Спів закінчився, довкола юрмилися люди, дивилися на мене запитливо, з острахом і подивом. Священик (а це був він, я пізніше взнав) гостро запитав:
— Хто такий? Чому входив до храму в неподобному вигляді. — Він неприязно поглянув на моє блакитне трико, що щільно обтягувало тіло. — Чому не хрестишся, навіщо спокушуєш люд викликом диявольським?
Я не міг одразу відповідати на багато запитань, тим більше таких хаотичних. Я розгублено ждав. Люди товпилися, глухо шуміли, зацікавлено очікували, що я буду діяти. Я зосередився, дружньо глянув на священика і сказав:
— Я прибув з далеких світів до вашого краю. Хочу бачити мислячих істот, розмовляти з ними. Чому ви так гнівно дивитеся на мене?
— З далеких країв? — запитав священик. — З яких? Америка? Англія? Франція?
— З небесних, — відповів я. — Моя зірка дуже далеко від вашого сонця.
— То він, певно, ангел божий! — Здивовано-перелякано гукнула якась жінка.
— Аякже, ангел! — сміялися чоловіки. — Хіба ангели ходять по землі без штанів? І де його крила? На чому він прилетів?
— Скоріше, диявол, — буркнув священик, міряючи мене гострим поглядом.
— Кличте війта, стражників. Не подобається мені цей ангел. Чи не скажеш ти, добродію, правду?
— Я лише правду кажу. Вчора я опустився на своєму зоряному кораблі в горах. Мене бачили пастухи…
— Було таке! — загомоніли люди. — Вівчарі прибігли з полонини, казали, що вогняне колесо котилося з неба, а в ньому — страшний дух. Так тільки ж цей безштанько не страшний і не вогняний!
— То кажеш, з неба? — іронічно запитав священик. І що ж ти там дієш?
— Живу, — здивовано відповів я. — Пізнаю всесвіт, розкриваю дарунки мого розуму й серця, допомагаю іншим істотам…
— А Бога ти бачив?
— Якого?
— Як то якого? Він один-єдиний, вічносущий, нескінченний. Все — його творення: і ангели, і сонце, і зорі, і люди. Як же ти не знаєш його?
— А ви знаєте?
— Ми віруємо в нього. Прабатьки відкрили нам його волю.
— І що ж він вам каже? До чого кличе?
— До покори, до любови божої. А в тобі бачу гординю! Чи не темний дух в тобі?
— Не збагнув твоїх слів, людино в золотому вбранні. Космос відкрито для вільної і радісної дії. Навіщо ж покора, для чого? Ви вільні, ніхто не тримає вас у кайданах, навіщо ж самим надівати їх на душу, на серце? Ваш Бог дуже схожий на вас самих!
— Заткніть йому пельку, — крикнув священик. — Це не ангел небесний, а опришок гірський. Підбурливі розмови, єретичні думки: не гоже вам, людоньки, слухати його! Хапайте, ведіть до війта, там розберуться!
Мене схопили міцні руки селян. Я міг би використати свої психічні сили і звільнитися, проте хотілося знати, чого вони хочуть і чим живуть. Я піддався і покірно пішов до війта. Та ти, Марієчко, вже втомилася слухати, і я буду кінчати. Всього не оповіси. Були нудні, обридливі розмови з війтом, потім у поліції у великому місті, пізніше в тюрмі. Мене допитували, сміялися з моїх слів про далекі світи, про вільних зоряних істот, вимагали назвати спільників-революціонерів. Згодом мені набридло бути у кам’яниці і якось вночі я приспав вартових і вийшов на волю. Зі мною втекло кілька опришків. Я знову опинився в горах, серед приязних і сумних смерек…
Мною опанувала думка: може, рушити додому, до свого світу казки? Навіщо мені метушитися поміж чужими й далекими істотами, які мають свої шляхи, уподобання, мрії? Навіщо їм моя істина, коли вона не визріла на їхньому ґрунті, не стала власним прагненням? А потім я замислився, прийшли сумніви. Невже не знайду я в цілім світі такої душі, яка збагне мене, захоче полетіти до нового вирію? Якби те сталося — я був би невимірно щасливий. Тоді б між Землею і Планетою Свободи протягнулася ниточка зв’язку, згодом вона виросте у широку райдужну дорогу. По ній полетять міріади птахів — людей. І я залишився на цій планеті. Блукав горами, селами, аж доки зустрів Агійо. Мені майнула думка: найкраще мандрувати з цирком. Бачиш різні країни, людей, вивчаєш психіку мислячих істот, маєш можливості зустріти щось несподіване… Тепер ти знаєш головне, Марійко…
На цьому, ваше високоблагородіє, розмова обірвалася, Ойра-Хан з дівчинкою почали збиратися, а я мусив причаїтися під кущем, щоб вони не помітили. Ще спробую щось підслухати, взнати, щоб передати вірнопіддано в руки вашого високоблагородія…
НІЧНИЙ ГІСТЬ
Прочитавши записане, Тарасик старанно загорнув зошита в газету, поклав у грубку в те самісіньке місце, де взяв. Потім метнувся до ліжка і замислився. Думки скакали безладно і примхливо, небувалі враження розпирали свідомість.
