— І ви, тьотю.
— Сідайте, сідайте, — прохали дівчатка, — ось тут, коло нас. — І посунулись, даючи місце.
— Малих не послухати — гріх, — резонно зауважив Кароль.
— Авжеж, — згодилась стара. — Підемо, Килино. Жінки примостились край столу, взяли по шматочку шинки.
— Гарна їда, та не на мої зуби, — мовила скрушно бабуся.
— В городі он панам нові вставляють, — сказав Кароль.
— Панам усе можна... Вони багаті. А в нас багатства того — як у жаби пір'я. Корівка їдна на хазяйстві, та й ту, видно, за податки потягнуть. Боргами так обросли, що далі вже нікуди. Зборщик то перше кожного божого дня сікався, а це вже й не навідується. Подейкують, скоро все прийдуть описувати.
Леся жадібно ловила кожне бабусине слово, забувши недавні дорожні страхи і втому. А старенька лила-виливала свій жаль, мов спорожняла од нього наболіле серце.
— ...Гадалося — самі того щастя не виділи, то, може, хоч дітям прийдеться... А воно десь уже на роду так написано: не вийти бідному з біди, як каменю з води.
— Без господаря жиєте чи поїхав куди? — запитав у молодиці Кароль. Та зашарілась, ніби провинилася чим, глянула на свекруху.
— Поїхав, — сказала якось непевно.
— Еге ж, — зітхнула важко бабуся, — на заробітки подався та й занапастив свою душу. — Вона змахнула сльозу, що ніколи, мабуть, не висихала в старечих очах, втерлась землистого кольору хусткою і мовила: — Зачинили синка мого, в тюрму посадили.
— Отакої! — від подиву навіть перестав жувати Кароль.
— Завіщо ж його в тюрму? — не втримавсь, щоб не спитати, Михайлик. А дівчатка аж принишкли обидві.
— Тож і я питаю: за що? А піди добийся правди. У волості кажуть: розбійник твій син, супроти власті пішов... Хто його відає, мов й сказав що невгодне, серце ж не камінь, — розвела розпачливо руками, як підбита чайка крильми, нахилила сиву голову до столу.
— Нічого, якось перебудете... Вернеться він, — розважливо мовив Кароль.
— Доки-сонце зійде... Малих он двійко, я вже нездужаю, хорую часто. Що вона з ними вдіє? — Глянула на невістку.
— Та чого ви, мамо?.. — втішала молодиця. — Живемо, слава богу, незгірше людей.
Стара на те тільки похитувала головою. Пізня вечеря скінчилася. Килина почала готувати постіль, ладнаючи її з ряденець та свиток, а бабуся прибирала зі столу. Малі все ще були під враженням розмови і з цікавістю мовчки стежили за жінками.
— Де ж вас покласти? — звернулась до Кароля Килина.
— Про мене. Я де приткнусь, там і спатиму. Ляжу отутечки на лаві, бо доведеться до коней уставати, то щоб не будити нікого.
— Змерзнете...
— А ти кожуха підстели, тепліше буде, — порадила стара.
— Справді! — зраділа невістка. — Я й не здумала. — Вона приставила до лави ослона, щоб ширше було, зняла з жердки і розстелила напівоблізлого кожуха, поклала подушку. — Лягайте... Чи, може, ще що покласти?
— Та гаразд, досить... Дякую, не клопочіться. Мені не звикати... Як там малі? Михайлику, як вам? — Кароль підійшов до полу, де покотом уже лежали діти. — Мама й не догадується, як ми сьогодні ночуємо.
— А вони вже далеко, мабуть, — засинаючи, мовила Леся.
— Далеко... Либонь, до Львова добираються. Ну, спіть собі, спіть. Я ще до коней вийду.
Рипнули хатні двері, стиха мукнула в сінях корова... Десь хтось розмовляв... Усе це швидко розпливалося і зрештою пропало зовсім у солодкому мороці.
...Дівчатка прокинулись од чиїхось легеньких дотиків. Михайлика вже не було. Поруч сиділа розпатлана дівчинка і бавилась їхніми кісничками.
