Він умів по-німецьки і щось уже трохи по нашому розумів .
"Сумно, батьку..."
Мручко стрепенувся, ніби його хтось на лихому вчинку застукав. "Чого це тобі сумно, синку? Все-таки краще, ніж на колі або в московському полоні."
"Так багато людей погибло."
"Не з нашої вини, мій брате. Ми тільки оборонялися, а навіть пташки перед шулікою бороняться, бо все, що лиш живе, бажає життя і волі."
"Швеція потерпіла погром."
"Україна також. Та не навсе. Погибли батьки, щоб синам і внукам краще жилося на світі ."
"Невже ж щоб і внукам краще жилося на світі?".
"Мусить бути. Мусить... — і зірвався на рівні ноги. — Але я моєму гетьманові обіцяв, що поспію за ним. Видно, Бог хотів, щоб я дотримав слова. Так тоді..." — і показав рукою на Дніпро.
Сині очі з перестрахом глянули на нього.
Мручко усміхнувся. "Не бійся, сину, не лишимо вас тут. Союзники все одно, що браття. А Дніпро — це наш батько. Не потопить своїх дітей. Візьмемо вас між себе і при помочі Божій, заки місяць зайде, перепливемо на другий бік."
Вузенький серп місяця несміливо визирав з-поза верховіття задніпрянських лісів, як козаки на правім березі Дніпра стрясали воду з себе. Знімали білля, викручували й жалували, що нема сонця, щоб можна просушити. Шведи дзвонили зубами. Не так від зимна, як більше від страху. "Лицарський ви народ, — приговорював до них Мручко, — але пливаки з вас шпетні. Хоч тільки й навчитеся на Україні, що добре плавати."
Хтось хотів огонь розпалювати, щоб обігрітися трохи. Мручко не дав.
"До лісу бігцем, а там уже на якій галяві й багаття розпалимо. Так і безпечніш і для здоров'я краще."
Побігли.
9.
Шведи й козаки, переправившися через Дніпро, опинилися на болотнистій землі. Хоч літо було сухе і маловодне, то таки ставки, болота й озерця не повисихали дорешти. Ліниві річки протікали крізь них, крутилися й вертіли химерними вихилясами, не поспішаючись до Дніпра. Шелестів комиш, сичала осока, де-не-де сумно шуміли верби. Між вільхами тепличини, як диявольські западні, чигали на людські душі. Не вважай лиш, попади туди, а вже більше білого світу не побачиш. Потягне тебе, "бий то сила Божа",
22
прямо до свойого темного царства.
Ніч була не дуже-то видна, туман підносився з болот, ліси тінь на землю кидали, невесело ставало на душі.
Геть далеко, чимраз дальше шумів Дніпро, а втікачам причувалося, що за ними вороги женуть: земля дудонить, порскають коні, дзеленкотять шаблі... Поспішайсь! Поспішай!
Похід поділився на дві частини, перша з гетьманом напереді, друга з королем за
нею.
Гетьман веде. Він у подушках лежить. Болі його мордують. Як він у болоті загрузне, або коли доведеться шукати кращої дороги, підбігає Войнаровський і питає про здоров'я. Гетьман заспокоює його, але з голосу знати, що він тільки насилу держиться. Почуває відповідальність, яку прийняв на себе, і це почуття не дає йому скласти зброї в боротьбі з останнім ворогом — з недугою. Він мусить провести короля і своїх вірних людей у безпечне місце, мусить коли не фізичну силу, так хоч свою заповітну ідею спасти з непередбаченого погрому. Тут біля його невеличкий числом, але сильний духом гурток людей, пройнятих тим самим бажанням, що й він, душ чистих і чесних, які жертвували маєтками, достатками, радощами життєвими, усім, ради ідеї. їм треба остатися живими, їм треба в будучність понести те, до чого додумалася минувшість, щоб не прорвався живий зв'язок між ними. Коли не стане Мазепи, житимуть мазепинці і боронитимуться так довго, невсипуще, завзято, аж здійсниться задум Мазепин. А що він здійсниться, в тому його творець не сумнівався ні на хвилину, хоч дійсність стосотними голосами перечила йому.
