Марко теж висловив думку, чи не вчитися йому на хіміка, але швидко передумав і вирішив лишитися моряком.
— Знаєш, коли я була менша, то мріяла стати садівником і розводити квіти. Я й зараз дуже люблю квіти.
Люда згадала про квіти, які їй приніс Грицько, і розказала про свої сьогоднішні пригоди. Марко з цікавістю вислухав її розповідь про Знайду.
— Розумієш, — сказала, нарешті, дівчина, — вона трохи чудна, дуже небалакуча й надто бідно одягнена, а це в наш час навіть якось незручно… Але одяг залежить не від неї… Зате вираз її обличчя і ті кілька слів, які вона сказала, свідчать, по-моєму, про те, що вона абсолютно нормальна.
— Я бачив її лише кілька разів, та й то здалека. Інспектор не пускає її з дому, а до нього теж рідко хто ходить, його не люблять, хоча він дуже давно живе на острові. Особливо дошкуляє він усім своїми інструкціями та розпорядженнями. Завжди возить їх з собою і завжди знаходить причіпки. Він зліший, ніж його Розбій. Про дівчинку завжди каже "дефективна, боюсь, щоб біди кому не наробила".
— Знаєш, її зацікавили мої сандалі, ото мені й спало на думку… коли б у Лузанах купити й подарувати їй такі.
В цей час збори закінчилися, і рибалки розходились. На берег першим прийшов Левко, він побачив Марка та Люду і жартівливо спитав, чому це в них побачення на такому видному місці.
— А ми тут про твою хрещеницю розмовляємо, — відказав Марко.
В Соколиному іноді жартома називали Знайду Левковою хрещеницею, згадуючи, як він турбувався за врятування людей з "Дельфіна". Левко один час починав цікавитися врятованою дівчиною, але вона перший рік не ходила й не розмовляла, а лайливий інспектор кого завгодно міг віднадити від своєї хати.
Люді довелося розповісти вдруге про свою зустріч та розмову із Знайдою. Тепер вона робила це ще з більшим запалом, коли говорила про її одяг та про заборону Ковальчука підпускати будь-кого до хати.
— Теж мільйонер, — презирливо сказав Левко. — Боїться, пограбують. Спеціально з-за моря бандити для цього приїдуть… То, кажеш, вона у лахмітті?
— На ній все ціле, але це просто два зшиті мішки, в яких прорізано діри для голови іі для рук.
— Ну й гадина! — пробурмотів Левко.
Люда повторила свою пропозицію — подарувати Знайді сандалі. Марко підтримав її.
— Сандалі? — перепитав моторист. — Обов'язково. І не тільки сандалі, я їй усе привезу. Завтра в Лузанах усі крамниці переверну. Нехай Яків Степанович спробує не дозволити подарунок хрещениці зробити. А там ще перевіримо, чи справді вона така дефективна, як він розказує. Чи це він її такою зробив…
Почулася важка хода шкіпера. Він ішов спиною до місяця і поперед нього сунулась тінь.
— Ей, команда, — весело загукав Стах. — Давай корабель! Швидше пару розводь, рушаємо!
Юнга і моторист розпрощалися з Людою та умовилися наступного разу разом одвідати Знайду.
Дівчина повернулась додому. У великій кімнаті батько сидів за столом, схилившись над широким блокнотом. Гасова лампа освітлювала перед ним хліб, порізану шматочками кефаль і високий глечик з кислим молоком. Він, очевидно, до вечері ще не брався. Весь зосередився над якимись обчисленнями. Між пальцями лівої руки диміла цигарка. Дочка діловито підійшла до нього, вихопила ту цигарку й викинула у відчинене вікно. Батько здригнувся, сердито глянув на неї і сказав спокійним тоном:
— Вибач, але будь обережна. Тут цигарка може наробити пожежі.
