Князі Пожарський і Львов також. А піших скільки потопилось! Такого їхнього погрому і такої перемоги наших ще не бувало.
І все те намарно.
Було чого похнюпитися головам козацьким.
— І чому тоді Виговський не пішов за ними, лиш повернувся на Гадяч битися із своїми? — спитав найстарший з Уласенків, Сидір.
— Чому? — відповів Улас. — А тому, бачиш, що в нас усе бувало: один діло робив, а другий псував. Юрася на Крим із запорожцями понесло, а хан як довідався про те, то кинув Виговського і пішов на Крим боронити свого краю. Виговський заслабий був, щоб без татарської допомоги на Москву наступати. І завернув на Україну... А про гетьмана Виговського не чув ти чого? Де він тепер і як?
Сидір плечима знизав.
— Чув і немало. Та одна вість з другою свариться. Кажуть, що гетьман москалям піддався.
— Це брехня? — гукнув Босаковський. — Брехня, бо гетьман скоріш ніж собі в серце вгатить, ніж царським холопом стане.
— Другі кажуть, що до хана втік, до його табору.
— Це вже подібніше до правди. А треті?
— Треті оповідають, нібито з останками своїх вірних до Потоцького пішов.
— Це найбільш скидається на правду, бо Потоцький тоді під Білою Церквою стояв. А Чигирин?
— У Чигирині обидві гетьманихи замкнулись, себто Хмельницька та Виговська, колишня і теперішня гетьманиха.
— Розумію, а Катерина Виговська, Богданова старша донька, де?
— У Смілій, кажуть...
— А молодша, Олена Нечаїха?
— Мабуть, у Бихові, з чоловіком осталась. Він, кажуть, землю їв, що Бихова не віддасть.
— За Нечаїв я найбільше боюся, — зітхав Босаковський. — Чигирин укріплений гарно. Кажуть, багато гармат має і пороху бочок із двісті. А Сміла — городок плохенький, якийсь там загін татарський відперти може, але облоги не витримає. А з тим Биховом, то також діло непевне. Жаль Богданових доньок!
І голова його похилилася на лосевий каптан.
— Дядьку! — збудив його з задуми Борис. — А що нам тепер робити?
— Що нам робити? Подумаємо. Діло нелегке. Треба обміркувати його з усіх боків. Підождемо, коли не вернуться тамті три. Може вони щось певніше нам скажуть.
Борис скривився, мовби кислиці вкусив.
— Ждати?
— А ти б хотів чортові в зуби лізти? Не хочу я своєї голови дурно віддавати. Може, вона ще до чого придасться. Діла тепер багато, і то великого діла.
— Так, так, діла тепер багато, — притакнув Улас. — Обміркувати треба. Нема чого спішитися. А поки що покажу вам свою твердиню.
І пішли оглядати.
Босаковський не міг нахвалитися, як то Улас усе мудро і гарно обдумав. Справді, це був не хутір, а маленька твердинька. Так запалився, оглядаючи гармати, що хотів хоч з одної вистрілити, як він казав, "на віват".
Нараз із валу трьох їздців побачив.
— Хочеш, усіх трьох одною кулею змету, — звернувся до Уласа.
Але Улас його за руку вхопив.
— Стривай! Це ж мої сини!
Босаковський з жалем відійшов від гармати.
Три їздці вскочили в браму.
— А Максим де? — гукнув до них Улас.
— Не бійтесь. Не пропав твій мізинець! — відповіли.
— А де ж він?
— Він так голову задер, що й кочергою не дістанеш. Пишається, як у хомуті корова.
— Та чого? Кажіть! — настоював Улас.
— Та зчепилися ми у Поповій Балці з татарським загоном і погралися трохи, а що це була Максимова перша сутичка з ворогом і що першу рану в ній він дістав, то й згордів так, що й не приступай.
— Максим ранений! — скрикнув Улас. — Яка рана? Рубана чи стріляна, де? Глибока? Оглянемо!.. Кажіть!
— І рана легка, і осмотрена добре, і залишили ми його в нашого пасічника Зосими. От гірша біда. Боюсь, щоб татарів чорт не надніс.
