Чекайте свого часу!"
І чекали вони нетерпляче та з палкою вірою, що за тією запоною прикрих інститутських відносин здійсняться всі мрії й усе, що нині лише сниться. Тільки дочекатись "випуску"! Здати іспити, скинути остогидлу зелену камлотову сукню, тверду, як бляха, та переодягтись у свою, очевидно, білу чи ніжно-рожеву, м'яку, ароматичну, напарфумовану "своїми" парфумами й запахом рідного "дому", милим і приємним, як повернений по семилітньому вигнанню рай…
3
РІЗДВЯНІ СВЯТА
Раба Божа. Знову "вдома". Англо-український Щедрий вечір.
Вієві маски. Оперовий хірург. Живий "вертеп".
Три солістки – ще не тріо. "Сироти". Ворожба.
"Шовкова пані".
Уже три місяці гнітило Ноель одноманітне інститутське життя, таке ж далеке їй і чуже, як і першого дня, коли вона опинилася поміж сливе дорослими дівчатами, які мали або так часто попадали в психіку дітей, що були примушені нудитись у хаті в дощовий день.
Статут, дисципліна, непорушний порядок існували також і в монастирі, але ж яке все те було інакше! Там кожному була ясна й зрозуміла всяка постанова, усякий припис, і кожен знав, чому саме він має тих приписів триматися. Тут же було, як у війську: сказано, щоб було так, а не інакше, то й даремно було над цим морочити голову, бо ж на всі "чому" була завжди та сама втерта відповідь: "Так полаґаєтса". Часами вона мала відміну: "Так полаґаєтса по уставу" або "Так полаґаєтса по формє!"
Тому й тутешні дні, що сірою валкою зникали разом із листочками відривних календарів у безповороття, були також немов одягнені в "казьонний" однострій. І не надаремно, вираховуючи щовечора, скільки ще тих нудних днів залишилося до різдвяних ферій, відзначали інститутки їх у своїх "общіх тєтрадях" виключно зерами.
Щоденні пустощі й збитки не цікавили Ноель, навпаки – ще дужче її томили й дратували. Ближчої приязні ні з ким вона не нав'язала. Лекції не цікавили, бо вона вже все те знала й часто в ширшому обсязі. Залишалися тільки книги. І вона читала систематично, здебільша про прадавній світ: Вавилонію, Ассирію, Єгипет – немов навмисне, щоб не помічати того, що було перед очима.
Одного дня пішла чутка, що Вірочка Сулима, більш знайома з Ноель, бо їхніх батьків в'язала стара приязнь, тяжко захворіла. Була тільки зі два дні в лікарні, і то в такім стані, що Ноель до неї не пустили. Третього дня багато інституток бачило з вікон "великої" рекреаційної зали, як до закритої коляси "каріятиди" з доктором укладали обложену подушками та обмотану ковдрами незугарну мумію. А коли на вечірню молитву зібралися знову до зали всі вихованки інституту, директорка звеліла додати до звичайних щоденних молитов ще окрему молитву: "За рабу Божу, немічну дівицю Віру".
Ноель дивно вразило те слово "раба"... Там, у покинутих радісних і вільних країнах, не треба було "рабства" навіть для того, щоб служити Господеві. Щоправда, люди називали себе в молитвах "слугами Божими", бо ж таки й справді більшість із них хотіли служити йому, але не як раби служать грізному володареві й автократові, що невмолимо карає за всяку провину чи й без провин. Служили йому із вдячности за стільки сотворених Ним радощів, за красу світу, за нескінчимі Його дари й милосердя. Та кілька разів уже доводилося тут Ноель почути, що "католицизм" – це тиранія, бо він умішується в найінтимніші деталі життя, в'яже думку, волю, обмежує й упокорює індивідуальність. Це він, "католицизм", зробив ту "бідну" Европу такою шаблоновою, трафаретною, відібрав їй оригінальність і "розмах"... Чи ж так? Там віра, справді, перепліталася дуже тісно з усім життям, так що неможливо було уявити собі одне без другого. Але ж і тут віра була в усіх формах життя, тільки ж вона була накинена кимсь згори, примусова, "наказана" під страхом неминучої кари. Ноель ніяк не могла забути оповідань про те, що брати товаришок "мусили" сповідатися вдома в "страсну седмицю" та привозити начальству посвідку панотців, що вони справді сповідалися. Знала й із власного вже досвіду, що найбільших кар можна було зазнати за непояву на Богослужбах у "табельні дні", коли святкували патронів царської родини... Помічала, що всі або майже всі з неохотою виконують приписи релігії, без найменшої духової потреби, і що та релігійна "практика" тільки обвантажує життя. Тим часом "там" люди потребували віри, щоб можна було спертися на неї, щоб зробити своє життя легшим і світлим. А тут... Хіба ж може "раб" прийти й притулитися до ніг свого пана з повним ніжности серцем?! І вона молилася за Вірочку "своїй" заквітчаній трояндами Мадонні...
Нарешті надійшли різдвяні вакації. Ноель знов опинилася "вдома". І хоч там мало чим був їй ближчий той "свій" дім, але ж у цих "надземних криптах" була вона принаймні незалежніша та мала бодай дві близькі істоти. Були це Луїза, що приймала життя однаково як і Ноель, та Маруся, в якій вона чула щирість і відчувала щось, коли не цілком "своє", то принаймні не чуже. В зустрічі з Марусею незмінно виринало щось подібне до забутої пісні, приємної й солодкої, але якої не можна було ні докладно пригадати собі, ні цілковито забути.