Глумилась, насміхалася з нього.
Що лишилося з твоїх блискучих плянів, гетьмане український? Попалені села, поруйновані городи й твердині, помордовані тисячі твого народу, здовж шляхів шибениці скриплять, на майданах, на палях гострокінчастих запорожці, як хробаки, у болях в'ються, а твої колишні однодумці і співробітники, яких ти обсипував ласками своїми, криваву руку твого супротивника лижуть. Де праця твого життя, де твої здобутки культурні, де зброя, муніція, гроші, якими ти гадав збудувати, скріпити й ожемчужити свій новий, золотокований престіл у золотоверхому Києві-граді?
Все воно розвіялося, як дим, як поранкова імла під подувом північного вітру.
Твоя мрія там, на полтавських полях, у грязюці, в крові й болоті, в стонах і риданнях, у прокльонах, які спадатимуть на твою голову сиву. А сам ти, хорий, дряхлий, бідний, без землі і без кута, де б міг спокійно сконати, втікаєш перед мстивою рукою переможця.
Твій союзник гідний тебе.
Його престіл за морем, його слава-легенда, його лицарі побиті, сам він каліка, злидар нестяменний, марнотратник маєтків і крови.
Обох нас проклене будучність аж до десятого покоління, аж поки нащадки не позабувають вчинків своїх предків.
Оце й осталося з твоїх задумів, гетьмане Мазепо!
Ні! — відповідає він, — стократ ні! Осталося двадцять літ тяжкої праці, щоб вгамувати розтіч руїни й завести нове, людське життя. Останеться спомин великого зриву за волю, за самостійне життя, спомин спроби, щоб порвати кайдани. Остануться ті нечисленні, але здорові духом українці, що не зжахнулися московської сили, не забагли царської ласки, не позбулися лицарської чести і громадянського почуття.
Нинішній погром переміниться в завтрішню перемогу, бо перемінитися мусить, бо земля наша завелика, щоб її можна чужим шумовинням залити, і завеликий народ, щоб його можна винищити докраю, або перетворити на чужий лад.
Голос землі і крови розбудить його з нинішнього сну і він промовить ділом, голосним, грімким, тривалим. І побачать внуки помилки дідів своїх і благословитимуть тих, що їх проклинають нині, а прокленуть, котрих величають тепер. Правда побідити мусить...
Вперед, вперед!
Гетьман, знеможений тілом, вірив у побіду духа. Дух підтримував тіло.
До болю здавна привик. Затискав зуби, замикав очі, жив візією кращого завтра.
Смерть бігла за ним, а він утікав перед нею крізь болота й мокляки, крізь нічну імлу, що закривала шлях перед його возом, ніби тую імлу навіяла Москва, ніби й вона Москві, а не Україні сприяла, ніби не лиш людські, але й Божі сили стояли проти гетьмана й його ідеї.
Чим дальше поза північ, тим холодніше ставало. Імла залазила під білля, пхалася в груди. Дзвонили зуби, дрижало тіло, мороз пробігав по спині. Люди, втомлені безсонницею, довгими маршами, голодом і спрагою серед того мокрого зимна, попадали в мертве отупіння. Робилося їм байдуже, що станеться з ними, дійсність тратила лінії і краски, ніби й вона була нічим іншим, лиш імлою.
Валка втікачів подібною ставала до казкової галери, що, позбавлена вітрил і весел, жене по хвилях навмання. Та керманичі ще стерна не пустили.
Тримають його в знеможених руках і корабель до другого берега плине.
Благовістилося на день, як крізь опону синявої імли замайорів перед утікачами степ. Мов хвилясте, безбережне море. Шумів, шелестів, співав свою невгомонну пісню: про народи, які приходили туди, про бої, що велися на ньому, про кров, що напувала його, і про силу, що розвівалася з вітрами.