Люда підійшла до вікна, глянула, куди впала цигарка, і відповіла:
— Ні, пожежі не буде, але де твоє слово, дане лікареві, що ти не куритимеш протягом місяця. І чому ти не вечеряєш? Ти ж зобов'язався лягати на Лебединому острові не пізніше дванадцятої.
— Зараз без п'яти дванадцять, — сказав професор, — а головне, я тільки що остаточно спростив свою формулу. Вона стала прозоро-ясною, як чиста вода.
XI. ДІВЧИНКА ІЗ СВІЧКОЮ
Того самого вечора в інспекторовому будинку десь опівночі, при світлі великої гасової лампи, Ковальчук та його гість пили чай. Знайда сиділа куняючи в кутку. Вона послала фотографові ліжко, а тепер наливала чай або подавала їжу на стіл, коли їй наказували. Ковальчук розповідав про рибальські справи, скаржився на нудне й одноманітне життя на острові. Анч, пихкаючи цигаркою, спокійно, не дуже уважно слухав. Часом він зиркав на дівчинку, наче ждучи, коли вона забереться звідси. Нарешті спитав:
— А чому дівчинка не йде спати? Вона ж ось-ось захропе.
— Ага… — Ковальчук перевів очі на свою вихованку. — Та й справді… Знайдо, йди спати.
Дівчинка вийшла в маленьку комірчину за стіною, де стояв короткий тапчан, на якому вона спала. В комірчині вікон не було, і дівчинка засвітила свічку. Вона постелила подерту ряднину, кинула подушку, напхану морською травою, і почала роздягатися. Лише вкрилася другим рядном і хотіла погасити свічку, коли розмова, що долітала крізь дощану стіну, привернула її увагу. На обличчі, освітленому свічкою, з'явилася настороженість. Дівчинка повернула голову і майже притулилась одним вухом до стіни. Хитливе полум'я свічки коливало тіні на стіні і відбивалося в очах Знайди. Вона добре чула розмову в сусідній кімнаті.
.
— Я нічого подібного… не знаю, — хрипів голос Ковальчука.
— Можливо, — чувся другий, іронічний голос, — можливо, це помилка, але, — голос став металічно твердим, — може, ви пізнаєте людину на цій фотографії?
На півхвилини запанувала мовчанка.
— Фотографію цю, — продовжував Анч, — зроблено 1918 року, гляньте — ось.
Знайда почула, як хтось скочив на ноги і впав стілець.
— Заспокойтесь, пане бунчужний! — наказом продзвенів той самий металічний голос, який, Знайда вже знала, належав Анчу.
— Віддайте, — шипів Ковальчук, — віддайте!
— По-перше, я дужчий від вас фізично, по-друге, це не єдиний примірник. Заспокойтеся… Ви надто збуджені. Пам'ятайте, що в усіх випадках у житті треба бути спокійним, тоді найлегше з кожного становища знайти вихід.
Було чути, як інспектор сів на стілець, Знову мовчанка. Так тривало хвилини півтори.
Знайда чула, як стукотіло її серце і як ледве-ледве потріскувала свічка.
— Я вимагаю, оддайте! — скрикнув Ковальчук.
— Тихше. Може прокинутись ваша дурнувата. Вона подумає, що я вас ріжу.
— Ви таки ріжете, без ножа ріжете, — вже плаксивим голосом відповів Ковальчук.
Свічка розгорілася, гніт витягся, віск скочувався великими краплями і застигав на пальцях. Але Знайда не помічає цього. Вона слухає. І раптом Анч спитав:
— Слухайте, ваша дефективна, напевне, спить?
Рипнув стілець, і почулися кроки. Знайда відскочила од стіни, дмухнула на свічку і пальцями стиснула гніт. Світло згасло, і все поринуло у темряві.
Ковальчук відхилив двері в комірчину, засвітив сірник, подивився на дівчинку, що зібгалася калачиком, і повернувся назад до Анча.
— Поки що, — говорив фотограф, — я можу видати вам три тисячі карбованців.
