Дак пішли ми серед ночі на дворище її, а яна вчула та через задвірок — у бур'яни, та бур'янами — до Білорічиці. Ми — слідом, а яна — в очерет, а в очереті — на дно пірнула і залягла на дні, як риба. Дак Громницький проминув її і далєй побіг, а я — запримітив і метрів за два од неї зупинився. Зупинився я метрів за два од неї і вже збирався Громницькому гукнуть: "Туточки яна!" А місяць з-за гори Вишневої виплив, хоч і не було досюль місяця на небі, а може, я не примітив за погонею, псом мисливським зробившись у тій жисті паршивій. Виплив місяць з-за гори Вишневої, очі в того місяця такі людяцькі, наче на іконах ото малюють, і втелющилися ті очі у мене. Уже я своїх очей не одведу, уже мені душу всю перевертає. І тади уперше, за два метри од Христі, що на дні Білорічиці, як риба, залягла, засумлівався я у жисті цій. "Що ж се ми з людом, своїм робимо? — дулшю. — Що се ми за людолови такі поробилися, хужей од яничар поганих, що в давнину були?!" І не гукнув я Громницькому про Христю, а далєй собі пішов, щоб могла Христя повітря вхопить. Послі тої ночі став я Громницького цураться, а притулився до Кузьми, сина Семирозума, що в колгоспі плотникував, і вивчився коло нього руками, а не язиком робить. Отак не став я галіфетчиком, важчей свій вік прожив, та легшей помирать буде. А Христя трохи потинялася по селах околишніх, то на торфорозробках у Замглаї, то на лісних роботах, далєй Євмен вернувся у Пакуль, і яна вернулася. І ніхто її болєй не гнав із села, бо Михаль Громницький у ті годи уже присів трохи, як очі йому обпалило на горі Вишневій, коло хреста на могилі Нестара Семирозума.
Наступної ночі піднявся пароплав з матроським загоном угору по Невклі і кинув якір біля Варягового острова, вище Пакуля. А удосвіта загриміло з боку Крутьків, загін червоних підходив. Вовчарі тікали ярами у ліси Синявські. А хто не встиг утікти, бо перепив звечора, тих виводили в самих підштаниках у Глинище, судили скорим судом революційним і розстрілювали без жалю. Плач і лемент котився по селу. Бо для матері рідна кров є рідна кров, чи за владу нову син загинув, чи нова влада за спротив їй на смерть скарала.
І збирали людей пакульських на мітинг біля клубу, зачитували наказ строгий з губернії про нещадну боротьбу з бандитизмом. І було в наказі тому: за тих, хто в ліси подався, рідні їх власним життям відповідатимуть… І під'їхало на підводі до двору Христі троє військових, поріг переступили: "Збирайся, молодице, ваш Громницький розпорядився в заложниці тебе узять". — "А що ж мені збиратися, як тільки й мого, що на мені, та ще дитя моє", — одказала Христя. А синові — мо', п'ятий місяць пішов. Узяла вона дитя на руки і вузлик з лахманинами, щоб перепеленать було в що. Не знала ж бо, куди її беруть і чи надовго.
