Все ж таки ми ще як слід не підійшли до Шепель, вона ще далека від нас.
Юля і сама не розуміла, як сталося, що вони звернули з головної алеї вбік і опинились на тихій самотній стежці. А може і стежки ніякої не було, бо вони брели кудись навмання, взявшись за руки. Опале мокре листя не шелестіло під ногами, лише вітер гудів над верхівками дерев та здалека долітала музика з гучномовця.
Вони вийшли на галявину з високими березами. Білі стовбури немов випливали з густого присмерку і здавались таємничими й журливими.
Не змовляючись, Юля й Віктор стали під старою березою, спершись на неї плечима. Було вогко, теплий туман серпанком наповзав на галявину. І якийсь нічний птах беззвучно зірвався з гілки й майнув над головами.
Віктор мовчки перебирав у своїй руці теплі пальці дівчини. Він чув її близьке дихання, і йому хотілось, щоб ці хвилини мовчання тяглися без кінця.
Юля вдивлялась в обличчя хлопця, яке здавалось їй у темряві загадковим і незнайомим, а сам Віктор був ніби іншим Віктором, якого вона досі не знала.
Раптом його обличчя немов виросло і опинилось просто перед її очима.
— Юлю! — шепнув він самим подихом і несміливо обняв її за плечі.
Вона тихо відсторонилась.
— Що ти, Вітю?
Він знову взяв її руки й мовчки гладив їх долонею. Вона була в нього така тепла, широка й трохи шершава від роботи. Юля пригадала, як завзято копав він ямки, коли школярі садили на пустирі сад.
Десь високо вгорі, в нічному небі, виник рокіт літака і попливли вогники.
— Вітюсь, бачиш?
Юля ніколи так не називала його раніше. Тепла хвиля колихнулась у грудях.
— Я колись мріяв стати льотчиком, ще в п’ятому класі. Подумай, Юлю, яка благородна й відважна професія! А потім переконався, що, наприклад, бути сталеваром, як мій батько,— це такий же благородний труд. Не було б сталеварів — не було б і льотчиків. Вірно ж?
Жукова не відповіла. Болючий спомин уколов серце. Вона згадала про свого батька.
Віктор збагнув, чому мовчить Юля, він знав усе про її сім’ю.
— Нічого,— тихо промовив,— зрештою, він же повинен зрозуміти. А що, він і досі пиячить?
Вона довірливо поклала йому на плече руку.
— Тепер уже не так, як раніше. Видно, що він і сам з собою бореться. Але... от учора знову... Ну, як він з похмілля стоїть біля верстата? Уявляю: руки тремтять, погляд каламутний. Де вже тут виконувати норму! Є якісь "приятелі", що тягнуть його з собою пиячити. Сором за нього! Коли б ти знав, Вітю, як я намучилась!
Ніколи ще Юля не говорила Вікторові про свої сімейні справи, про батька. Хлопець знав про її сім’ю від інших. А зараз щирі й сумні слова Дівчини викликали в нього бажання допомогти їй, зробити так, щоб ніщо не затьмарювало її життя. Вперше сьогодні Віктор побачив її іншою — не Жукову, секретаря комітету, а Юлю, свою однокласницю, з її болем і простими проникливими словами.
Йому хотілося сказати Юлі, що з сьогоднішнього дня він буде її найкращим другом, але хіба досі вони не були друзями? "Треба не словами, а ділом допомогти їй,— подумав він. — Тільки як це зробити?"
Хлопця зворушила думка, що справді він може допомогти Юлі, може піти до її батька, поговорити з ним, може піти навіть на завод...
— Юлю, я часто уявляв... уявляв, що ми з тобою десь зустрілися вдвох... Як оце зараз.
Він почекав, чи нічого не відповість Юля. Але дівчина мовчала, і він продовжував далі:
— Мріяв, що скажу тобі якісь особливі, незвичайні слова... А ось сьогодні... А ось сьогодні... просто не знайду, що тобі сказати.
— Нічого й не треба говорити, Вітю.
