Я плентався, зашпортуючись, у пилюці битого шляху, не сміючи звести очей. Навіть люди, виглядаючи з-за тинів, просили: "Павле Трохимовичу, та хто з нас не творив такої чудасії в дитинстві? Та одпустіть Сашка! Він більше не буде! Еге ж ти не будеш?" Але Павло Трохимович був невблаганний: треба було викорчувати вірус прадавньої генетичної хвороби в зародку. Так воно й сталося, зазіхання на чуже в будь-якому вигляді ви-парувалося в дитячій душі, як невеличка брудна калюжка під палючими променями сонця.
Я тепер часто згадую той благословенний час, коли сам дух злодійства був неприйнятний для нормальної людської громади: коли в якійсь родині виявлявся грабіжник, крадій, то знеславлювалася вся сім’я з покоління в покоління. Пізніше, коли жорстока колективізація розчахнула совість народу, всі тисячолітні традиції честі й совісті було спаплюжено, навіть слово "красти" замінили словом "брати". "Я взяв", "ми взяли". Де? Не має зна-чення. На колгоспному полі, в шкільному саду, на леваді сусіда. Сіно, солома, буряки, зерно на току — брати можна все, що потрапить під руку. Суд? Тюрма, табір? Ніщо вже не втримувало. Тисячолітні заборола впали під ураганним натиском сваволі й беззаконня, мури сумління й духовного самозахисту обрушилися в прірву демонічної вседозволеності…
Можна пояснити ту страхітливу деформацію духу: ще котився понад краєм холодний подих тотального голоду, ще болем і соромом відгукувалися в народнім сумлінні часті випадки людоїдства, я чув про те, хоч такі розповіді в дитячій свідомості відкладалися там же, де й страшні та чаклунські казки. Є десь у тридев’ятому царстві баба-яга, є дракони, є і людоїди. Хоч називалися реальні імена, села. Скажімо, село Краснопілка, що межувало з нашим селом. Там у тридцять третьому, збожеволівши від голоду, мати з старшим сином з’їли бать-ка, а потім почергово — від старшого до меншого — п’ятеро чи шестеро дітей. Коли до хати прийшли комсо-мольці та комнезамівці, старший син варив у чавуні залишки матері в печі. Коли його забирали, він безтямно усміхався, тягнучись брудними, порепаними руками до кісток, що стирчали з чавуна.
А в Трипіллі, де тоді була річкова пристань, забрали стару жінку з дочкою, котрі сформували своєрідний сімейний "кооператив". Запрошували пасажирів на ночівлю, підгодовували пиріжками та борщем, а потім ті люди безслідно пропадали. Як виявилося, нічліжників убивали, перетворюючи в пиріжки, котлети, холодець. Якомусь хлопцю пощастило вирватися з рук убивць, і тоді "кооператив" тріснув: міліція заарештувала бізнес-менів сталінської ери.
Мама оповідала, що на ринках у Києві лікарі проводили лекції, пояснюючи покупцям, чим відрізняється людське м’ясо від яловичини або свинини. І сама вона ледь-ледь не потрапила під ніж "заготівельників", обма-нута якоюсь меткою жіночкою, котра обіцяла їй продати пшона за невелику ціну. Треба було зайти в якийсь темний підвал, але маму зупинив нездоланний жах, вона просила: "Винесіть пшоно сюди, тут розплатимося". Жіночка звивалася вужем, запрошувала: "Та тут кілька кроків, зайдіть!" Але мама вперлася — ані руш з місця. Тоді з глибини підвалу виглянув волохатий, похмурий здоровило і злобно сказав: "Догадлива, сука! Щастя твоє!" Мама кинулася стрімголов від того двору і кілька днів не могла отямитися від несусвітного жаху…
Отож, переживши такий Страшний Суд, народ розгубив усі свої морально-етичні стереотипи поведінки, розпавшись на частки, що рухалися й діяли поза віковими традиціями та звичаями. Люди відчули, що потрапи-ли в світ, де відсутній захист закону — чи то земного, чи небесного: кожен діяв відповідно до веління моменту. Чи не тому так шалено, так вільготно, так стихійно увійшла в побут тих років зрада, зречення від батьків, доно-си, наклепи, зловтіха? Було зруйновано шлюзи совісті, зламано засторогу вічних сил, повалено браму генетич-ного підпілля. Звір у душі людській отримав повну свободу для дії. Тепер адресують всі лихоліття того часу Сталінові та його найближчим поплічникам — Кагановичу, Молотову, Ворошилову, Берії тощо. Чи не надто спрощена схема? Всі ті керівні нелюди (та й безліч інших, менших за чином) лише збудники, ініціатори суспі-льної лихоманки. Ми пережили історичне божевілля, психічну хворобу космічних масштабів. Не було б Сталі-на — був би інший кат, може, ще жорстокіший! Прадавні мудреці говорили: "Те, що вгорі, — те і внизу!" Сим-птоми недуги, що вразила керівне ядро, визначалися всюди, майже в кожній сім’ї. Мій дядько Грицько (чоловік тітки Ганни) працював лісником у Вороньківському лісництві. Спокійний, тихий, дружелюбний чоловік. В пе-ршу світову війну відзначився мужністю, йому дали Георгія і зірочку прапорщика. Після революції повернувся додому, в жодних політичних рухах не брав участі, до білих не приставав, будь-яких бандитів сахався, одразу ж взявся до своєї улюбленої роботи — садити посадки, охороняти ліс. Сусідові закортіло зайняти заробітне місце, він настрочив до ГПУ цидулку, де пояснювалося, що такий-то лісник приховує своє золотопогонне нутро, був царським офіцером, має Георгія, такому чоловікові довіряти відповідальне місце в лісогосподарстві не слід і так далі…
Дядька Грицька забрали. Від сина Івана, котрий служив радистом на Чорноморському флоті, зажадали зречення. В газеті "Пролетарська правда" було надруковано, що такий-то Іван "зрікається батька — ворога на-роду" і обіцяє вірно служити справі Леніна — Сталіна, оскільки є членом ВКП(б). Старому лісникові в тюрмі дали прочитати це зречення, він тяжко плакав, не промовивши й слова на таке блюзнірство. Після того тітка Ганна не мала жодних вістей від чоловіка, лише віддано — рік за роком — ходила до гадалок, які запевняли, що "Грицько живий", що "після пікової дороги згодом повернеться додому". "Пікова дорога" дядька завершилася тим, що в п’ятдесят шостому році тітку Ганну ощасливили повідомленням про реабілітацію її чоловіка; а роз-стріляли його тоді ж таки — ще до війни. Та хіба тільки його? Лише в нашому селі, де налічувалося біля двох-сот дворів, — було репресовано, знищено десятки людей. І так — у кожному селі, місті. Смертельна демонічна коса свистіла щоднини протягом десятків років. Хіба можна звести закономірності тієї "косовиці" душ лише до "характеру" Вождя та його помічників?
