Та щаслива зустріч, як напасть,
Трапилась негадане й неждано.
Я побачив матір оддалік.
В довгій черзі. З ношею на плечах.
Серце (ледве ноги поволік)
Стукнуло — й на дріб'язки. Як глечик.
Вже у брамі, глянувши назад,
Я почув, стривожений за матір,
Як із черги мати навдогад
Щось до мене крикнула в сум'ятті.
Але слідчий, гримнувши дверми,
Перервав той крик пополовині,
Віком тиші в темряві тюрми
Задушив його, як в домовині.
Страсний день — ми стрілися на страсть,
Що ж, бувають вдачі і невдачі,—
Я не знав, що вже не передасть
Він мені на свята передачі.
Я мовчав, я й дихати не міг,
Знаючи, що мати за стіною,
Десь у черзі, падаючи з ніг,
Через мене — гибіє за мною.
12
Де я міг подумати тоді,
У кромішній камері, що згодом
Будемо за чаркою всім родом
Споминати роки молоді?
Ми таки здогнали їх на мості,
І тепер, на старість, звідусюд,
Після всіх принижень і осуд,
З'їхались до матері у гості.
Ще недавно цьковані і гнані,
Гоїмо в болючому єднанні
Спомини, освячені слізьми.
Плачемо й сміємося — щасливі,
Що зібрались вкупці хоч на день,
Ми немовби маримо, лишень
У якомусь дивному пориві.
Всі гуртом говоримо й щомить
В збудженні збиваємося з теми,—
Найчастіше згадуєм про те ми,
Що донині кожного болить.
Материне свято — і, як завжди,
Похоронна, голод і тюрма,—
Ніби інших тем у нас нема
Чи замало зболеної правди.
Та болюча правда не дає
У розмові паузи спіймати:
Вже не раз підхоплювалась мати,
Щоб усім повісти про своє.
Я дивлюсь на неї і, завмерши,
Слухаю — ні свята, ні рідні,
Тільки біль, що ятриться в мені,
Хоч його і чую вже не вперше.
Чую кожним нервом — не оглух,
І ніхто оглухнути не змусить,—
Все життя тремтітиму від струсів,
Що із нас витрушували дух.
Ну а трус, влаштований у мами,
Просто не вкладається в умі:
Як вони в бездушності німій
Ні за що знущалися над нами!
Що їм лемент заспаних сиріт,
Кинутих з постелі на долівку,
Чи ячмінь надодні переднівку
По снігу розсипаний, як шріт?!
Що їм, стерши з пам'яті торішній
Голод, зерно висипати в сніг?! —
Каїни ж не думають про гріх,
Живучи в ненависті зловтішній.
Все перетрусили — до золи,
Мов не трус робили в нас, а волю
Узяли за обшивку й трясли.
Гірш вовків — ні жалю, ні закону,
Думалось, що хату розтрясуть,—
І тоді не втишилась їх лють,
Як знайшли у скрині похоронну.
Але мати все пережила.
І живе. Як іскра дотліває.
Ні на кого в серці не ховає
Ні лихого осуду, ні зла.
13
Після суду, тобто трибуналу,
Хоч мене судили — не її,
Мати так потрапила в опалу,
Що й забула злигодні свої.
Де не йшла — ввижалися фіскали,
Мучилась, хай милує господь,—
Так їй мною очі витикали,
Хоч бери і з хати не виходь.
Заглядали в душу і в минуле,
Всю, мовляв, провірили до дна,—
Як тоді водилось — не забули
І про конфіскацію майна.
Серед дня наїхали чужими
Фірами, немовби на розбій,
Вдерлися до хати й невмолимо
Брали все, що бачили у ній.
Потоптавши людяність і право,
Брали і півмітки, й полотно,
І стола, і мисника, і лаву,
И саморобні крісла — заодно.
Відра, ночви, кадібця на воду,
Посуд, одяг, рядна, подушки,—
Все хапали "іменем народу",
Навіть те, що й, може, не з руки.