— Чому? — злякався він і зазирнув їй в обличчя.
Вона усміхнулась і заспокійливо провела рукою по його щоці.
— Юлю, ти ж давно, давно вже мені подобаєшся,— гаряче зашепотів він, підбадьорений її усмішкою, світлом її очей, які бачив навіть у густій сутіні.— Ти помітила це? Я ховав свої почуття за жартами, а тільки й думав про те, що ось побачу тебе.
Юля ніжно погладила його високий лоб.
— Мені здається,— сказала вона,— ніби я знала, знала, що ти скажеш мені такі слова. От у мене зараз дивне почуття, наче тебе довго-довго не було. Наче я тебе скрізь шукала. І ось зараз ти повернувся до мене... Мені завжди хотілось бути з тобою. Але я не замислювалась... не знала, чому це так...
— А тепер знаєш?
— Знаю, Вітюсь.
Вона взяла його раптом за руки.
— Вітю, скажи мені... Мені здавалося, що Софа...
— Софа?
— Що ти не зовсім байдужий до неї.
Вона говорила несміливо, наче боялась почути прикру правду і водночас немов вибачалась, що питає про таку дурницю.
— Ой, що ти вигадуєш? Ніколи, ніколи вона мені не подобалась.
— Правда? — радісно вихопилось у неї.
— Правда, Юленько. Я навіть дивувався — що в ній знаходять хлопці?..
— Правда?
— Ну, ясно. Ти навіть не думай про це...
Враз Юля жахнулась:
— Ой Вікторе, що ми робимо? Про Лукашевич забули!
— Це краще, що ми трохи затримались,— Лукашевич встигне прийти додому.
Жукова похитала заперечливо головою:
— Думаю, що вона не додому поспішала.
На околиці парку довідались у зустрічної жінки, де саме вулиця Коцюбинського. Знайшли будинок № 9. За високим парканом темніло гілля дерев. На воротях біліла якась табличка. Віктор у темряві ледве розібрав: "Злі собаки".
На стукіт справді обізвався охриплий пес. Потім почулися кроки, і якась жінка відчинила хвіртку.
— Варя Лукашевич живе в мене,— басом сказала вона,— тільки її немає, ще не приходила з школи.
Жуковій хотілося зайти в дім, побачити обстановку, в якій живе Варя, але жінка не мала наміру запросити їх.
— А може, ми її підождемо? — спитала Юля.
— Ні, вона прийде пізно,— відрубала жінка.— Скажіть, що їй переказати і хто ви такі будете?
— Ми з її класу,— сказала Жукова.— А не знаєте, де вона тепер?
— Я в неї звіту не питаю,— пробасила жінка.— Знаю тільки, що як так забариться, то повертається пізно. Ви її не дочекаєтесь.
З цими словами вона пішла.
— Не дуже привітна тітка! — зітхнув Віктор.— Її б у самодіяльний хор, бас добрячий.
— Я так і думала, що вона поспішала не додому,— замислено сказала Юля про Лукашевич.
Але ніхто з них — ні Юля, ні Віктор — не жалкували, що витратили час на сьогоднішню мандрівку.
* * *
Вночі Ніна прокинулась.
За чорним вікном виє вітер. Гострий кігтик раз у раз шкрябає по шибці — то обережно і сумовито, то настирливо і тривожно.
Що йому треба?
В раптовій тиші між поривами бурі він шкребе жалібно, тоненько, навіть попискує, як миша. Напевне, це колючка акації. Голе дерево простягло з саду гілку і стукає ночами у вікно.
Ніна уявляє, яка холодна осіння ніч надворі, уявляє чорні стовбури дерев і знову натягає аж на голову пухнасту ковдру. Яке щастя лежати в таку ніч у затишній і теплій постелі! Дівчина хоче заснути, але під’їхала машина, світло фар майнуло по стіні. Трохи згодом цокнув ключ, і рипнули в передпокої двері.
Це приїхав з заводу батько. "Ах, бідний, бідний татусь! Як пізно він повертається додому!"
