Ми без одної шаблі обійдемося.
Жук рушив скоком з своїми козаками. Кількох добровольців прилучилося до нього. Вже було доволі пізно. Місяць добігав до кінця своєї мандрівки, зорі одна по одній погасали, на сході сонця стало небо рожевіти. Сотник мовчав, побіч нього їхав мовчки Петро. їхали до сотникового хутора найближчою дорогою. Як в'їздили до села, вже дніло. По козацьких хатах піяли вже півні. На усім сідала перлиста роса, що сіяла сріблом. В хуторі ворота замкнені. На подвір'ї, поза частоколом, ходив вартовий козак і голосно зівав. Собаки перші почули і підбігли під ворота та стали гавкати. Вартовий протирав очі і дивився через частокіл у сіру далечінь.
— Пугу, пугу! — крикнув козак і наставив мушкет до стрілу.
Сотник під'їхав ближче і відгукнувся:
— Козак з Лугу!
Отворилися ворота на обі половини. Насамперед повибігали собаки і стали до сотника ласитися, аж на коня скакали.
Сотник в'їхав з своєю четою на подвір'я.
— Здоров, Панасе! Що нового чувати?
— Здорові будьте, батьку, усе гаразд.
— Розбуди сурмача, та зараз!
Козак побіг у курінь. За хвилю вийшов заспаний сурмач, протираючи очі.
— Сурми, голубе, на тривогу.
Вийшов сурмач за ворота і сурмив на всі сторони села.
На голос сурми обізвалися в першу чергу собаки, та стали гавкати й вити. Люди виходили з хат. Ніхто не знав, що сталося. Козаки сідлали коні, брали зброю і виїздили на майдан. Жіноцтво виносило козакам клуночки з харчами.
Сотник пішов з Петром в хату. Промивши лице, вони зараз передяглися в буденну одежу, забрали зброю та перехрестилися до образів. Чури підвели їм свіжі коні. За ними їхав козак, котрий привіз тривожну вістку до Самари.
На майдані стояло зібране та впорядковане військо. Сходило вже сонце. Від його ярких променів блистіла роса, мов перлини.
— Старшини, до мене! — кликнув Жук.— Дійшла до нас вість, що якась голота обірванців знову прилізла і забирає землю з нашої самарської па-ланки. Ви вже знаєте, що нам треба робити.
— Знаємо, батьку: прогнати зайдів.
— Еге ж! Приказую вам оминати проливу крові, скільки лише буде можна. Може, вистане до того сама нагайка, а зброї вжити аж тоді, коли ставили би нам збройний опір. Тепер з Богом,— а ти, козаче, показуй нам най коротшу дорогу.
—
Рушили з місця ходою, щоби не мучити коней. Передом їхав козак і оглядався поза себе, щоби не дуже відстати.
їхали так до полудня. Сонце добре припікало, і коні і люди пріли. Мушва насідала хмарою, що годі було обігнатися. Сотник усе мовчав та думав. Козаки розмовляли між собою стиха:
— Вже би і пополуднувати пора, чого ми так поспішаємо?
— Розв'яжи свій вузлик та поживися...
— А не знаєш, звідкіля узявся цей козак, що нам дорогу показує?
— Чому би не знати... Він ще вчора надвечером прибув та за сотником питався, а відтак пігнав у Самару. Казав, що знову забирають під сербів нашу землю...
— Хто такий?
— А хто ж би. Царські люди... Неудовзі, якщо ми за собою не постоїмо, то проженуть нас усіх. Такий, кажуть, прийшов указ від цариці...
— А бодай її заморило... А хто ж буде турка та татарина бити, як нас, козаків, не буде?
— Навкучилося так мовчки їхати,— казав один козак,— коли б так пісню заспівати...
— Либонь, не можна, сотник гриматиме,— бачиш, як мовчить завзято. Та то вже недалеко, бо йно-що вже видно кордону Слов'яно-Сербії...
