Рослини засвоюють енергію сонця, їх поїдають тварини, а тварин — люди…
— А чому ж не можна одразу від сонця? — сумно запитала Катя. — Щоб нікого не їсти? Так, як квіточки?
— Гм, — задумався Славко. — То було б гарно. Тільки неможливо. Ми так створені…
— Ким?
— Природою…
— То й що? Хіба не можна захотіти інакше? Ти б хотів інакше, щоб так, як квіти?
— Ще й як захотів би, — захоплено сказав Славко. — Тоді скільки часу вільного було б. Для мандрів, для пошуків, для польотів. Тільки все це казка…
— Казка, — згодилася Катя. — Отже, правда…
Славко знову здивовано глянув на неї. Де він чув ці слова? Коли?
— Ти чудна…
— Чому чудна?
— Не така, як всі…
— А хіба треба бути, як всі?
— Та ні… Тільки мені незвично… Мені здається, що я тебе знаю. А де бачив — не пам’ятаю…
— А тобі гарно зі мною? — тихо запитала Катя.
— Угу, — кивнув Славко, опускаючи погляд донизу.
— Тоді не треба згадувати, де ми бачилися. Ось над тобою хмаринка. Вона прекрасна? Вона тобі щось нагадує? Дає радість? Не проси її, щоб вона зупинилася, щоб вона зберегла свою форму і барви. Хай пливе, хай мчить, зникає. Збережи її в серці, в мрії…
— Ти говориш, ніби співаєш, — зачудовано сказав Славко. — Ніби пташка… або шум лісу…
— Я піду, — раптом мовила Катя.
— Куди? — збентежився хлопець.
— Мене кличуть…
— Хто?
— Не питай.
— А ми побачимось?
— Не знаю…
— Де ти живеш?
— Всюди. Тепер тут, біля тебе…
— Як ти дивно мислиш, розмовляєш. Ніби з іншого світу.
— Може, й з іншого.
— А хто в тебе з близьких чи рідних? З ким ти тут?..
— Бабуся є, — ніжно сказала Катя. — Ми живемо в хатині край села…
— Ти довго будеш тут… в нашому селі? — з надією запитав Славко.
— Не знаю, — посмутніла Катя.
— Може, в школу ходитимеш? Ти раніше в який клас ходила?
— В клас? — здивувалася дівчина. — А ти в який?
— Я піду в шостий…
— А я — не знаю…
— Як так не знаєш? Всі навчаються. І ти повинна йти до школи. Ти, певно, жартуєш?
— Прийду, якщо ти хочеш. Ти запрошуєш? — повеселіла Катя.
— Приходь, — дружньо кивнув Славко. — Післязавтра починається навчальний рік. Всі будуть дуже раді. Така цікава учениця!
— А твої друзі люблять казку?
— Ще й як! — захоплено сказав Славко, а потім посмутнів: — Проте… не знаю. Доки менші — всі люблять слухати казку… а потім…
— Правда твоя, — печально мовила Катя. — Слухати — то одне, а діяти — інше. Ну, до побачення. Я йду…
— Зажди. Я перевезу тебе на той бік! І потім…
— Що?
— Ти не сказала, що зробила з човном. Чому він рухався? Еге ти фокусниця? В цирку працювала?
— Та ні, — сказала Катя, прямуючи до води. — Все дуже просто: я хочу, щоб човен рухався — він рухається. Я хочу йти по воді — і вода тримає мене. Ось так, дивися!
Катя легко ступила на поверхню ріки і побігла по хвильках. Славко завмер від подиву, не вірячи власним очам. Ось дівчинка добігла до протилежних круч, заховалася в лозах. Ось уже її біла сукня майорить між дубами. Видно руку, яку вона підняла для вітання. І все. Нема. Ніби й не було…
Хлопець отетеріло озирнувся. Що це з ним? Невже привиділося? Він почав заводити моторчика. На диво, той одразу завівся, і хлопець хутко повернувся до Перунового бору, так і не зловивши жодного окуня. Під вербою його чекала Ліна з нерозлучним Прі.
— А куди подів Катю? — запитала вона.
— Пішла, — неохоче відповів Славко, прив’язуючи човна.
— А казав, що незнайома! Отакий ти?!