Вертаючись, думала про батьків. До батька відчувала повну симпатію й пошану та була йому вдячна, що не накидає їй свого авторитету. А мачуха?.. Ну, мачуха була велика перешкода. Ніби якась висока, холодна кам'яна стіна, що несподівано стала їй на дорозі. Обійти того муру тепер ще Ноель не може. Розбити – тим більш. Але, коли настане відповідна хвиля, доведеться той мур "перескочити"... Отже, тоді доведеться зробити сильний розгін до того скоку... Але ще не тепер. Тепер же дійсністю були Різдвяні свята, і навіть ці перші свята "вдома"... мусять же вони принести якісь радощі. І Ноель щиро тішилась...
Але трапилася несподіванка. Вдома не застала вона батьків: belle-maman ще перед трьома днями від'їхала до Монте-Карло, а тато вчора подався до маєтку на полювання. Не було вдома й "Марі-Андре": вона дістала відпустку й поїхала кудись на село.
– А ти собі запам'ятай, Наталенко: "баба з воза — коням легше". Та ми й самі вшкваримо таке свято, що аж закаблукам буде парко...
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблукам,
Дістанеться й передам,
– виспівувала задоволена Маруся.
– Ce q’on va s’amuser! , – обнімала й лащилася мадмуазель Луїза, показуючи отримані різдвяні подарунки від Ноелиних батьків. – Але таки найліпший подарунок, що вони лишили нас на свята самих.
– І я ж кажу: будемо колядувати зрання до вечора, – притакувала Маруся.
– А правда, – погоджувалася Луїза, – ми зробимо прекрасне тріо коло вертепу, як у нас, у Провансі...
Але ж із подарунками дістала Ноель і лист, а в ньому мачуха домагалася, щоб Ноель обов'язково провела Святвечір у Сулимів, бо їм уже це обіцяно. "Родина ця бездоганна, – писала вона, – і тобі вийде на користь перебути якийсь час між ними, бо Віра – ще й твоя товаришка, тепер, бідна, тяжко хвора. Це дає тобі змогу згадати про свій монастир та взяти на себе ролю доброго самаритянина".
– Обійдеться й без Сулим, як циганське Різдво без марципанів, – ураз вирішила Маруся. – Нумо, ліпше вчитися колядок, – і вона повною силою низького контральта затягла:
Дівка Маринка по воду ходи-и-ла,
Святи-ий вечір, добри-й вечі-ірі.
І мадмуазель Луїза також умовляла Ноель лишитися вдома на Святвечір. Але по заході сонця Сулими прислали по неї колясу. В листі ж була й дописка немічної подружки. "Будеш себе почувати в нас, як удома", – писала Вірочка.
Ноель усміхнулась. Певне, що так, як і "вдома". Буде так само чемно, буде так само... нудно... І так само згадають про все конечне, але не згадають, як не згадали й батьки, що завтра її, Ноель, іменини...
Так Маруся лишилася вдома сама.
У Сулими, крім хворої Віри, яку принесли до вечері в кріслі, було ще чотири доньки.
"Як п'ять дочок мати, то краще й не жити!" – часто підспівував їхній татко за Марком Кропивницьким, але ж це було тільки улюблене й колоритне мотто. В дійсності він любив усі свої доньки, як і свою високу та кощаву дружину, що, проживши пів життя в Києві, майже нічого не втратила зі своєї англійської вдачі й зовнішности. І вдома всі притримувались англійського "тону". Тому й Свята вечеря почалася квартетом англійського різдвяного хоралу, як годилося на Christmas, відзначеного букетом гостролисника й омели, що був підвішений під лампою над столом їдальні. Такими китичками з червоними ягідками були прикрашені й усі прибори. Це було на честь господині.
Але ж не забули й про господаря. На трикутному столичку-поличці "на покутті", під образами в золочених шатах, стояли на сіні миски з кутею й узваром, прикрашені маленьким "дідухом", перев'язаним блакитною стрічкою. Серед стола велика миса, повна пирогів, за які на початку вечері сховався господар Микола Миколаєвич і, "як закон велить", відбув традиційний діялог із дружиною й дітьми.
– Чи бачите мене?.. – Дай же, Боже, щоб за пирогами...
Хтось чхнув. Це був сигнал, щоб роздавати подарунки.
Коли вже всі втомились їсти безконечну кількість "обрядових" страв, увійшов старший лакей без тарілок у руках і щось потиху сказав Миколаєві Миколаєвичеві. Господар, весело посміхаючись, вибачився і попрохав перейти до великої зали, що вся була залита світлами з великої, розкішної ялинки.
Відчиненими наростіж дверима в прихожу влилася ціла хвиля звуків: сміх, вітання, гомін молодих голосів, шелест шовку. У залу вступив майстерно замаскований довговолосий козак, із прозорими великими віями. Був це "Вій", що привів із собою цілу зграю постатей, щоб вітати господарів із Святами.
– Ряжені, ряжені! – раділи всі дівчата несподіваним гостям, називаючи по-московському маскараду.
– Колядники! – поправив "спудей" Могилянської Академії в оздобленому золотом кунтуші.
А "Вій" представляв приявним:
– Мої джури: Козак Мамай, Бассаврюк... Панночка в Замку... Горда полячка... Андрій і Остап...
– Чомусь не бачу старого приятеля, Тараса Бульби? – відразу справно зачав господар.
– Занедужав, бідолаха, – доложила баба Риндичка, притримуючи за пазухою свитки в'язанку бубликів і горілчану пляшку. – Ще зранку наївся куті, не витримав до зорі, от і "йойкає на... серце" вдома... Дозвольте, пане господарю, поколядувати...
Хтось присів до рояля й добре дібраним хором пролунало:
Добрий вечір тобі, пане господарю...
Радуйся...
Поважну колядку всі слухали серед урочистого спокою.