І тут, прилігши до перону, Матрос побачив благословенний ящик, — його дверці ще не встигли навіть зачинитися за останнім "пасажиром". Матрос посунувся з перону, і в ту мить, як за його спиною почувся дзвін підборів (зелений картуз), він ухопився пальцями за двері ящика й з розгону шугнув туди головою.
...Потяг набирав ходи, прискорюючи ритм до перебоїв, Матросові стукало серце сильно й рідко, немовби разом із колесами на стиках рейок. Під ним хтось ворушився, намагаючись скинути з своїх грудей його живий тягар.
— Ти, Сенько? — запитав Матрос.
— Та я ж. Ти мене трохи придушив.
— Нічого, втрусимось, — заспокоїв він Черв'яка. — Тут іще хтось?
— Аж двоє. Буде трохи тісно. А Маслик де?
— Маслик на ресорах. Не схотів лізти.
— Чортова морда, розбила компанію, — з жалем проговорив Черв'як.
Потяг уже вилетів за межі вокзалу. Степова пустеля шуміла вночі, роздаючись вітром від шаленого бігу заліз. В щілину собачого ящика вривались уривки свисту, наче незримі смоки нагнітали туди морок. І в ньому густішали стук чотирьох сердець, давління атмосфер і нечутне кружіння вуглевих порошин. Вони підіймалися з дна і з стінок ящика, щоб лягти на спраглі уста цих сміливих мандрівників, просмоктатися їм у легені, в вуха, в ніс, у шкіру, осісти на вогких чубах і вкрити лахміття їхньої одежі. Жодний кондуктор не заважав хлопцям кашлять і чхати від того повітря, що розпирало це трохи тісне "купе", в якому "годі возити буржуйських собак", — так справедливо зауважив хтось із чотирьох "пасажирів". Вони чхали і завзято кляли того розумника, що придумав саме перед їхньою подорожжю перевозити — і, мабуть, зайцем — в угілля в цьому ящику.
— Матросе. Ну, а Маслик? — знову запитав Черв'як. — Дурний, не послухав. Там можна впасти. Га, хлопці?
Всі про це думали, та мовчали. Довідатись ніяк не можна, бо, вилізши на станції, ризикуєш там і зостатись. А відбився від гурту — пропав. Біда збирає докупи, вони це добре вивчили з практики. А самому — пропадеш. Тривога закралася їм у серця, як тільки Матрос сказав, що Маслик залишився на ресорах. І кожний думав про те, як би довідатись? Знайти його і примусити сісти в ящик. Та що придумаєш?
Потяг летів, одстукуючи верстви, зупиняючись на кілька хвилин, щоб відсапатись, набрати в розпалене черево води і знову ринути в чорну просторінь ночі. Дехто з хлопців засинав на короткі півгодини, скрутившись утроє й віддавши себе невідомій долі, що може зрадити, а може й довезти щасливо до столиці, де, кажуть, є що "хапати" і можна буде сяк-так перезимувати.
І ось Матрос, що увесь час не знаходив собі місця й не давав спокою товаришам, раптом заявив, що він хотів би випити хоч ковток будь-якої води. Але під час "погрузки" хлопці трохи не додержали плану, що його був намітив Черв'як. Замість сістп в цей ящик, де безпечно лежать зараз вони, Ромка Свистун сів десь в інший. А в нього — пляшка з водою. Тепер там у них дві пляшки, бо другу мав Метелик, а тут немає навіть чим закропити душу. Матрос заявив, що спрага починає мучити його що далі, то все дужче, йому вже здавалося, що всередині йому горить свічка, що язичок полум'я нібито облизує йому горло й раз по раз припікає сильніш. Хутко той вогонь захопив йому всі груди.
— Не витерплю, — хрипко сказав Матрос.
— А що ж ти зробиш? — спитали його. — Як вилізеш, то й упіймають. Ні, вже їдь так. Ковтай слину.