І справді вже було недалеко. З того боку доходив гамір у розрідженому нагрітому повітрі, а далі показалися серед степу білі шатра, а між ними увихалося люду, мов мурашок. Були тут чоловіки й молодиці та малі діти. У чоловіків на голові турецькі чалми, жінки у широчезних штанах.
Сотник дав знак війську, щоби задержалося, а сам під'їхав з Петром аж під шатра.
— Чого ви, люди, сюди прийшли?
Зараз вийшов з юрби високий широкоплечий чоловік з дрючком у руці, яким підпирали шатра.
— Шта очеиЛ
— Я питаю тебе, якого рогатого диявола сюди забрели? — гримнув сотник сердито.— Чому не відповідаєш? Зараз забирайтеся до бісового батька, а то ми вас проженемо нагайками.
На те вийшло з-під шатра двох москалів і прибли-зилися до сотника.
— Чого ви нам на нашу землю тих обірванців привели? Це наша споконвічна земля, і на те у нас королівські і царські грамоти.
— Па указу свєтлейшого губернатора Малой Расе'і бером ету землю на посєлєніє...— каже один з них.
— Щоб тебе на петлю заселили! — крикнув сотник.— Забирайся геть — ми землі не дамо!..
— Ти дурак, хахол! — крикнув в свою чергу москаль.— Я тебя в Сибір... беріте єво! — кричить до сербів, що тимчасом біля сотника та Петра гуртувалися.
Зараз прискочив один чоловік і хотів піймати сотникового коня за поводи, та сотник в саму пору спарив його нагайкою по пиці, аж кров виступила. Серб заскавулів і хопив себе рукою за лице.
Та це було гаслом до наступу. З шатер повиходили чоловіки з дрючками та рушницями. Той високий, до котрого заговорив сотник спершу, підніс дрючину вгору і замірився сотникові прямо в голову. Та в цю мить блиснула Петрова шабля, відбила дрючок, поховзлася по нім і відрубала сербові пальці. Сотник добув шаблю і відбивався теж. Та серби наступали, мов подразнені оси,— кричали та заохочували себе взаїмно: • — Ударі гаї ударі гаї
Бачить Петро, що не жарти,— встромив пальці в рот і засвистав пронизливо. Сам став заступати сотника шаблею. Хтось вдарив сотникового коня дрючком по шиї і кінь станув на дибки. Сотник відбивався щосили, куди потяг шаблею — лилася кров. Та це не тривало довго. Сотня, почувши тривожний свист, рушила вперед скоком... Козаки бачили, що сотник в небезпеці,— наперли коней, що гнали, мов на крилах.
Мов яструби на добичу, кинулися козаки з воєнним окликом на сербів. Розбили їх вмент — і серби стали втікати поміж свої шатра. Звідси стали відстрілюватися, а це ще більше розізлило козаків. Вони увігналися поміж шатра і кололи сербів довгими списами. Не тривало двох отченашів, як серби втікали і були за межами козацьких земель. В шатрах остали налякані жінки та діти. Сотник припинив дальшу погоню:
— Впряжіть коней та волів в їхні вози, поскидайте на вози їхнє лахміття, жінок та дітей, і вивезіть за нашу межу. А шатра попаліть...
Два московські урядовці поховалися під шатрами поміж скринями. їх витягли козаки і привели, дрижачих, перед сотника. Вони думали, що козаки певно зарубають їх шаблями...
— Йдіть собі кацапи, звідки прийшли, та кажіть тим, що вас післали, що ми, запорожці, не дозволимо нікому поселитися на нашій землі, хто не буде мати на те дозволу січового Коша.
Москалі, як побачили, що їх пускають живими, не втерпіли, щоби не виявити гордощів царських людей та погорди до "хахлів":
— Ето бунт, ви будете должні дать атвєт пред светлейшим губернатором. Вас всех лєбо павєсять, лєбо в Сибір пашлють...
— Мовчи, ти... Як відповідаєш пану сотникові? — крикнув один козак і штовхнув його під ребро.— Як ми тебе повісимо, то й світлійший тобі не поможе.
