Все, що не вкладається в ці межі, є поза мистецтвом. Що цього не розуміють ані так звані мистці, себто дилетанти, ані громадянство — tant pis pour eux, тим гірше для них. Мистецтво живе швидше, ніж рантьє й пів та чверть-інтеліґенти. Вони щолиш сьогодні купують копії Моне, й обов'язок кожного парвеню — подарувати своїй коханці "Квіти зла" Бодлера, бодайся когут знудив! ... А перед сьогоднішніми картинами вони стоять, повісивши вуха: "Не розуміємо." І читають сучасного автора, який не підлабузнюється до рівня юрби, й теж пхинькають: "Не розуміємо." Чорт із ними, — мої панове, нехай не розуміють. Але їхні внуки розумітимуть, мусітимуть розуміти. Хіба розумів нюрнберґський купець XV сторіччя красу Ріменшнайдера, Файта Штосеа або ще пізніше Дюрера? Він мовчав, бо боявся божественних, святих предметів, які зображували ці митці, страхом святенника боявся їх, але красу цих творів зрозуміти можемо тільки ми. Чи інакше було з мистецтвом ренесансу? А з поезією, музикою? Теперішні буржуа сахаються від Гіндеміта, від Стравинського, від Равеля, ба та й від Баха сахаються іноді, коли почують незвичне для їхнього романтичного дрібноміщанського вуха нехтування евфонії. Бетговен був колись революцією, але сьогодні Бетговен вже має всі права громадянства. Начхать на всіх критиків, на рецензентів, на нерозуміючу юрбу. Той мистець, мої панове, хто сміє дивитись уперед, хто вільний, ви розумієте, від так званої логіки, бо в мистецтві логіки немає, а єсть чудодійність, фікція, фантазія, абстракт, нереальність ... Зрештою (професор провів рукою по чолі, що блищало), шановний Вадим Васильович тут може більше сказати...
Я посміхнувся.
— Ви скажете за всіх, професоре, а втім я не теоретик.
— Увімкни світло, Галочко, Ганна Олексіївна, мабуть, утомлена цими монологами професора, прокотилася в свою кімнату мишею на пружині, посірілою від присмерку.
— Ще не треба, зідхнула Галочка, й я відчув, що її думки були далеко звідси.
— Ergo, в конклюзії, діловито потер рученята професор Кравчук, я не бачу потреби культивувати романтизм, це обниження смаку. Можливо, ще втримається клясицизм через наше привязання до вироблених ним, довершених засобів творчости, але паралельно до технічно-соціяльних зрушень іде перегляд мистецьких позицій, кажучи, банально. Сон, Мірандина мрія, що вилискує перлистими відсвітами магійно — чудесного — майбутнє.
— Ви переконані, маестро? Крикнула мені Галочка, взявши знов у перерві кілька акордів.
— Не зовсім, прокинувся я з маріння (я вже знов повертався до зон нереального, вчорашнього, позавчорашнього, до містерних спекуляцій у фантастичному закапелку); я тужу завжди за крижаною логікою, точним висловом ...
Професор замахав руками.
— Це не виключається; моєї алогічности не розумійте вульґарно! Я теж за сувору прецизність вислову, але я хочу бачити світ очима мистця, не фотографа.
— І в висновку? ...
— Самоздійснення мистця — ось мета. Здійснення його особистости в його творі.
Ми замовкли враз із останнім багряним променем, що вмер у сагах Ізару. Тучі громадились, пливли, зустрічались. Між тополями, івами, ясенами — Ізар почорнів, мигтів у присмерку тілищем довгого чорного гада.
— L'orage, промовила Ганна Олексіївна, повернувшися й ставши біля вікна.
— Non, це пройде, це пройде — Галочка ударила по клявішах — це був романтичний сон Шуберта. Листя каштанів билось об шибки. Було тихо, було душно — невже таки не буде ні зливи, ні бурі?
Я заплющив очі, не бачив нікого, ні Ганни Олексіївни, ні фортепіяна, ні професора, що всоте протирав свої окуляри. Я спроквола сходив знов над грань, над грань голубино-зеленавого світу.
XII
Провінційний поїзд впливав, мов байдак, у море хлібів. Безкрай обріїв обважнів від незмірної туги даличині, в цій прозорості, в цій нескінченності, мов кат лютого літа, була незвична тривога. Тривога кінецьсвітнього. Але цю рокованість відчув я далеко пізніше. Я хмелів рідною землею. Я читав подумки й вголос написи на станціях — Звенигород, Товсте, Дзвиняч — і я чув, як моє серце починало дзвеніти дедалі все тоскніше, все швидше у звучанні цих назв, іноді кострюбато-репаних, іноді ніжно-суремних, неначе ремінісценція давно загинулих лицарських віків. Я був на рідній землі. І, відганяючи від себе всі інші думки, я хотів застигнути під цією синявою неба, мов чорнокрилець-орел, розпростираючи крила, я хотів майоріти соняшником біля похиленого тину, я хотів скам'яніти придорожним каменем, кам'яною бабою, щоб вітри, щоб пилюка, щоб гуд копит золотопанцерної кінноти оббивались об мене, а я — непорушний, мовчазний свідок-відводив удень і вночі мертвими очима це мигтіння частинок, речей, людей і подій. Так мало було потрібно тоді — з запахом цих піль, спогадом дитинства, наче сном, що розкрив голубіючі, мерехтливі чертоги казкових споруд і в'яже, снує золотисті ниті чудернацьких тканин, легких, як недійсність, як чиста мрія.
Українська Кастілія було це Поділля. На небокраї тихі, синіючі зариси далеких узгір'їв, поблизу грайморе пшениць, балки із садками, що кучерями збігають униз, вижарені луки, луки з жовтогарячою травою й над усім — сонце, жевріючий, оранжевий лямпіон, так і — завислий просто безшумної зеленяви, просто вмліваючих плес.