— Татарів?! — скрикнув Улас.
— Так, їх. Коли під Поповою Балкою були, то можуть і до нас загостити.
— Не гадаю, сину. Далеко наш хутір від шляху й укріплений добре. А вони того не люблять. А як прийдуть, то зуби поламають. А тепер, хлопці, помийтеся та заходьте у світлицю. Гостей нам Бог послав.
5
За якусь годину у світлиці аж гуло. Буцім хрестини там або весілля.
Босаковський таке вигадував, що хоч кладися від сміху.
А потім Помело на бандурі грав і співав думи козацькі. А побачивши, що Устя уже сльози пускає, перейшов на "вареники" і так їх жваво програв та проспівав, що Улас мало не в присяди пустився. Ледве його Устя спинила. Казала, що кості розтрясе. А він її за те прища на язик побажав чималенького.
Один Борис не веселився.
— Дядьку! — звернувся до Босаковського. — А спитайте їх, чи не чували чогось про Марусю?
Босаковський підождав, аж Помело не скінчив співати, а тоді й звернувся до молодших Уласенків:
— А чи не чули ви що про гетьмана?
— Гетьмана вже немає, — відповіли.
— Гетьмана немає?! — і Босаковський скочив, ніби його змія вкусила.
А старий Улас визвірився на синів:
— Також вигадуєте чортзна-що: гетьмана немає! Такі жарти!
— Не жарти це, а правда. Ми від людей чували, що з-під Чигирина йшли, від утікачів. Себто, Виговський є, але він уже не гетьман, бо булаву віддав.
— Булаву віддав Виговський?
І в світлиці тихо стало, мов у келії чернечій. Всі знали, що з гетьманом недобре, але щоб він булаву віддав — цього ніхто не думав. Такий мудрий і досвідчений чоловік. Біля покійного гетьмана стільки часу служив. Його писар і дорадник. Усі задуми знав, усі плани. Він один міг знайти вихід із теперішнього крутіжа, коли все летіло шкереберть, валилося, тріщало, пропадало. І що тепер?
— Кому ж гетьман віддав булаву, і коли, і як? Кажіть, якщо ви не вигадуєте казна-що! — бентежився Улас.
— По тій тривозі, що зчинилася була в Чигирині, гетьман скликав раду під Германівкою і казав Сулимі й Верещаці читати Гадяцькі пакти, щоб чорний народ знав, що він не продав України. Та куди! На раду прийшло чимало Юрасевих людей, і Сомкових, і цицюрівців.
— З кожного села по чортовому сину, — докинув Босаковський.
— А тії як зняли бешкет, як стали лаяти Виговського та зневажати — і його, і його дружину, то зчинилося пекло. Виговці пробували заступитися за свого гетьмана, але їх мало було. Сулиму й Верещаку на шаблях рознесли, а гетьман ледве з душею спасся, дякуючи своїм хоругвам. Вороги сміялися, що, як обсмалений, від пожежі втікав.
— І тоді віддав булаву?
— Ні, ще одну раду скликав у Вишні під Білою Церквою і на тій раді скинено його, а гетьманом вибрано Юрася.
— А Виговський?
— Щоб не допустити до ще більшого розливу крові, відіслав своїм братом Данилом булаву й бунчук Юрасеві.
— Передав булаву Юрасеві, — повторив Босаковський.
— Ю-ра-се-ві, — глухо доповів Улас.
І тихо стало в хаті. Всі розуміли, що тут не в булаві діло, а в питанні, чи бути Україні вільною, чи знову йти в неволю.
— А чи не чули ви чого про Марусю Богатьківну? — несміливо озвався Борис, розуміючи, як далеке це питання було від того, що розказував Уласенко.
— Про нашої тітки доньку? — відповів той. — Чули. Кажуть, буцімто вона з Бихова з полковницею Нечаїхою утікала і хтось їх по дорозі перейняв — татари чи таки наші харцизи. На красу все охотники знайдуться.
Борис зірвався з місця. Очі йому горіли, кулаки затискалися.