— Еге, їдь. Як і слини нема. Рот сухий, як чобіт. Ось дай пальця, дай сюди, помацай, який сухий. Я вилізу.
— А ми тобі кажемо — не вилазь.
— Як не можу. Вилізу, хоч би й смерть.
— То пропадай, як муха, чорт тебе бери, — сердито відказав Черв'як. Матрос не хотів його дратувати і мовчки доїхав до першої станції. Та, як тільки потяг засичав вестингаузом, він рішуче одкрутив дротика і без слів вистрибнув із ящика.
—Два дзвонки! — скрикнув услід йому Черв'як. — Швидше...
Але Матрос не подався на перон шукати води. Вій тут же грудкою впав до колеса І зник під вагоном. Думка про Маслика гризла його. Не можна було залишати самого на ресорах! Всі винні, а найбільше — він, Матрос, бо ж він останній розмовляв із Масликом. І він швидко поплазував попід вагонами, зазираючи на кожну "палку", як звав Маслик. Та ніде його не було.
— Маслик! — шепотів Матрос. — Ти не спиш, Маслик? Де ти?
Так доповз він до першого вагона. І тільки тут раптом подумав: "А назад? Устигну?"
В цю мить майже над головою вдарило:
— Дзе-ень! Дз-ень! Дзень!
Він так і прикипів до землі. Вискочити на перон? Зараз, доки не рушив потяг? А може, тут начальник станції! Лишитися? Хай пройдуть вагони, а тоді вчепитись за останній! На буфер... А як потяг розженеться, що й не вчепишся? Матрос шарпнувся назад. Повзти! Вискочити з другого боку вагона, пробігти до кінця потяга, а там...
— Тюфі-іррр-фіррр! (Сюрчок!).
Матрос, не здаючи собі справи, хотів схопитись на ноги. Він зірвався й з розгону вдарився головою об залізо. Блиснули свічки, голова пішла обертом. Але встиг помітити: він під буферами між двох вагонів. Тоді, напруживши м'язи, з останніх сил схопився руками за буфер; задригав ногами, вперся ліктями в місток, що на буферах. Ще трохи! Ще одне зусилля. Якби хто підсобив, хоч торкнув... І вже був би на містку. Он і драбинка нагору... На дах! Ще раз замахнув ногами й відчув:
"Або зірвусь, або видерусь..." Здається, кондуктор... Його ліхтар наближається... Ну ж!... Р-раз!.. Потяг здригнув, і в цю мить Матрос уперся грудьми в місток. "Тепер не зірвусь! Дудки!.." Ще півсекунди — і він був на містку біля драбинки. Схопився за щаблі і вмить перебрався на дах.
— Поганяй! — зареготався він і впав на холодну жерсть покрівлі. Під картузом проступило йому щось тепле. В очах потемніло. Він знепритомнів.
А потяг летів, гукав над нічними просторами. Хлопці надаремно чекали в ящику Матроса. Черв'як лютував, лаявся, кляв Матросову нерозважність, як і нерозважність Масликову. В розщілини до них почав просмоктуватись холодний світанок. В цей час Матрос прокинувся на даху вагона й здивованим поглядом обвів ясні ліхтарі, людей, що метушилися внизу, і камінні будівлі вокзалу. Потяг стояв на великій станції. Приїхали? Матрос довго пригадував собі, що трапилось, потім помацав голову. Картуз десь зсунувся, і його занесло вітром. На маківці ковтун чуба злипся і зашкаруб. Голова трохи боліла, та про неї! Матрос пригадав усе. Маслика немає. І невідомо, де він випав.
Коли за кілька хвилин мандрівники зустрілись на столичному вокзалі і Черв'як схопив з радості Матроса за голову, той слабо ойкнув і відтрутив Черв'яка.
— Нема Маслика ніде.
Хлопці принишкли, забігали очима, ховаючи їх один від одного. Почулося сопіння й суворе підшморгування носами.
— От... нещастя... Схотілось йому... І де він випав, чудак?