Лаву перерізали — незручно
Довгу річ було їм волокти,
Хоч ту лаву батько власноручно
Сам зробив — і бильця, і шпунти.
І коли грабіжники-пігмеї
Коїли те варварство страшне —
Мати впала з розпачу на неї
И закричала: "Ріжте і мене!"
Ледве маму витурили з хати,
Кажуть, не було на ній лиця,
А надворі люті супостати
Вже кінчали клуню і хлівця.
Забирали збіжжя і солому,
Крокви, лати, китиці старі,—
Не було страшнішого содому,
Як тоді у нашому дворі.
Не лишили й трухляді на дрова,
Все забрали й знищили дотла,
Тільки пси десь гавкали й корова,
Тягнучись за валкою, ревла.
Стала мати — пустка і руїна.
Ось тобі і право, і життя.
Залишилась їй лиш голостінна
Хата — безпритульне сиротя.
Не судилось щастя в ній зазнати,
Марно нею тішилися ми,—
Скоро я довідався, що мати
Вибралась світ за очі з дітьми...
Так — немовби коміть головою
Кинулась в життєву круговерть,—
Добре, що сама, що без конвою —
Не в сибірські дебрі чи на смерть.
Скільки їх, святих і безборонних
Благородиць — наших матерів,
Як нещасних в'язниць, у вагонах
Вивезли на муки — без судів!
Тисячі, мільйони — не злічити,
Не знайти й могил їх в чужині,—
Їхні сльози й горе пережите
Вічно будуть ятритись в мені.
Я не раз в неволі мов спросоння
Чув у серці голос молитов
І благав, щоб вирок беззаконня
Стороною матір обійшов.
Беззаконня. Злочини... Де ж винні?!
Наче все робилося само.
Все-таки ми вижили, і нині
З матір'ю всі разом сидимо.
Сидимо й говоримо. Щасливі.
Цілим родом — сестри і брати.
Хоч на старість трапилась можливість
Так родинне душу одвести.
14
Колима — усім вона відома.
Вже про неї складено й пісні.
Не одному з холоду на ній
Тіло й душу зводила судома.
І сніги, і бескиди німі,
Вічний голод, каторга, сухоти,—
Трудно й нині страх перебороти
Тим, хто був тоді на Колимі.
В лагерній сваволі я всі кола
Дантового пекла перейшов,—
Може, лиш до матері любов
Смерть мою у ній переборола.
Я не раз, готовий на дроти
Кинутись, шептав як заклинання,
Щоб хоч трішки мамині страждання,
Мов сакви в дорозі, піднести.
Подумки, завдавши їх на плечі,
Йшов і падав, наче під хрестом,—
Я своїм жаданням, як джгутом,
Зупиняв сухотні кровотечі.
І нарешті — воля! Вісім літ,
Як в чернетці, викреслено з долі,
Але я відвик вже був од волі,
Не хотів дивитися й на світ.
Я, немов навпотемки із нетрів,
З того світу вибрався тоді,—
Пронеслись, як шторми по воді,
Тисячі сибірських кілометрів.
Ось і дивні обшири степів.
Кілька хат, подібних, як близнята.
Допитавсь, де материна хата,
Й на поріг схвильовано ступив.
Щось у горлі дух перехопило —
Не впізнав ні брата, ні сестри:
Вісім літ минуло — й з дітвори
Вигнались обоє, як стропила.
Бідна мати, кинувши телят,
Підтюпцем примчалася із ферми,
Впевнена у тому, що тепер ми
Будемо щасливіші стократ...
Тішилась, не знаючи, звичайно,
Що нам доля завтра принесе,
Бо якби дізналася про все,
То, напевно б, згинула з відчаю.
Як було дізнатись їй, самій
Безнастанно цькованій і кволій,
Що мені, безправному, на волі
Буде тяжче, ніж на Колимі?