— Лнйочко, що це з тобою? Та я правду кажу, що вперше її бачу…
— Еге, так я й повірю! Як тільки вона з’явилася, ти одразу на неї очі витріщив! А вона — артистка, ілюзіоністка! А ти й роззявив рота. Аякже! Човен поплив! Ха! Вона щось причепила! Так, як Кіо! Щоб затуманити тебе!
— Ліночко, не треба! Чуєш? Тут щось чудне діється… Я хотів тобі розповісти дещо, але так сталося…
Я ще сам не розібрався. Ну, усміхнися! А тепер я піду. Мені треба подумати.
— Ти просто обманюєш мене, — з недовір’ям зітхнула Ліна.
— Ні, — гаряче запевнив Славко. — Ось тобі страшна клятва — щоб мене земля ковтнула! — все розповім, коли дізнаюся, що та як!
— Дивися ж, Славку, як тільки збрешеш — тоді дружбі кінець! Так і знай!
ДИВА
В селі Вогники почали творитися дива. Люди, приходячи з поля чи лісу, розповідали одне одному про незвичайні випадки. Ті оповіді обростали подробицями, вигадками, і зачудування ширилося, хвилювало всіх незвичайністю подій, які сталися протягом кількох останніх днів.
Коли Славко повернувся надвечір з річки додому, баба готувала вечерю і саме розповідала батькові та матері про ті дива. Мати вдоволено покивувала, хитренько усміхалася, а батько, помивши руки та витираючи їх шорстким рушником, іронічно хмикав. Славко шаснув за стіл, взяв ложку в руку і теж нашорошив вуха.
— Вернулася оце з поля баба Горпина Семениха, — вела свою оповідь баба, — і розказує, що нарвала вона в Чортомлинні берізки свиням. Цілий лантух нарвала, такий, що й на плечі не завдаси. Нарвала та й жде, може, хто з шоферів їхатиме з лісу та й підкине її до села. Нема та й нема нікого. Сонце припікає, бабі душно, голова почала боліти. Коли це мішок взяв та й пішов.
— Як пішов? — здивувався батько. — Без ніг?
— Що чула, те й оповідаю, — сказала баба. — Поплив ніби над землею мішок. Баба в крик: "Хто це, мовляв, жартує?" А він собі, ніби граючись, пливе та й пливе…
— Мовчки? — скептично запитала мати.
— Атож. Так до самого села баба йшла підтюпцем за мішком і все вимірялася, що буцімто з нею хтось жартує. А вже коло села мішок зупинився і ані руш! Аж тоді Семениха оглянулася, обійшла мішок зокола — нема нікого! Сидить, бідна, лапає себе за голову — чи не гарячка в неї? Чи не приснилося, бува?
— А чого ж вимірятися? — озвалася мати. — Коли мішок сам собою котиться? Помагають же їй, а вона лається. От люди — не звикли, що добро невидимо діється, без віддяки, і дивуються, як воно їм дається просто так…
— Та яке там добро, — махнув рукою батько. — То баба сама доперла лантух до села в нестямі. Голова в неї вже не дівоча, все забуває, спить на ходу. Приснилося їй, що лантух пливе, а насправді — все просто…
— Багато ти розумієш, — одказала баба Оришка. — Не одна Семениха чудеса розповідає. Ще он скільком людям трапилося незвичайне. Вчора приїхав на другу лісоділянку голова Заготскоту… не знаю його прізвища… пополювати на вепрів…
— Заборона ж на вепрів, — озвався Славко.
— Отож-бо. Кому заборона, а кому — ні. Пішли вони з лісниками, з єгерями, лазили, лазили в хащах. Левко, ти спитай Гришу-єгеря, він не дасть збрехати… Так ото ходили, знацця, ходили… Гриша знає там у Сулимівщині всі ходи-виходи, він повів того махамета до Чортової Долини, а тоді — аж у Смалене. Чи бачили вони вепрів чи ні, а козулю стріли. Ну, той горе-мисливець і почав цілитися в неї. Козулі ж не тікають, звикли до людей, бо годують же їх люди сінцем взимку. Єгер просить того Заготскота — не треба, мовляв, стріляти! Бо й мені перепаде, й вам на горіхи! Влетить, знацця, від начальства! А він таки стрілив. І казали люди, що недалеко козуля була, сажнів так на двадцять…
— І що? — поцікавився батько.
