Письменник М. С. Лесков, що провідав поета, приїхавши з Києва, застав Шевченка в дуже поганому стані. Він не спроможний був зійти з антресолів до своєї нижньої світлички-майстерні. Говорив Лескову: "Пропадаю!… Бачите, яка з мене ледащиця стала!" "В усій істоті його, – каже Лесков, – було щось жахливо-хворобливе"…
Шевченко нарікав на тяжкий біль у грудях і на те, що його мучить дихавиця.
"– Пропаду! – говорив він, прийнявши мікстуру й кинувши ложку на стіл: – Та годі про мене, кажіть, що доброго на Україні?" Розмова про Україну підбадьорила хворого. Розмовляли про "Букваря". Шевченко критикував український букварик Строніна. Потім розпитував про шляхи на Україну, про будовану тоді нову залізницю з Петербургу до Варшави. Казав Лескову:
"Не доїдеш на тих клятих перекладних [Тобто поштовими кіньми, яких "перекладали" (перепрягали) на кожній станції], а їхати треба, бо коли зістануся тут, то пропаду!"
В неділю 19 лютого хворого провідав інж. Ф. Черненко. Це був день шостих роковин воцаріння Олександра II. В цей день усі чекали опублікування царського маніфеста про звільнення селян від кріпацтва. Коли Черненко ввійшов до хати, поет стояв під вікном, спершись руками об стіл. В очах його і в усій болісній постаті видно було схвильованість від дожидання. Замість привітати Шевченко запитав гостя:
– Що?.. Є!.. Є воля? Є маніфест? – і, глянувши в вічі Черненкові, зрозумів, що маніфеста нема. Глибоко зітхнувши, сказав: – Так нема?.. Нема?.. Коли ж воно буде?! – І кинувши гостру фразу, закрив лице руками і, впавши на ліжко, заридав. Черненко потішав друга, запевняючи його, що маніфест уже підписаний, а лише опублікування його відкладене на піст – на 5 березня, "щоб народ зустрів волю не по шинках, а по церквах".
Тарас гірко всміхнувся і знову вимовив кілька терпких слів "на адресу гнобителів", а потім почав нарікати на братів, що вони по-дурному прийняли від Фліорковського "безземельну волю".
24 лютого, в п’ятницю, хворого провідав Костомаров. Застав його за столом, а навколо лежали його незакінчені праці. Шевченко почував себе ніби краще. Казав, що йому полегшало і що він у наступному тижні неодмінно почне виходити й у вівторок буде у Костомарова. Показував історикові свій новий, дорогий, золотий годинник і тішився ним, як дитина. Це був справді коштовний годинник. Прощаючись, Костомаров узяв з поета слово, що він, якщо зможе, буде в нього у вівторок, а як ні, то сповістить про стан здоров’я.
У той день хворому справді полегшало. Він навіть спромігся написати листа своєму знайомому І. Таволзі-Мокрицькому, вітаючи його з іменинами, на яких давніше сам бував. Остання фраза листа була: "Я хворію другий місяць, не те що на вулицю, але й до коридору не пускають". Це був останній документ, написаний поетом.
В суботу 25 лютого був день народження й іменин Шевченка.
Перший привітав його, ще ранком, його друг і сусід Михайло Лазаревський. Він застав поета в тяжких муках: усю ніч він не спав, бо його мучили болі в грудях, і він не в стані був лягти. Як цілу ніч, так і тепер, сидів він на ліжку, спершись руками на матрац, і дихав важко, з великою напругою. Він сказав Лазаревському: "Напиши братові Варфоломею, що мені дуже недобре".
Незабаром приїхав доктор Барі. Оглянувши хворого, він сказав М. Лазаревському, що стан його друга – безнадійний: водяна пішла в легені! Медицина була тоді безсила супроти цієї хвороби в такій стадії. Лев Жемчужников, який надійшов згодом, оповідав, що Шевченко майже не в силі був говорити: "щоб вимовити слово, треба було [йому] збирати останні сили і зазнавати тяжкої муки". Проте "муки не вирвали з грудей його ніже єдиного стогону", – він лише "стискав зуби, виривав зубами вуса, давлячи в самому собі болі, що його мучили, але не стогнав".
Лікар наказав покласти на груди хворому "шпанську мушку", щоб відтягнути трохи воду з легенів і тим хоч трохи вгамувати болі. Мушка зробила своє. В цей момент прийшла телеграма з Харкова від Петра Трунова, який вітав Кобзаря з іменинами. На превелику силу Шевченко вимовив "спасибі!". Потім попросив провітрити хату, випив склянку води з цитриною й ліг. Відвідувачі зійшли з антресолів до майстерні. Надходили й нові гості, і всі мовчки сумно сиділи у світличці, внизу. Смерть уже переступила поріг поетової келії.
О третій годині пополудні гості зійшли тихенько по сходах нагору. Шевченко сидів на ліжку і що п’ять хвилин питався, коли приїде лікар. Хотів зажити опіуму, щоб заснути. Лікаря ждали з хвилини на хвилину, а хворий, опанований неспокоєм, все питався про нього.
Всі розійшлися, лише М. Лазаревський залишився при недужому. Йому на якийсь короткий час трохи полегшало. Він почав говорити Лазаревському про своє бажання поїхати на Україну. Казав, що на весні конче поїде. Лазаревський підбадьорював друга й обіцяв, що поїде разом із ним. Тарас радо це слухав і говорив, що українське повітря направить його здоров’я і зміцнить його сили: "От, якби додому, там би, може, я й одужав". Кілька разів сказав, як йому не хочеться вмирати.