Хто не хотів опанувати його, — не дався.
Іранці, греки, торки, слов'яни й монголи своїм бій-полем хотіли його зробити, дерлись і жерлися за нього, а він яким був, таким і остався донині, невговканим, безконечним, свобідним.
Ходіть до нього, він вас прийме і захистить собою, він — український степ, а ви — діти його. І союзникові своєму скажіть, щоб не боявся степу. Він і їх приютить, у своєму надрі, він — великий, як велике ваше горе, ваш біль і ваш незаспокоєний смуток. Він вас на своїй совісті має, хай хоч тим спокутує свій гріх.
І зупинилася валка, і від воза до воза, від уст до уст, летіло слово: "Степ!"
Про Меншикова й Голіцина забули і, мов зачаровані, стояли. Навіть коні голови знімали, роздували ніздря, вухами стригли, ніби й вони степовими чарами пройнялися... Степ!
Степ, як море, як нездійсненна мрія, незаспокоєне бажання, нез'ясоване стремління, як — українська душа.
Гетьманові ніби сили давні вернулись, ніби він на тім степу свої молоді літа дігнав.
Піднявся, встав і глянув перед себе.
Котилися хвилі зеленої трави, мов табуни розгуканих, диких коней. Ніби війська за військами гнали, далеко, далеко аж за виднокруг. Поранковий вітрець роздирав імлу, як полкові прапори, то маяв ними і підіймав високо, то скручував і кидав униз. Як стріли, сайгаки мчали, виблискували хребти лисиць, як гармати, ревіли дикі тури. Неначе кулі, підлітали жайворонки вгору й розприскувалися каскадами пісень... Степ жив душами тих, що гуляли на ньому і за нього впали. Це не трава, квіти, будяччя, це вони, — степові борці, перемінені в трави і квіття.
Гетьман болю не чув. Повними грудьми пив степове пахуче повітря, сильніше від найдорожчих ліків. Очам його верталася колишня бистрість, а думкам орлиний лет.
Скинув шапку, і уста його стали шептати молитву. Шепіт той підхопили шведи і за гомонів псалом. "Услишить тя Господь у день печалі, защитить тя ім'я Бога Яковля".
Здивовано слухав степ нечуваної досі, чужої мови, принишкла трава, і квіти голови похилили покірно.
Аж надбіг вітер від Дніпра, вхопив тую молитву на свої легкі крила й поніс її у невідомі світи ...
Гетьман оком прошибав далечінь.
Перед ним шуміло зелене море, розливався синій серпанок імли, нічні тіні крилися у балках. В повітрі бовваніли могили, як велетні, мандрували степом, німі, вдумливі, загадкові. Аж зарожевився опалений простір, степ спаленів, з-поза обрію викотилося сонце і повними пригорщами жбурнуло своє сяєво сліпуче — людям, травам, квітам, звірам, цілому світові просто в очі.
Прижмурилися на хвилину повіки, піднялись і ввесь світ здивувався:
"А-а!"
Картина була така невимовно гарна, що не хотілося очей відривати від неї. Забувалося про горе, а бачилося красу. Хотілося жити і спасати життя.
Зв'язковий офіцер причвалав від короля Карла.
"Передайте його величності королеві, — говорив гетьман, — що ми не збилися з дороги. Перед нами чумацький шляк у Брацлавщину. Півгодинки спічнемо, бо люди й коні трудні, покріпимося і рушимо вперед. Його милість король може бути спокійний. Я тут, як у себе в хаті".
Гетьман говорив, ніби з його плечей хтось десять літ життя зняв, ніби він не після погрому втікав, а похід до перемоги провадив.
10.
Ой на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та від Десни до Прута
Сумна козацька пісня мандрувала чумацьким шляхом, як бурлачка.