Посадовили її військові на воза і повезли шляхом Чумацьким. А як минули Крутьки, запитала Христя: "Куди ж бо ви, люди добрі, везете мене з дитям малим? Чи уже й совітська власть, як Демид Волохач, Вовчарем прозваний, із бабами та дєтками воює?" — "Воєнний стан у повіті оголошено, бо розгулялися бандити. І підбираємо ми, наказа сполняючи, усякий класовий елемент", — буркнув старший. "Який же я елемент, калі й була я гола, як воша, а тепер ще голіша стала, останній кожух свекрів для Червоної Армії реквізували?" І озлився старший, а інші два червоноармійці мовчки їхали: "Усі ви добрі, як послухать язик ваш. А тільки ж хто нам у спину з-за кожного дерева пуляє? Нова власть хоче, щоб ви не жили, як раніш, у нужді та нужі, а ще на землі, не на небі, в раю раювали. Ви ж попівським та куркульським брехням вірите, впираєтеся перед ворітьми раю будучного, як тая скотина дурна, що нічого не хоче по-німать, окрім батога!" — "Ой люди-людяки, хто ж силоміць та у рай заганяє?! Як побачать бідаки, що там — рай, як увірують, — самі кинуться у ворота нові, не проштовхнешся. Але ж одкуль той рай обіцяний візьметься? Одного кожуха на двох людяк не одягнеш, щоб обом тепло стало, а треба сперва другого кожуха пошить…" — "Мовчи, бабо дурна, бо й пульнуть можу як внутрішню контру, за законом воєнного стану!"
І далі вже їхали мовчки, наче на похорон.
Як в'їхали у Мрин, проминули Соборний майдан, що тепер звався майданом Пролетарської диктатури, звернули поза базаром у вуличку, що до в'язниці вела. Тут уже Христя дорогу знала, бо цією вуличкою її денікінці колись вели. І здали військові Христю з дитям її тюремній охороні, самі далі поїхали. Тільки й мовив старший на прощання: "Заший рота свого, молодице, бо врем'я тепер таке наступає, що кожне слово — як пуля свинцева, і рикошетом б'є воно по тому, од кого вилетіло". І повів Христю комендант, мовчазний та суворий, як стіна тюремна, до камери. Зі скреготом залізним грюкнули двері за її спиною.
А камера тая — повна-повнісінька мужчин, і "параша" в кутку. Дак мужчини самі дивувалися, нащо до них посадили жінку з дитям. Дитя ж малесеньке, його, хоч і в тюрмі, а треба погодувать, перепеленати. А я ще ж і пужалася: самі мужчини. А мені ж гади, мо', годочків двадцять було. Але дивилися яни на мене жалісливо, із співчуттям до пережиттів моїх горісних. Дивилися не як на жінку, а як на товариша по спільних нещастях. І були яни усі — наче зв'язані, тюрмою так прибиті. А дитяткові моєму Бог дав мовчання і стрим, наче розуміло воно, у яку біду ми потрапили. Ночі всі воно спало, а я над ним сльози гіркі лила…
І запитували у Христі товариші її по нещастю: "Молодице, у чому ж ти провинилася перед властю совітською, що до сього кам'яного мішка з дитям малим тебе вкинуто?" Одказувала Христя: "Нічого поганого я, люди добрі, наче не робила. Нікого я не убивала, ні над чією душею не поглумилася. А обидився чоловік мій на совітську власть, що обібрала його, трудягу, до нитки, хоч і кров йон за сюю власть пролив. Обидився мій чоловік вельми кріпко і кинувся у ліс, як в ополонку. Я ж за обиду його туточки з дитям малим страждаю". І дивувалися мужчини в камері жорсткості законів влади нової, яка гне людину, як обід, ні перед чим не зупиняючись. І проростав страх у душах їхніх.
І пробула Христя з дитям малим у мринській тюрмі сім днів. Ніхто із стражів не викликав її і не запитував про неї. А на восьмий день вивів її комендант із камери у двір тюремний, з двору — на вулицю, через ворота глухі, залізні.
Вивів і сказав: "Іди, жінко, до хати своєї і більше сюди не попадайся". А дощ лив як із відра, осінній уже дощ, і вітер холодний. Притулила Христя дитя своє до грудей, щоб тілом зігріти, і кинулась у дощ та холод, аби лише далі од воріт тюремних: боялася, що знову відчиняться і ковтнуть її. Уже віддаля озирнулася, чи не женеться за нею тюрма. В'язниця сіріла крізь дощ, як труна кам'яна. І місто, чуже, непривітне, продовженням в'язниці видавалося змученим очам її. Хоч служила недавно тут і жила, а рідної душі не було в цих кам'яницях, не було крила, щоб під нього сховатися. І вибралася Христя поскоріше з міста, як із пастки, яка ось-ось знову зачиниться.