Невже все те правда, що гад записав? Мабуть, правда, бо інакше Ойра-Хан не міг би робити таких захоплюючих фокусів. Інші світи, далекі зорі, небачені люди, співаючі квіти… Яка небувала і чарівна казка! От якби йому побувати в тих світах — він нізащо не злякався б! Але навіщо жандармам слідкувати за Ойра-Ханом? Він же не робить нічого поганого. Чи, може, вони страхаються його? Не вірять. Невже можуть заподіяти щось погане? Не інакше, бо знайшли для підлої справи гада. А ось якби піти, знайти Ойру-Хана і все розповісти. Так і так, мовляв, за вами слідкують. Бережіться! І ще можна сказати, що я все знаю про нього, і вірю тому, що він оповідав Марійці. Вірю, бо його розповідь гарна, приязна, добра. А Тарасик відчуває в серці своєму, що правдиве тільки гарне і добре слово. Зле — неправдиве! Від нього тяжко на душі, незатишно. А правдиве ніби приємно лоскоче у грудях, як літній степовий легіт-вітерець…
Застукало на ґанку, до хати зайшов вітчим, Тарасик чув як гупали по підлозі його чоботи. Він зазирнув до хатини, хлопчик одвернувся, затамував подих. Віт чим щось муркнув, зачинив двері. Думки Тарасика розбіглися, серце гупало сильно й болісно. Треба побачити Павлика і щось разом вирішити. Якби йому вже оклигати!
Настав вечір. Прийшла баба Химка, погодувала Тарасика. Він схопив її за руку, притягнув до себе.
— Чого тобі? — здивувалася баба. — Мо’, болить що?
— Та ні, — зашепотів Тарасик. — Я хочу тебе щось запитати, щоб гад не чув…
— Який гад?
— Та… той… вітчим…
— Не гоже так казати на батька, — посварилася жовтим пальцем баба. — Бог покарає…
— А чого він гада не покарав за те, що мене катував? — огризнувся хлопець. — Чи у нього один Бог, а в мене другий?
— Дивне питаєш, сказала баба. — Не гріши, синку. Ну що там в тебе, чого хочеш?
Вона сіла на краєчку ліжка, погладила Тарасика по голівці.
— Скажіть, бабо, а на небі є люди?
— На небі? — здивувалася баба. — Аякже! Є! Як умруть — то йдуть на небо. Правда, не всі. Грішники — в пекло, під землю. Ось твій вітчим, мо’, й піде під землю, бо дуже люта душа в нього…
— Як умруть? — зітхнув розчаровано хлопець. Хіба мертві живуть?
— Мертві не живуть, а душі їхні живуть…
— А що це таке — душі?
— Ну, дух, пара, те, що в тебе в серці. Божа душа. Як тільки ти ґиґнув — так душа й летить…
— Та я не про те. Мені не про мертве цікаво знати, а про живе. Про божий закон ми і в гімназії вчимо, хоч і дуже скучно. А я хочу знати, чи є живі люди, як ось ми з вами, на небі?