Кілька днів ми щастя святкували —
Воскресіння нашого життя,
Думали, що вже без вороття
Наші біди в світ помандрували.
Рятували душі як могли.
Воля нам здавалася святою.
Та літа бездушного застою
Навіть в душах волю розп'яли.
...Вже давно забулася та зустріч.
Гояться і враження, і біль.
Вся епоха в маминій судьбі
На очах відбилася, як в люстрі.
Мати в ній не йшла на компроміс
Із своєю совістю, одначе
Корінь роду, вирваний в Дзвинячі,
В іншу землю — так і не проріс.
15
Звечоріло — всі наговорились,
Позбирали посуд зі стола,
І, почувши втому та безсилість,
Мати, помолившись, прилягла.
Я присів скраєчку біля неї —
Гострий біль протяв мене, мов ніж:
Страшно ждати немочі своєї,
А коли приходить — ще страшніш.
Боже! Скільки мати через мене
І тривог, і мук перенесла! —
Вже душа у неї — як священна
Плащаниця, спалена дотла.
Все життя не відала спокою,
Забувалась лиш в отченаші,
Мабуть, вже й клітиночки живої
Не лишилось в маминій душі.
Все у ній таїла: і нестримні
Сльози, й нарікання на біду,—
Так і чую: "Господи, прости м'ні,
Як на себе руки накладу!"
Не гадала старості діждати,
Не жила, а вже й вісімдесят,
Хоч, напевно, з нинішнього свята
Страшно їй оглянутись назад.
Подивлюсь на зморщене обличчя,
Мов на вир крутої течії:
Кожна зморшка — наче таємнича
Лінія життєпису її.
Кожна зморшка — зболена й тривожна,
Я вже їх читаю навманці,
Хоч мені й не снилося, що можна
Прочитати долю на лиці.
Навіть руки — свідки її долі:
Вузлуваті, репані, худі,—
Так лежать у неї на подолі,
Як рабині, злігши по труді.
Через їхню зриму слабосилість
Біль мене й на мить не полиша:
Може, тими зморшками покрилась
І її опечалена душа?
Вже нічого маму не цікавить,
Долі ж і конем не обжене,—
Все за мною виплакала — навіть
Одспівала в грамоті мене.
Находилась мати й до ворожки,
І на панахиди — за живих,—
Тільки душу мучила — нітрошки
Не було полегкості од них.
Сили в мами — й крапельки немає,
Випило і горе, і життя,—
Згорнута калачиком, дрімає,
Вже така маленька, як дитя.
Загострились вилиці і плечі,
Так змарніла — шкіра й кісточки,—
На старій постелі коло печі
Доживає віку у дочки.
Доживає віку в самотині
І тихцем печалиться за всіх...
Може, перед нею ми й не винні,
А проте спокутуємо гріх.
Ми самі любов'ю не зігріті
І не завжди гріємо її,—
Вирвали свій корінь — і по світі
Котимось, неначе кураї.
Ми вже стали схожі на сарматів,
Забуваєм рідне і святе,—
Може, хоч із пам'яті про матір
Корінь наш — у землю проросте?..
...Переспали — й час уже збиратись.
Чашу свята випили до дна.
Я прощаюсь з матір'ю, і радість
Зустрічі зникає, як мана.
Мовчки обціловую ті руки,
Що мене носили в сповитку,
И так боюся нашої розлуки,
Як тяжкої втрати на віку.
А матуся сперлася на костур
І, щоб якось біль перемогти,
Зігнута, малесенького зросту,
Просить, щоб писати їй листи.
За всіма вона переболіла,
Діти — тільки горе матерям,—
Через них звелась і постаріла,
Кинута й обійдена життям.
Цілий вік не відала спокою,
Забувалась лиш в отченаші,
Що немов незримою рукою
Гоїв біль стражденної душі.
Пізнання семизвучного імення
МАГІСТРАЛ
На щоглах часу піднято вітрила,
В моїх очах нуртує далина,
Стремління за стремлінням вирина —
Жага плавби чуття мої збудила.