Я приїхав з одного кінця світу в другий, і раптовність цієї зміни, несподівана зустріч з краєвидом і людьми, що ввижались досі в снах, незв'язких і імлистих, не давала змоги повернутись до давньої мені питоменної рівноваги. Я їхав, широко відкривши очі, вглинаючи в себе скравки розмов, фільмову бинду облич, запашність житнього хліба, що його їли подорожні, я звикав спроквола до їхньої гаданої сонної байдужости, під якою крився приборканий темперамент півдня. Я студіював наново цю расу шелеп'ястих, ширококостих, качоносих людей, їхні звички, їхню ліниву, знеохочену мову, й їхні чоботи відтискали мені ноги, їхні клунки звалювались мені на плечі але, але — в гудінні телеграфних стовпів, в шереху листя, що котилось здовж шляху, в висушених суховієм левадах біля польових станцій невгавно дзвеніла мелодія. Рахманна й старовинна. На взгір'ї майнув почорнілий скелет руїни: я згадав, що цей замок хмуро приймав під свої склепіння дебелого короля Собєского й Капудан-пашу. Знечев'я блиснув потік між вербами, й я знав, що це блискає крива турецька шабля, що мерехт дамаської сталі й тонке дзичання її знайоме цим розстаям, як і знайома цим ярам пісня левенецьких загонів.
Я повертався лицем до отчизни, ба, я припадав до репаної землі чолом.
Я їхав до останньої станції. Далі поїзд не йшов. Шлях кінчився, упирався в край світу. Міст через Дністер зірвано, й за рікою, на горі зеленіла Буковина. З юрбою мішочників я проштовхався через загороду й став на ґанку невеличкої станції, що біліла між розлогими каштанами. В юрбі, яка вийшла назустріч поїздові, серед літників, селян, вояків, спорзно-рожевих панянок і чорнокучерих молодих гевалів, стояв, виглядаючи когось, — Ірин.
Я не бачив Ірина вже п'ять років, але я його пізнав відразу. Він змінився, постарішав, дещо над міру, змужнів, і тільки очі, все такі самі тихі, уперті очі: я їх прозорість проглядів, присмерк і тепер сірими скалочками ковзався по них. Ще додалась риска біля уст, насмішкувато-владна. Я йшов просто на нього.
— Пробачте, Дністер пливе праворуч від станції?!...
— Так, він підніс руку аж до чола, захищаючись від заграви заходу; праворуч, точно-праворуч, я йду теж туди.
Може Дністер плив зовсім не праворуч, може й у цьому містечку я був зайвий, недоречний зайда; я ще зовсім не засвоїв собі стилю цієї зловісної країни, що, розпалена, стиха покрехтувала в присмерку; ми пішли. І він тільки згодом, далеко пізнчше, ніж я сподівався, пізнав мене. "Яка дивна зустріч" — але він думав про інше, мені здавалось, він до тла витлів, він був у чорториї інших думок, іншого життя й життя інших. Він і не думав бути зі мною інтимним, а втім він же наказував мені. Його не цікавив я, ні моєю особистістю, ні пов'язаністю з його долею (все ж таки колись я грав якусь ролю в його житті), ні, я був звичайним коліщатком. А машина котилась.
— Що, власне, я маю тут робити?
Він йшов поруч мене — рожеві дімки ховались за грушами, листя над парканом вкривалось пилом — сюдою проходила дорога армій, вантажників, кур'єрів. Церква безшелесно затремтіла гостроверхою дзвіницею — вона спивала вечірню прохолоду. А просто нас, імовірно над річкою, чорніла круча.
— Ви бачите цей масив, навислий над річкою? Це вже Буковина. Після сповнення завдання ви перепливете Дністер і поїдете на південь. Це покищо...
А тим часом?
— Тим часом ви житимете в пансіоні, ви ходитимете на річку й ждатимете. Вас нічого не обходить. Все робитимуть інші.
— Хто?
Він зукоса поглянув на мене. Чи не допитувався я надто наполегливо? Я був тільки третьою інстанцією, я був знов тільки проміжним персонажем — діяли інші. Проте Ірин кинув, він дивився вже поверх кущиків, що росли веселим шерегом ліворуч дороги:
— Галочка.
Повз нас їхали вози з сіном. Крепкі, присадкуваті люди байдуже поглянули на нас, пройшли за своїм вічним, селянським ділом:
— Галочка?:..
Він попередив мої думки.
— Ви зможете з нею бачитись і розмовляти. Вона тут леґальна, зовсім леґальна. Ви ж банковий урядовець, що приїхав відпочивати, вам можна знайомитись з усіма. Крім мене. А втім, я виїду ще сьогодні ... Потім повернусь ...
Він засміявся. І тихо над тією чорною, навислою масою зійшов молодик. Шепотіння йшло з того боку, роса бриніла на траві, пісок шамшів — ми звернули знов праворуч, і знов вулички вже статечно сходили вниз, поміж столітніми стодолами, хатами, де з дверей бухкотіли пожарище печей, яка ідилія вечірньої Кастілії! Ірин тримав руку в кишені — він ішов, втягнувши голову в плечі, як крогулець — повз нас пройшов патруль чужих людей у шоломах, місяць засвітив металь автоматів, що висіли на ременях на грудях. Я зрозумів: Ірин тримав руку на револьвері, щоб бути готовим, В ньому пробилась тверда тваринність, навіть уста піднялись, мов у вовка — бестія на бестію, зуб на зуб. Але патруль мовчки минув нас, без усякої підозри.
— Як розцінюєте становище? ...
— До кінця ще далеко.