— Прощавайте! — гукнув і вхопив за клямку.
— А ти ж куди? — підскочив до нього Босаковський.
— Не всиджу довше. Терпіння нема. Збожеволію!
— Тю, тю, дурний! — крикнув Босаковський. — Пропадеш, як на торзі собака, і що з того за хосен твоїй Марусі?
— Не витерплю тут, не витерплю.
— Мусиш. Сідай! Або слухай мене, або я тебе знати не хочу.
Борис потер рукою чоло і повалився на лаву. А Босаковський знов звернувся до Уласенків, чи вони ще чого про Марусю не чули.
— Ні. Лиш оповідають люди, що по Україні тепер якась черниця ходить. Де вона з'явиться, там добра нема.
— Черниця чи мара? — перестрашилася Устя.
— Яка мара? Черниця, така, як інші. І їсть, і п'є, але за нею, як тінь за чоловіком, нещастя іде. Оповідають, що вже вона й у наших сторонах бувала.
— Йсусе Христе! — скрикнули перестрашено жінки.
— Цитьте! — заспокоїв їх Улас. — Я у такі дива не вірю. Люди тепер, мов непритомні стали, усячина їм увижається.
— Безвірний Хома! — сказала, похитуючи головою, Устя і нараз ціла перемінилася у слух. — Чуєте? Хтось калатає браму.
— Хтось калатає, — притакнули й інші.
І справді хтось грюкав у браму. Челядь вискочила надвір.
— А хто там?
— Черниця. На ніч прийміть. Христа ради. Не дайте пропасти християнській душі. З дороги збилася, така темна ніч. Не лишайте мене на поталу вовкам та харцизякам. Бога молитиму за вас.
— Черниця!.. — промовила Устя.
— Черниця!.. — повторили тривожно невістки.
— Не пускати її.
— Це та сама, що біду приносить.
— Хай під брамою ночує, а в хату не пускати!
— Не можна, — сказав Улас. — Не був би я хуторянином, коли б черниці на ніч під свою стріху не пустив.
І казав челяді подивитися, чи вона сама, а як сама, то відчинити браму, хай увійде.
— А тоді браму добре мені замкнути!
Пси, як скажені, рвалися з ланцюгів. Парубки насилу втримали їх і впустили черницю.
Така втомлена йшла, що вітер нею, мов коноплиною, хитав. Ось-ось і впаде.
— Мир дому сему і всім живущім в нем! — промовила, переступаючи поріг. Тричі перехрестилася до образів. Високого зросту, струнка, загоріла на сонці і вітрі, у широкій рясі з каптуром, що аж на брови спадав, в одній руці чотки, а в другій кийок, звичайно, як черниця.
— Звідкіля Бог провадить? — спитав Улас.
— Злі люди монастир зграбували. Ні церкви святої, ні келій наших не пощадили, а що вже з черничками творили, не доведи Господи! Насилу я вирвалася з їх рук і втікаю.
— Не з добра побігла з двора, — пожалував гостю Улас.
— Ой куди там з добра! В монастирі рай, а на світі пекло, один великий гріх! Ні сорому, ні совісті, ні милосердя нині люди не мають, — нарікала. — Кінець світа наближається.
— А ваш монастир із ким тримав? — спитав нараз Улас.
Видивилася на нього, буцім не зрозуміла питання. "Як то з ким? З Богом!"
— Я не про те... З Юрасем чи Виговським?
— Ми з тим, у кого власть, бо всяка власть від Бога.
— Законна, — додав Улас, — лиш законна.
— Не знаю, — знизала плечима черниця. — Моє діло молитва,— і сіла на ослін.— Знаю лиш, — нарікала,— що я тепер, мов птах, викинений із гнізда. І холодно мені, і голодно, і додому далеко.
— Дасть Бог, вийдеш, сестрице, з біди, — потішав її Улас.
— Мені так вийти з біди, як каменеві з води, — відповіла і хустку до очей притулила. — Змерзла я, і не балакаю, а хриплю.
Улас казав подати черниці пісної страви, а Босаковський ока з неї не зводив.
— Нічого.