І ніхто не міг їм сказати, що Маслик через свою нерозважність подорожував "на ресорах" тільки що кілька сажнів на вокзалі, коли рушив потяг і його протягло по землі, доки витримало старе лахміття його сорочки. Знівеченого, обдертого його відпроваджено до моргу.
Хлопці мовчки, сердито спльовуючи вугіль і протираючи запорошені очі, посунули в незнайоме місто.
VI
Альоша прокинувся від нестерпучої задухи. Вкритий чимось важким, він заснув після нападу й тепер не міг зрозуміти, де він є. Скинувши з себе лахміття, що не давало йому дихати, він підвів голову й помітив, що лежить на підлозі майже посеред кімнати. Ніби хтось змісив йому тіло підборами — так воно йому боліло. Язик розпух і щемів, і коли він поворушив ним, то помітив, що він прикушений і що в роті є ще солона густа кров. Надаремно він силкувався пригадати собі докладно те, що з ним трапилось. Події проступали ніби в тумані. Він був стратив притомність, але ж він знає, що довго кричав, лютував, що в нього були якісь думки, а тепер їх немає. Тепер знову — туга за Матросом і нічого більше...
У помешканні було тихо і темно — мабуть, це вже ніч. Часом непевна смуга лизне край вікна — то ліхтар на вулиці, розгойданий вітром, кидає на будинок клапті світла.
Альоша почув чиюсь стриману розмову.
— Диви. Встає... — шепотів один.
— Справді! А що він робитиме? — злякано питав другий.
— Хто ж його знає. Божевільні, так вони все можуть зробити. Я чув, що один навіть порізати хотів усіх.
— Ну? Та й що?
— Та, звісно, не вдалося.
— Повтікали?
— Ні, чого повтікали? Ножа не було, а він з дрючечком... "Поріжу" — кричить...
— То це маємо клопоту...
— Чого? Цей не дуже страшний. Він ще не дійшов до точки.
— А як дійде? — стривожено запитав голос.
— Ну, як дійде, то звісно. Тоді вже все може.
Альоша слухав цей шепіт і відчував, як йому холонуть пальці. Здалося, що серце перестало битися.
— Це він, як почув про Матроса, так відразу бах — з ума! — продовжував перший.
— Бо таки страшно було, як ото сказав Глухий.
— Звісно, як на кого, то й страшно. А я, то вже не злякаюся.
— Ну?
— А нуда. Бо я вже ляканий. Мені наплювать.
Раптом Альоша все пригадав: Глухий їздив пізнавати Матроса, а вони всі чекали на нього довго, до самого вечора. Потім Глухий повернувся й розповів...
Йому стало холодно. Задріботіли зуби, тоскний біль здушив йому голову. Альоша намацав свій матрац і ліг на нього лицем донизу, намагаючись затулити вуха, щоб не чути таємничого шепоту. Він не міг уже заснути. До ранку йому дзвеніло в вухах і стискалося серце.
Встав він блідий, з холодною вогкістю на чолі, з очима запалими й смутними. Товариші уникали з ним зустрічатися. Його вигляд лякав їх, і вони, зібравшись десь у кутку, розмовляли тихо, кидаючи в його бік швидкі, тривожні рухи.
Таракан покликав його до себе і, подивившись на нього уважно, холодно, похитав головою.
— Тебе доведеться в лікарню, — сказав він до Альоші. — Я не можу тримати в себе хворих, що лякають цілий будинок.
— Я не хворий. Чим же я хворий? Я такий, як і вони. Я ні в чому не винний. На мене тільки нападаються. Тепер кажуть, що хворий, — відказав Альоша. Голос йому звучав роздратовано, різко. Він кидав слова просто в лице Тараканові, стоячи перед ним близько, на один ступінь. В його рухах помітно було загостреність і недоцільність. Раптом він змахував рукою або швидко повертав голову до дверей, ніби хто кликав його. Потому знову повертався до Таракана, і в очах йому з'являлося нетерпіння, наче він не переконався, що його ніхто не кличе.