— Де ж вони там помістяться, синку? Тіло з землі, воно в землю й вертається…
— А там же є інші землі, сонця. На них свої люди.
— То тайна божа. Гріх про те думати…
— Чого ж гріх? Адже не закрите небо. Сяє зірками, пливе перед людьми. Аби тільки силу, можна полетіти. Ви б хотіли, бабо, полетіти?
— Таке зморозиш. Куди мені летіти, старій, немічній? Хіба з печі додолу… Ну, піду я, а то ти мені баки заб’єш своїми вигадками. Спи, спи, скоріше стямишся від того катування…
Баба пішла собі, а Тарасик ще довго ворочався на постелі, п’янив себе небувалими мріями. А коли сон-дрімота звалив його, і поніс у царство примар, відчув себе хлопчик над землею, поміж хмарами. І не страшно було йому, що земля здавалася маленькою і непоказною серед зірок, і серце захоплено співало, відчуваючи рідну стихію.
Потім грубі голоси вирвали його зі сну. Тарасик прокинувся. Крізь шибку заглядав місяць, нічна прохолода проникала у відчинене вікно. У хаті хтось розмовляв: один голос належав вітчиму — улесливий, приглушений, інший — грубий і владний.
Хлопчик встав з ліжка, підкрався до дверей, прислухався.
— Його високоблагородіє вдоволений тобою, — промовляв голос. — Ти допоміг викрити небезпечного злочинця. Всі його розповіді про далекі світи, про небесні планети — єресь і обман…
— Я так і знав, — відповів вітчим. — Я не вірив жодному його слову.
— Належить знешкодити злочинця, — сказав голос. — Ти допоможеш. Я скажу, коли і як діяти. Він хитрий, володіє магією, чортівщиною, отже треба й нам проявити хитрість. Слухай уважно…
Нічний гість почав говорити пошепки і Тарасик не міг почути нічого. Він знову ліг, загорнувся рядниною і
причаївся. У серці визрівав план. Тепер вже вагатися не слід! Ойра-Хан не знає про небезпеку, може статися лихо, і Тарасик разом з Павликом попередить його. Як він це зробить? Треба вирішити разом. І не тягнути довго, а як тільки настане день, бігти до Ойри-Хана. Цікаво, що він скаже? Як буде діяти?
ТАЄМНА ЗУСТРІЧ
За два дні Тарасик цілком одужав. Коли вітчим рано вранці рушив з дому, хлопчик вискочив на подвір’я, присунув двері, а потім вулицею пробіг до Павликового двору. Товариш хутко обізвався на посвист: він виглянув з-за живоплоту — заспаний, невмитий. Кліпаючи повіками, глипнув на Тарасика.
— Здоровий вже? — В синіх очах майнули схвальні іскринки — молодець. Ти, як пес, — зализав сам себе — і здоровий!
— Еге, зализав! Уже набридло валятися. Та то пусте, Павлику! Я там таке взнав!
— А що?
— Йди сюди, на вулицю. Бо діло страшне!
— Ну!? Тоді біжу!
Павлик перестрибнув через кущі, товариші знайшли серед дерези затишне кубельце, сіли.
— Кажи — що там у тебе?
— Знаєш, хто такий гад?
— А хто?
— Шпигун. У жандармів працює. Він мого батька продав!
— Та що ти?
— Щоб я пропав! Сам чув. Приходив звідти якийсь чоловік уночі, вони гомоніли, а я підслухав. А в цирк його післали, щоб він слідкував за Ойра-Ханом. Я прочитав, що він пише, і таке дивне взнав!..
— Ой, що, Тарасику!? Кажи, а то вмру від нетерплячки!
— Ойра-Хан з далеких зірок прилетів. Він не з нашої Землі! Він Марійці — отій дівчинці оповідав, — гад все записував. Так цікаво — наче казка!
— Не може бути? Як це з далеких зірок? На чому ж він прилетів?
— Ой, не перебивай! Хіба в тому річ — на чому? Треба буде — все знатимемо! Головне, що він такий! Хіба сам не бачив, що виробляє в цирку? Ми впали, а він підхопив нас у повітрі — це ж тобі не фокус?! І недарма жандарми за ним полюють.