— Лиши його,— каже сотник,— нехай собі йде.
Тимчасом вернулися козаки, що палили сербський обоз.
— Ми вже чисто позамітали по гостях,— каже десятник.
— Ну, тепер, хлоп'ята, пообідаємо та трішки спочинемо.
Козаки пустили коней пасти і взялися за свої клунки. Сотник поклався на траві горілиць, насунув шапку на очі проти сонця і задрімав. Петро поклався теж, та, хоч не спав усю ніч, не міг якось заснути. За цю одну добу пережив багато. Недоля Запорожжя не сходила йому з ума. З ним станеться те саме, що з Гетьманщиною. Пропаде козацька воля, Москва загорне всіх під свою владу, а козаків поверне у своїх підданців-кріпаків. Знівечиться козацька слава. Вертаючи додому з турецького полону, думав про те, коли застане Степаниду незамужньою, то одружиться з нею і заживе щасливо родицним тихим життям на батьківському хуторі і буде служити товариству, як і його батьки служили... А воно що виходить? Його сьогоднішній похід не затаїться перед царським урядом. Ні він, ні його майбутній тесть не сховаються перед помстою. Москва зажадає, щоб їх обох видати царським людям, або покарати козацьким судом. Та йому це байдуже. Сам, хочби йому і в Туреччину прийшлося втікати, то дасть собі раду. Та що станеться з Степанидою? Він знав, що москалі карають за провини одиниць їх рід, що достанеться як не йому і сотникові, то, певно, сотничисі, Степаниді і його батькові. Так думаючи, Петро і не зчувся, як стала налягати на нього дрімота. Чув, як козаки говорили між собою стиха, як коні хрупали траву та тупотіли ногами, відганяючи влізливу муху, як бриніли мухи, наче десь далеко грала бандура. Нарешті всі ті голоси стали зливатися в одне усипляюче, і Петро заснув твердим, олив'яним сном...
* * *
І сотникові козаки дрімали теж, не спав лише вірний сотенний осаул, Андрій Дутко. Він навіть не хотів сідати, щоби часом не заснув. Курив люльку і походжав поміж козаками. Чував за всіх з своїм вірним псом Босим. Пес лежав коло сотника і дрімав теж. Часом лише клацнув зубами, піймавши яку влізливу муху.
Нараз Босий підвів голову, насторожив вуха і став нюшити у цей бік, звідки прогнали сербів. Потім стиха загарчав, зірвався і полетів у цей бік. Побачив це Дутко і збудив десятника Покотила:
— Сідай, голубе, на коня та скачи за Босим — він щось пронюшив.
— Добре.
Покотило зараз пігнав за собакою, прикликуючи її свистом. Переїхав так межу Слов'яно-Сербії, розглядаючи пильно околицю. Нарешті помітив велику куряву, котра посувалася в сторону, де спочивали козаки. Серед куряви блиснула деколи зброя.
— Вертаймо, Босий, до наших — то, певно, московські драгуни.
Поскакав щосили до обозу, де вже чекав на нього Дутко.
— Це, батьку, певно, драгуни.
— Нуте, хлоп'ята, до коней! — кликнув Дутко,— а я зараз сотника розбуджу.
Та сотник вже прокинувся, протер очі і засунув шапку на голову.
— Драгуни, кажеш,— а звідкіля це знаєш? Надбіг зараз Покотило:
— Я їх бачив на власні очі. Велику куряву зняли, та інколи зброя блиснула.
— Багато їх буде? Може, то наші козаки звідкіль вертаються?
— Козаки не йдуть такою широкою лавою, хіба як наступають,— а вони не мають на кого наступати...
— Краще нам було, пане сотнику, не спочивати тут, а відійти трохи далі.
— Ні, не краще. Коли вже пустилися йти на нас, то пішли б далі за нами й дійшли б аж до мого хутора і по дорозі наробили б нам в паланці бешкету.