— І ви обіцяєте мені за кордоном забезпечення?
— Безперечно. Але це, як і мій аванс, треба відслужити.
— Тобто…
— О, справа не дуже важка. В Соколиному висілку зараз перебуває професор Ананьєв. Про це я довідався від вас дві години тому.
Слова "професор Ананьєв" щось нагадали Знайді. Ага, це прізвище тієї дівчини, що приходила вдень.
— Вас цікавить цей професор? — спитав Ковальчук.
— Так. Нам потрібно знати кожен його рух. Він тут розшукав торіанітовий пісок. Тому я тут затримаюсь на деякий час. Тим часом ви виконуватимете обов'язки мого помічника.
— Ну, а потім?
— Коли ми виконаємо наше завдання, — слова Анча звучали багатозначно, — ми залишимо острів разом. Перебратися через кордон не так важко, як думаєте.
— Так… так… Але все ж… мені не зовсім ясне це завдання…
— Ой, який ви недотепа… Торіанітового промислу на острові не повинно бути. От і все! — виразно закінчив Анч.
— А професор Ананьєв?
— У нього хворе серце… Лікарі побоюються, що він довго не проживе. Розумієте?
— Та-а-ак… та-а-к… Ну, а коли я не згоден?
— Можете заявити на мене, але не сподівайтеся, що вам простять 1918 рік. У нас матеріалів більше ніж треба… По-друге, можете бути певні, що руки в нас довгі. По-третє, коли ви ще раз продумаєте ситуацію, в яку ви потрапили, то згодитесь, що цей вихід з вашого становища — найкращий. Ви задоволите свою приховану зненависть і дістанете чималу нагороду… А поки що будемо лягати спати. На добраніч.
Знайда чула, як вийшов хтось на подвір'я, і все стихло. Вона лежала з розплющеними очима й не могла заснути. Вона сподівалась почути ще що-небудь. Але в кімнаті було тихо.
Анч викурив перед сном цигарку і дивився у вікно на подвір'я, освітлене місячним світлом, де задумливо від хвіртки до городу і назад походжав Яків Ковальчук. Анч так і залишив його ходити й думати, а сам досить спокійно вмостився на інспекторовому ліжку.
Сон утікав від Знайди. Рідко траплялися такі випадки, коли вона не засинала одразу. Дівчинка мало зрозуміла з того, що почула. Проте для неї було ясно, що людина, яка прибула до них, підмовляла Якова Степановича на щось погане. Знаючи інспектора, вона майже не мала сумніву, що він на цю погану справу пристане. Вони щось задумали проти батька тієї дівчини.
Знайда дуже рідко з'являлася у Соколиному. Висілка вона не любила. Розбишаки-хлопчики кричали "дефективна" і збігалися дивитись на неї, мов на чудного звіра. Тітки жалісно хитали вслід їй головами, а дорослі рибалки майже не звертали на неї уваги.
Про професора Ананьєва та його доньку вона довідалась тільки останнього дня. Дівчина в сандалях справила на неї велике враження тим, що прийшла висловити подяку. Знайда майже не пам'ятала, щоб хтось колись їй дякував. Хіба який рибалка механічно казав "спасибі" за кварту води. Тепер вона вдруге почула про Ананьєва. Дивне у нього ім'я — "професор". Ну, та всякі імена бувають. Дівчинка ще й ще раз передумувала ненароком підслухану розмову. Вона не любила Якова Степановича. Навіть більше: вона його боялась і ненавиділа, хоча звикла коритись йому беззаперечно. Єдина людина, яку Знайда згадувала чуло і з сльозами на очах, — була померла дружина Ковальчука. Але по її смерті дівчинка лишилася під доглядом інспектора і більше не бачила ласки.
Була ще одна людина, до імені якої вона ставилась майже з побожністю, але бачила ту людину дуже рідко, а розмовляти з нею ніколи не розмовляла. Це був Левко Ступак.