Пливіть до сонця, човники стремлінь,
Допоки день у погляді не гасне,—
Недовірки, маскуючись під гасла,
Не впеленають сонця в чорну тінь.
Не розклюють шуліки голубизни,—
Мені над світом райдугою висне
Пругка надія сонячного дня.
Хіба мені лякатись грозобою,
Коли душа звітрилена плавбою?
Пливу — і дума думу здоганя.
І
На щоглах часу піднято вітрила,
І я пливу, припавши до стерна,—
Вже зграя мрій над хвилями зрина,
Зникає в морі туга сизокрила.
Тривожно берег дивиться услід,
Вітри стають на диби, наче коні,
І на далекім обрії мій світ
Схвильовано простягує долоні.
Я допливу до тебе, світе мій!
Чекай мене під музику стихій,
Під музику — величну і печальну.
І суть не в тім (я думаю про суть!),
Чи допливу, чи хвилі проковтнуть,
Аби не прагнув тихого причалу.
2
В моїх очах нуртує далина.
Чайки вагань, не скигліть на негоду.
Я зневажаю далеч мілководу,
На мілині — півп'яді до багна.
На мілині зав'язнеш неодмінно,
На мілині — поріддя плазунів,
На мілині, мій світе-Україно,
Без тебе я зачахнув би, зіскнів!
І що мені розгойдані глибини,
Коли до тебе, світоньку, неспинно
Моя душа на весла наляга!
Я зневажаю ницих мілколазів,
Я зневажаю виплеканих блазнів —
Їх спопелить свята моя жага!
3
Стремління за стремлінням вирина,
Аж хвилі розлітаються на бризки,—
Я відкриваю світ собі з колиски,
Я відкриваю світ собі щодня.
І кожен раз оновленим стає він:
Чогось-таки не знав, не спостеріг,—
Він став для мене стимулом життєвим
У пошуках незвіданих доріг.
О світе мій — величний, нездоланний!
До тебе вічно йтимуть Магеллани
И вивчатимуть по-своєму тебе!
А ти стоїш на обрії незмінне,
Єдинонько — мій світе-Україно,
А ти вростаєш в небо голубе!
4
Жага плавби чуття мої збудила,
І вже мені турботи — не до сну,
Вже поглядом обходжу далину —
Неспокій підхопив мене на крила.
Тривожуся, що атомні вогні
Вже блискавками крешуть над тобою,—
О світе мій, як хочеться мені
Перепливти цю темінь громобою!
А блискавки — як танці на мечах,
А блискавки — тигрицями в очах —
Вигулюють на обширах звологлих!
Не відаю, куди мені пливти.
А хвилі часу б'ються об борти
Моїх стремлінь з вітрилами на щоглах.
5
Пливіть до сонця, човники стремлінь,
Пливіть крізь насторожені тривоги,—
У морі не питаються дороги,
Не нарікають в морі на далінь.
Метелики — і то летять на вогник,
Летять, хоч крильця, може, спалахнуть.
Чи ж варт, злякавшись обширів тривожних,
На мілині знікчемнювати путь?
Пливіть, пливіть, бо сонце — не жар-птиця,
Хто звикне в тьмі — тим сонце й не
присниться,
І сліпота загляне їм до віч.
Байдужість їхня — їх же й покарає.
Лиш ті, що люблять далечі безкраї,
Пливуть до сонця суднами сторіч!
6
Допоки день у погляді не гасне,
Цінуйте серцем вистраждану мить,
Бо час — не птах, що в вирій полетить
І навесні прилине своєчасно.
Ніколи мить не сяде на плече
І, мов голубка, в очі не загляне,—
Замиготить — і в далеч утече,
Як олень в хащі з тихої поляни.
І ссатимуть вас черви каяття
За згаяне, розтринькане життя,—
Не знайдете прощення у сумлінні!