Приїхав д-р Барі. Хворий почував себе трохи спокійніше. Доктор наказав і далі вживати тих самих ліків.
О шостій годині хтось привіз іще д-ра Круневича, поляка, недавнього товариша поетового по засланню. Це був видатний лікар, який, повернувшись із заслання, дістав навіть титул лейб-медика. І Круневич був безрадний. Стан хворого погіршав. Йому знову тяжко стало говорити.
О дев’ятій годині приїхали знову обидва лікарі. Консиліум не приніс ніякої надії: вода й далі заливала легені. Знову наказали покласти на груди мушку.
В цей час прийшла телеграма з Полтави: "Батьку! Полтавці поздоровляють свого любого Кобзаря з іменинами і просять: Утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада". Коли це прочитали Шевченкові, він сказав, утішений: "Спасибі, що не забувають!" Лікарі відійшли. Шевченко попросив забрати світло, думав, що може засне, але за п’ять хвилин попросив завернути лікаря Барі і сказав йому: "Знов пароксизм починається; чи не можна його спинити?" Хворому поклали на руки гірчичники.
М. Лазаревський з якимсь іншим приятелем відвідав хворого ще раз о пів на одинадцяту. Йому було дуже тяжко. Лазаревський запитав його, чи їх присутність йому не перешкоджає. На це хворий відповів: – Справді так! Мені хочеться говорити, а говорити трудно.
Лишили його самого. Внизу, в майстерні, зостався на ніч вартувати слуга Лазаревського. Біль усе не давав хворому лягти – він сидів на ліжку, але не обзивався ні словом, лише то світив свічку, то гасив її. Так минула ніч.
О п’ятій ранку він покликав слугу і попросив чаю з молоком, а випивши, сказав:
– Прибери ж ти тут, а я піду вниз, – і пішов по сходах до майстерні. Зійшовши зі сходів, охнув і впав. Його "серце трудне", "невкрите, розбите" серце перестало битися.
День 26 лютого ст. ст. навіки став днем української національної жалоби.
Епілог
Похорон в Петербурзі
Блискавкою розійшлася звістка про смерть поета по всьому Петербурзі, а телеграфні дроти понесли її до всіх більших міст України. Повідомлено про смерть Шевченка і Галичину.
Надвечір того ж дня перенесено тлінні останки небіжчика до академічної церкви, побіч якої він мешкав.
Труна стояла перед амвоном на чорному катафалку. Була оббита білим луданом-глазетом. З вікон, червоні завіси яких були спущені, на обличчя спочилого спадало червонясте світло. М. С. Лесков оповідав, що на поетовому обличчі "лежав відбиток тих благородних дум, що ніколи не покидали Шевченка живого".
Увесь понеділок академічну церкву відвідувало багато людей. Один за одним митці малювали поета в труні: Микешин, Ейслер, Дмитрієв-Оренбурзький і інші. Зняли також гіпсову маску з поетового обличчя.
В день похорону – у вівторок 28 лютого – не лише всю церкву, а й усі коридори Академії заповнила інтелігенція: вчені, письменники, митці і знавці пластичного мистецтва, журналісти, громадські діячі й студентська молодь. Були й усі знайомі великого поета, який мав їх так багато.
Численно була представлена велика українська колонія в Петербурзі на чолі з "Громадою" і редакційною колегією "Основи". Маніфестаційно прибула на похорон і добре зорганізована, численна петербурзька польська колонія, що складалася переважно з академічної молоді. Для неї авторитетними були Шевченкові друзі – Сераковський, Желіґовський, Круневич й інші видатні революціонери, які вже тоді снували плани про повстання проти московського царату і в Шевченкові бачили великого союзника в своїй майбутній боротьбі.
Серед тих, що стояли ближче до труни, виділялись постаті П. Куліша, М. Костомарова і В. Білозерського – поетових "братчиків" і "союзників" 1847 року.
"Тяжке, невимовно тяжке було останнє прощання… Благоговіння перед спочилим і непорушна тиша були навкруги… Щира любов і шаноба до Шевченка здружили всіх". Так описував в "Основі" цей момент його друг Л. Жемчужников.
Коли скінчився сумний обряд відпівання і "останнього цілування", жалібний похід рушив до Смоленського цвинтаря, де Шевченко часто бував, багато рисував і мав свій улюблений куточок. Там для нього викопали могилу. Труну до самого цвинтаря несли студенти.
Десять промов у той день було виголошено над труною поета, – в церкві і на кладовищі. З українців говорили П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров, П. Таволга-Мокрицький, О. Афанасьєв-Чужбинський, Павло Чубинський і Ф. Хартахай. З росіян – М. Курочкін і Южаков. Від поляків говорив студент В. Хорошевський.
Перший говорив (ще в церкві) Куліш. Це була найкраща з усіх промов.
"Нема з нас нікого, достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому й відкрилася".
І промовець, вияснивши вагу і значення Шевченка як поета й людини, скінчив так:
"Будь же, Тарасе, певен, що ми твій заповіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проклав єси. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо…"
Білозерський підкреслив участь у смутному обряді синів "різних батьків і різних язиків".
На цвинтарі почав промовляти Костомаров, але, схвильований, заридав і пішов геть. З виголошених на цвинтарі найцікавішою була промова поляка В.