— Оленко, ось я тобі... Тікай-но звідти, — сварилась мати. Мала на хвилинку смирніла, а потім, коли мати кудись одверталася чи виходила, знову бралася за своє. Улучивши зручний момент, Леся схопила дівчинку за РУку.
— А що, пустухо, піймалася? Мала враз похмурніла, сіпнула руку, намагаючись вирватись.
— Пусти, я більше не буду.
— Гаразд... Тільки сідай ближче.
— Мати лаятимуть... Лучче я тут...
— Ми їй скажемо, — заспокоїла Шура, — сідай. Оленка недовірливо дивилась то на дівчаток, то на матір, що поралась коло печі.
— Та йди вже, йди, — обізвалась Килина, яка, мабуть, чула дитячу розмову, і додала: — Воно ж таке замурзане, хоч би вмилося.
Останніх її слів ніхто не слухав, бо Оленка, зачувши доброзичливий материн тон, шмигнула і всілася між Лесею та Шурою.
— Давай хоч носа витру, — пришкутильгала бабуся. — Мо', панночки ще б поспали...
— Ні, бабусю, ми вже виспались.
— Ну, то бавтеся собі.
Поки тривала ця розмова, Оленка встигла одержати в подарунок від Шури маленьку блакитну стрічечку і тепер заклопотано вплутувала її в свої розкуйовджені після сну непідрізані кіски.
— Розчесатися треба, — порадила їй Леся. —Є в тебе гребінчик?
Дівчинка заперечливо покрутила голівкою.
— Та киньте ви з нею морочитися, — обізвалась Килина. — А то візьміть ось, — вона подала широку надщерблену гребінку, і дівчатка заходились чепурити малу.
За цим і застали їх, увійшовши знадвору, Кароль та Михайлик.
— Повставали? Доброго ранку! — привітались обидва.
— А ми вже виспались, — похвалилися дівчатка. Були веселі після спочинку, рум'янощокі.
— Тепер одягайтесь хутенько, поїдемо, бо ж нас чекають удома.
— Та поснідайте! Скільки там їхати зосталось?.. Сідайте до столу, я зараз, — заметушилась Килина.
— Заким поїсте, дорогу проб'ють... Таке понамітало, що з хати не вилізти, — додала стара.
В колисці запхинькала дитинка, і Оленка кинулась колихати мале. Це, видно, був її обов'язок.
— За ласку — спасибі, а одначе снідать ми будемо вдома, — відмовив Кароль.
— Воля ваша, силувати не можемо.
Михайлик тим часом допоміг дівчаткам взутися, і тепер усі троє були готові в дорогу. Неспокійними оченятами Леся обдивилась хатину, ніби щойно в неї вступила. Бліде проміння, яке ледь пробивалося крізь матові од морозу шибки, відкривало нові, не помічені ввечері речі: дві прядки, дерев'яну ступку під лавою, пар зо дві постолів, невелику діжечку на цеглинах коло мисника та ще чимало дрібних хатніх пожитків.
— То зоставайтеся здорові! — почав прощатися Кароль. — Спасибі вам за нічліг.
— Богу дякуйте.
— Заходьте, як будете в городі. З порога Леся ще раз глянула на Оленку. Та сиділа, підібгавши ніжки, і журно дивилась услід гостям.
VIII
Ще в Новоград-Волинському Леся щиро заприятелювала з меншою батьковою сестрою Оленою Антонівною. Невисока, струнка, з вольовим обличчям і гарною темною косою, дівчина приваблювала веселою вдачею. Наче й не було в неї ні горя, ні смутку. Приїздила неждано й одразу, навіть у найбільшому товаристві, звертала на себе увагу.
Олена Антонівна прибула до Луцька через кілька днів по від'їзді Косачів.
— Добридень, я ваша тітонька! — привіталася з дітьми. Потім познайомилася з Ганною Іванівною. — До вас тепер поки доберешся... І поїздом, і поштовими, і чим тільки не їхали.