І вона починає думати про батька, про себе, про школу. Все-таки вона дуже щаслива. Ні, мало так сказати,— просто страшенно щаслива! Батька її знає вся країна, сама вона найкраща учениця, і не тільки в десятому класі, а й, мабуть, у всій школі. У неї чудові подруги: Юля Жукова, Марійка... Ну, звісно, вони вчаться гірше за Ніну, бо в неї здібності, гостра пам’ять, з нею ніхто не зрівняється. Вона таки страшенно щаслива! Саме так: страшенно щаслива!
І враз думка увірвалась. Колючка вже тут, у серці.
Щаслива? Ой, ні, в неї є своє болюче переживання.
Качан! Коротуха!
Просто огидно, огидно бути такою низенькою, натоптуватою. Ще хоч би на кілька сантиметрів вище!
Не треба думати про це. Не це ж головне. І Марійка так запевняє, і Юля. А може, й вони не щирі, може, в душі нишком жаліють. Так нестерпно, коли тебе хтось жаліє!
Ніна заплющує очі й намагається уявити себе школяркою з посередніми оцінками; батько її — простий токар, та ще й п’яниця, як от у Юлі.
Це було б страшно, просто страшно!
Хай що завгодно, нехай вона буде котигорошком у квадраті, аби тільки бути першою ученицею, щоб педагоги говорили про Ніну Коробейник, як про першого кандидата на золоту медаль! Ну, і, звісно, щоб бути дочкою відомого авіаконструктора...
Пригадується недавня розмова з Марійкою. І навіщо було розказувати їй сюжет? Чи вона такий знавець літератури?
Що як і справді немає в неї, Ніни Коробейник, ніякого хисту? Відразу ж у серці дівчини постає проти цієї думки гострий протест. Ні, вона має талант! Усі їй казали про це. Ще в п’ятому класі вона писала вірші, і як їх хвалили! Вона мусить бути письменницею! Чуєш, Марійко? Чуєте, дорогі подружки?
За вікном рвонув вітер, переможно зашкрябав гострий кігтик по чорній шибці...
9
Юрій Юрійович знав, що Ніна Коробейник хоче або розповісти, або порадитися з ним про щось дуже для неї важливе. Ніна нічого йому не говорила і, здається, нічим не виявила свого наміру. Але вчитель був певен, що сьогодні чи завтра Коробейник неодмінно звернеться до нього.
Можливо, він помітив цей намір учениці з її поведінки. Після першого уроку вона похапцем підійшла до нього, і зупинилась у нерішучості. Вона, певне, заговорила б, але надійшли подруги, і дівчина відступила, бо, мабуть, не хотіла звіритись у чомусь при свідках. Здавалось, вона шукала нагоди поговорити з класним керівником віч-на-віч.
На великій перерві Юрій Юрійович знайшов Коробейник у фізкультурному залі і покликав її.
— Ніно, ви мені, здається, щось хотіли сказати? Що у вас?
Коробейник здивовано глянула на вчителя з німим запитанням: як він довідався?
— Адже я не помилився? Правда? Ходімте сядемо. Або краще підемо в комсомольську кімнату, там зараз немає нікого.
Коли зачинилися двері кімнати, Ніна, хвилюючись, розповіла Юрію Юрійовичу про свій намір написати оповідання з життя десятикласників і про те, як Марійка Поліщук розкритикувала сюжет.
— Я багато думала над її зауваженнями,— ніяково говорила Ніна,— і ні до якого рішення не прийшла. Розумієте, Юрію Юрійовичу, я відчуваю, що Поліщук має в чомусь рацію, і водночас не можу погодитися з тим, що сюжет мій такий хибний, такий надуманий, що треба його облишити зовсім і будувати новий. І я... я вирішила розповісти вам... Я дуже коротко...
Юрій Юрійович уважно вислухав ученицю.
— Хороша тема,— промовив він з радісними нотками в голосі,— це тема дружби, колективу! Учениця йде навіть на те, щоб одержати двійку, аби не залишитися поза колективом.