А втім — я поспішив, перескочивши зі спогадів дитячих до пізніших, вже зрілих думок. Тоді все те стра-хіття сприймалося якось інакше, може, навіть звично, природно, адже щоранку сходило сонце, тьохкав навесні соловейко, мукали щодня корови, вертаючись у хмарі куряви з громадського пасовиська. Вісті про лихоліття тієї або іншої людини, сім’ї, вплетені в потік звичайного життя, не торкалися глибин дитячої свідомості, а сприймалися як обов’язковий чинник буденності…
Щодня мовилося, діялося узвичаєне, рутинне, звичне — як дихання, як їдження, як пиття води: прокида-тися вранці, носити воду, варити борщ і кашу, снідати, обідати, вечеряти, а для того, щоб все це було постій-ним, — треба сіяти, орати, вирощувати, копати, заробляти гроші, годувати дітей, прати, добувати паливо, пред-мети вжитку, цукор, горілку, молоти зерно на борошно, заквашувати тісто, вимішувати, пекти хліб…
Проте всі ці звичні дії не були таким собі мерехтінням марних дій: у кожній з них відображалося щось виняткове, значне, вічне, таємниче. Це ми в дорослому віці знаємо, чому бродить тісто, чому сходить сонце, чому співає соловейко, чому парує земля навесні і обрієм біжать "баранчики". А в дитячі дивні літа відсутнє позитивне знання, та й не потрібне воно, чуже й зайве. Схід сонця — вічне диво! Все, що супроводить це космі-чне дійство, — чаклунство: молитовний спів пташок, міріади росинок на траві, ніби крапельки безцінних само-цвітів, дим над коминами, мовби жертовний дарунок небу від кожної світлиці, урочисті поклики півнів понад пробудженим селом, нетерпляче мукання корів, жадаючих якнайхутчіше дістатися пасовиська…
Те село Бурти — дарунок долі моїй дитячій душі. Там формувалася свідомість, там було місце моєї си-ли, недарма ще досі сновидіння пов’язані з психообразами тих країв, того часу. Читачу, краєвиди, що тебе ото-чують, не просто лаштунки спектаклю — то елементи твоєї душі, то — ноти мелодії твого життя, то ключі до подальшого самотворення твого внутрішнього космосу…
Перша хата, де ми жили, здавалася в найми незаміжньою дівчиною Яриною. Колгосп "Перебудова", де батько влаштувався ковалем, щось там платив їй, а вона жила в родичів. Хата як хата: кімната, піч, настелені дошки для спання (піл). Скриня замість столу, лавки аж до порога, відро з водою, рогачі в кутку, палаючий во-гонь між челюстями печі. Все потрібне, нічого зайвого. їсти — з однієї миски. Спати з сестрою — на одній по-стелі, вкриватися одним рядном. Чому зреклися ми такої вражаючої простоти, що була запорукою духовної цноти і непідробного щастя? Хіба тепер, коли нас заливає потоп речей — телевізорів, магнітофонів, пральних машин, сервантів, кухонних причандалів, машин, розмаїтих страв, книг, часописів, — хіба, маючи в сотні разів більше тих "дарунків" науково-технічної ери, ми маємо бодай па дрібку більше радості й втіхи?! Навпаки! Втрачено — і, може, навіки — чари безпосереднього контакту людської душі з Матір’ю, що нас породила, ви-плекала в тисячолітніх мандрах і пошуках, з Природою…
Звичайне село, проте воно відобразилося в дитячій уяві, як щось казкове, містичне, вічне. Може, то і є правдиве бачення світу, про яке завжди говорили мудреці, — бачення очима серця?
Стежиною поміж городиною я біжу на леваду, далі трави, квіти. Стежечка понад ставом. Ланцюжок із кількох ставків пролягає у затишних долонях розлогої долини; ті розкішні плеса творяться завдяки загатам-греблям із потоку-річечки, що зветься Росавкою. Росавка, Роставиця, Роська, Рось! Скільки хвилюючих гідро-німів, що свідчать про славну давнину цих благословенних країв! Тут формувався дух росичів, русинів, руси-чів, тут вони набирали снаги для безмірного космічного шляху. Чи не розгублено скарби пошуку на манівцях останніх віків?
Ставки широкі, розкішні, порослі густим очеретом та цар-зіллям. Риби — карасі, лини, коропи, окуні — сонно нишпорять в прозорій воді.