— Провінція, — пояснила Ганна Іванівна.
— Недарма кажуть: у тому Луцьку все не по-людськи: кругом вода, а всередині біда... Це я дорогою почула, — жартувала гостя.
— Води тут вистачає. Та й біди, здається, немало.
— А де її бракує? — враз посерйознішала Олена Антонівна. — Київ он яке місто! Зі всього світу до нього з'їжджаються, а скільки там голодних та босих. На кожному кроці руку до тебе простягають.
— Одне лихо товчеться що тут, що там... Ой, та чого ж ми стоїмо? Заговорили ви мене. Проходьте, речі кладіть сюди.
Леся і Шура, що терпеливо чекали кінця розмови, кинулись допомагати приїжджій роздягатися, запрошували в кімнати, хвалились своїм дитячим багатством. Ліля не відставала від них. Лише одержавши від тіточки велику, фабричного виробу ляльку з густими рум'янцями на щоках і короткими рудими кісками, вона, ні на кого не зважаючи, уважно почала розглядати гостинець.
Старших дівчаток Олена Антонівна обділила стрічечками, а Михайликові, який спокійно спостерігав усю цю картину, подарувала книжечку віршів Некрасова.
З приїздом тіточки Олени життя пішло веселіше. Вона майже цілими днями ходила по місту, розповідала малим цікаві історії.
Якось вони зупинилися біля низенького цегляного будиночка, що стояв осторонь головної вулиці, на пагорбку. З-поміж інших він виділявся невеликою верандою з східцями на обидва боки та двома маленькими колонами.
— Отут колись бував Петро Перший, — пояснила Олена Антонівна. — Знаєте, певне, хто він?
— Цар! — не забарилася відповісти Шура.
— От і не цар — імператор, — поправила Леся. Вона чула це ім'я від батька, коли той згадував Петербург, Петровську колегію. — Правда ж, тіточко Олено?
— Різниця в тім незначна. Що цар, що імператор.
Леся уважно оглядала будиночок, її цікавили не тільки причини, що змусили його величність відвідати цей далекий глухий закуток, а й те, коли і ким поставлена будова, хто в ній живе і звідки тіточці про все відомо.
Вони ходили довгенько, аж поки не повалив густий мокрий сніг.
Повернулись змоклі, забрьохані, за що Ганна Іванівна пригрозила:
— От не пущу більше, сидітимете вдома.
Вечорами Олена Антонівна кудись зникала, а повернувшись, допізна шепталася з Ганною Іванівною в сусідній кімнаті. Леся прислухалася — і чулися їй імена невідомих людей, уривки розповідей, буцімто під Володимиром пострілом крізь вікно вбито панського прикажчика, а в невеличкому селі Іваньє, що біля Дубна, невідомі розбили панську комору й забрали збіжжя...
Одного разу тіточка з обуренням розповідала про якихось — Леся добре не вчула — людей, що розтринькують свої сили на банкети та не потрібні нікому чвари.
Майже щоразу дівчинка засинала, не дочекавшись кінця тих розмов.
У негоду Олена Антонівна замикалася в кабінеті і довго щось писала. Виходила втомлена, бліда.
— Ось послухайте, що я тут натворила, — зверталась. Читала схвильовано про бідну селянську дівчину — наймичку Ганну, обдурену і збезчещену паничем"
Бувало, сходилися на квартиру до Косачів незнайомі Лесі юнаки та дівчата.
— Попаде нам від Ольги Петрівни, як приїде та довідається, — застерігала Ганна Іванівна.
Олена Антонівна на це не зважала. Щонеділі в одній із кімнат збирався гурт молоді. Гості ділилися новинами, читали вірші, а потім грали на фортепіано, співали. Особливо часто звучали тут "Варшавянка" і "Смело, товарищи, в ногу".
— Зараз е нова гарна пісня, — сказала якось Олена Антонівна і стиха проспівала: —"Замучен тяжелой неволей..."
Ніхто з присутніх не знав пісні.