Хоч за містом — ще холодніше й сиротливіше стало. Як вийшла на Собакареву гору, за якою — шлях на Будище і далі, до Пакуля, стелився, сіверний вітер гнав холодну дощінь стіною, обличчя сік і руки, що дитину до грудей тулили. Звела Христя очі на небо: "Господи, затули од негоди як не мене, грішну, то хоч дитя моє безневинне. За віщо йому такі випробування посилаєш?" А небо — як повсть, непроглядне, хмари низькі, волохаті. Глухе небо було до голосу людського.
А я тади ще Бога живого не знала, молилася образові Миколи Чудотворця, як матка в дєтстві далекім навчала мене. Аж у тридцять восьмім годочку Бог мені живим одкрився…
Уже в Крутьках була Христя, як передощило і небо розвидніло. У сутінках ступила на дворище своє. Через поріг, а у хаті — Євмен. Упала перед ним на коліна, як перед іконою: "Зглянься, Євмене, на муки мої і дитяти свого, вийди з лісу, яка не є сяя власть, а Бог її, видать, благословив, бо сила її велика". Заплакав Євмен, дружину і сина, холодних та голодних, обнімаючи. Заплакав Євмен і так мовив: "Ще Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, люди старі розказують, попереджав: скоро прийде антихрист, і брат на брата піде війною, і будуть знамення криваві, і обида велика для таких, як ми з тобою, Христе, мозоляків. Хіба ти сама не бачиш, що лодирі і п'янчуги на піні врем'я сього спливли і тепер — їхнє зверху? Пече мою душу усе це вогнем невтолимим, як дивлюсь і думаю. Але і в ліси я болєй не піду, бо й там правди нема, бандюги справжні там нашим братом, сіряком, правують, палять та грабують, про обиди наші і нашу правду забувши. Руки їхні — в крові людей безневинних. Вернувся б я ранєй, але боявся під косу "бойової трійки" потрапити, хоч нема на мені і краплі крові людяцької. А тепер оголошено по всьому Краю для тих, хто в лісах, про добровільну явку з помилуванням, і я — лома. Хай — що людям, те й мені".
І послали Євмена на трудовий фронт, з рік він торф добував на Замглаї, тади відпустили по-доброму. І стали ми долей поживать, думаючи, що се вже нашеє горе минулося. А яно ж — тольки починалося, горе наше. А синок мій Яків, первісток мій, після тої купелі холодної у голому полі — і не кашлянув. Бо почув мій голос Бог і затулив дитя моє долонею своєю…
Ой беріг його, Якова Отрока, Бог, беріг, та не вберіг. Рано пішло воно, бідне, з домівки рідної, бо не мед удома, знайшло прийми на хуторі Козачому, за Русалчиним озером, троє дєток до войни нажило. А як забирали Якова на війну, знову з животом його жонка ходила. Проводжали ми своїх аж у Будище, дак я її там стрічала. І загинув Яків, первісток Христі, од бомби загинув, за городом Прилукою. Ішли вони колоною, і пакульські там були, і крутьківські, і хутірські, кого в один день мобілізували. А німець бомбив! Бомба на узбіччі розірвалася, а осколок — знайшов Якова. Дак йон ще зняв пілоточку, затулив рану, до деревця так ступив, опустився біля нього і — душу оддав. Хто з ним ішов тади, усі сеє бачили і свідчили познєй, хто вижив. Свідчили, бо не прийшло на Якова удові його ніякого ізвєщенія, і не одержувала вона ні копійочки на четверко дєток своїх. Писала вона, писала, а з усіх усюд приходило на хутір: пропав безвісти. Тади ж безвісти — як наче гріх перед властю на людяці.