І, дивлячись на знівечену путь,
Нащадки вас добром не пом'януть,
Якщо в житті ви пройдете — як тіні.
7
Недовірки, маскуючись під гасла,
Пильнують вас, не відаючи снів,
Щоб часом хто з вас яблучка не з'їв
З пожовклої Адамової казки.
Самі без няньки немічні вони,
А шиють вам костюмчики на виріст
І забобонно вірують в чини,
Докіль душа не здійметься у вирій.
Смішні, марудні виплеканні нянь,
Без власних мрій, без власних сподівань
В осінню ніч відчалюють безслідно.
Закохані у царство темноти,
Відчалюють наосліп, мов кроти,
Ні разу не поглянувши на світло.
8
Не впеленають сонця в чорну тінь
Бездушні мудреці і генерали,
Так само, як його не впеленали
Диктатори й руїнники святинь.
Навколо нього вишиють орбіти
Ще не одні флотилії століть,—
Лиш той за ним із мороку не піде,
Кого не вабить сонячний зеніт.
Не оскверняйте сонця сліпотою,
Воно й у дні імлистого застою
Незримим світлом тягнеться до вас.
Нема над нього іншої вам правди
Усе єство на соненько направте,
Допоки день в очах вам не погас!
9
Не розклюють шуліки голубизни,
Не вип'ють зору людського з орбіт,—
Повіє вітер злагоди — і світ
Вишневим соком, а не кров'ю бризне.
І хвилі колисатимуть весну,
І роси напуватимуть колосся,
І, може, я до світку не засну,
Вслухаючись у тихе передгроззя.
І, може, з серця виспіваю я,
О світе мій — калинонько моя,
Невгасний біль, знекровлений за тебе.
Той біль, як відсвіт сонця на мечі,
Як смолоскип, і в пітьмі, і вночі
Горить мені, сягаючи до неба.
10
Мені над світом райдугою висне
Пізнання семизвучного ім'я,—
У ньому вічна молодість моя
І паморозь останньої сивизни.
З тим іменем під музику громів
Я слухаю весняне проростання,
В тім імені — любов моя і гнів,
Мої печалі й радощі світання!
І хто мене тим іменем кляне,
Хто гірко ним зневажує мене,
Той сам не гідний власного імення!
В тім імені і честь моя горить,—
Якщо б його згубив я хоч на мить
Нічого б не залишилось у мене!
11
Пругка надія сонячного дня
Прокльовується паростком з-під снігу,—
І я вже розпукаюся, веснію,
Скресає крига з серця, як броня.
І ви, зловіщі ворони, не крячте!
І ви, папуги немічні, замріть! —
Встає мій світ, належавшись добряче,
Встає мій світ з-під холоду століть!
І вітер має крилами відлиги,
І юні Нестори мережать книги
На чистому пергаменті небес.
Ген-ген весна веселиками лине.
Вітай її усмішкою, калино,
Бо з губ твоїх вже приморозок щез!
12
Хіба мені лякатись грозобою,
Коли душа нуртує — аж кипить,
Коли стає ареною блакить
У поєдинку блискавки з імлою?
Міцні дерева гнуться, як шаблі,
І знову підіймаються до битви,
Лише кущі, припавши до землі,
Шепочуть перелякано молитви.
О, як вони тремтять тоді — аж мруть!
А в післягроззя чваняться, мабуть,
Що не страшні грімниці дрібнорослим.
Але навіщо гнутись дрібноті?
Громи ж бо в того цілять, хто в житті,
И згинаючись, не кланяється грозам.
13
Коли душа знесилена плавбою,
Коли в'ялить її самотина,
То згибіє у гавані вона
Над вицвілою неміччю-журбою.
Не піде в море тільки боягуз,
Бо відчайдушний з якоря зірветься,—
Ганьба того настигне, хто загруз
У власній нерішучості по серце!
Хто жабуринням затишку обріс —
Не знатиме ні усмішки, ні сліз
І батьківська земля його не прийме!
А як мені?..