— А те, що козуля, ціленька і неушкоджена, дременула собі до кущів, а мисливець той закричав, схопився за черево і впав…
— Чого б то?
— Бо шріт попав йому в черево. Весь заряд!
— Як же це? — недовірливо перепитав Славко.
— А так. Чудо! Лісники кинулися до нього, взяли ружжо, оглянули, думали, що вирвало ззаду. Так ні! Ружжо ціле, а шріт полетів не вперед, а вернувся тому, хто його послав. Ось як! Не стріляй, куди не можна!
— А з ним що, з тим Заготскотом? — тривожно запитала мати. — Не вмер?
— А чого б він умер, — махнула рукою баба Оришка. — У нього сала на три пальці. Повезли його в район, до лікарні, повитягали шротини, вже ходить.
— Хм, — сказав батько, проте не сміявся і не коментував бабиної розповіді.
— А то ще не таке, — підхопила баба, несучи горщик на стіл. — Пішов Грицай Маркіянів рубати ялинки на лати. Вчора це було. Взяв сокиру, нагострив її як треба. Прийшов, каже, нема ніде нікого. Поплював на руки, замахнувся, а сокира з рук!
— Як то? — не стримався батько. — Мо’, п’яний був?
— Та ні! Взяв знову, замахнувся, а вона — цюк! — у землю!
Втретє замахнувся — ледве чобіт не розпанахав. Вилаявся, ударив-таки по ялинці, а сокира й розкололася!
— Навпіл?
— На шматочки.
— Нечуване діло!
— Ото ж бо! То все чудо-цвіт робить, — щасливо мовила баба Оришка. — Чує моє серце. Бо он і а Річищі ниньки дачниці хотіли лілей нарвати, а вони не даються…
— Як не даються? — радісно хихикнув Славко.
— А так. Що візьмуться за стебло, а стебло з рук — та на дно. Що візьмуться, а воно вислизає. Вони в крик. Русалки, кричать! Хи-хи! Не русалки, а чудо-цвіт! Не хоче він, щоб кривда була беззахисним. Ні квітам, ні деревам, ні звірам… ні людям…
Батько таки взявся до вечері, а Славко замріяно втопив погляд у вікно, згадуючи й свою чарівну зустріч з незнайомою дівчинкою. Чи не зв’язані всі ті дива з нею? Ниточка тягнеться до химерної бабусі, бо все чудне почалося саме з тієї горобиної ночі.
— Славку, їж, чому ти задумався?
— Добре, добре… їстиму…
Він машинально сьорбав борщ, а сам думав про те, аби йому швидше зустрітися з Катею ї прямо, відверто запитати її: хто вона, звідки?
Так треба і запитати: хто ти, Катю?
ХИМЕРНА УЧЕНИЦЯ
Почався багрянолистий вересень. Діти пішли до школи. На другий день, коли Ніна Матвіївна проводила у шостому класі урок ботаніки, двері тихенько відчинилися і на порозі з’явилася постать Каті. Вона була в тому самому вишитому лляному платті. Клас ахнув від несподіванки. Славко аж підвівся з-за парти. Ніна Матвіївна зачудовано дивилася на дівчинку.
— Славку, — почувся мелодійний голос Каті. — Я прийшла…
— Що це означає? — розгубилася Ніна Матвіївна, дивлячись то на Славка, то на Катю. — Хто ти така? Славко Лісовий, що це за новина?
— Ніно Матвіївно, — затинаючись, сказав Славко. — Це Катя… Вона буде вчитися у нас… в шостому класі…
— Чому ж одразу не сказала? — невдоволено мовила учителька, звертаючись до дівчинки. — Як прізвище? Ти була у директора?
— Ні, — тихенько відповіла Катя, не зводячи погляду з Славка. — Я так. Він мені сказав — я прийшла.
В класі почувся гомін, хтось дурнувато загиготів. Славко гнівно глипнув туди — то сміявся Прі, прискаючи в долоню.
— Тихо, діти, — сказала Ніна Матвіївна. — Дивна ти дівчинка.