Мені здається, що вона й тепер би згодилася, та якась тут збоку притика є.
— Яка ж би се? — спитався писар і погляд його трохи повеселішав.
— Вгадай.
— Не вгадаю.
— Закохана вона... Та чи знаєш у кого? В Олешка. У писаря аж ноги зімліли.
XII
За кілька днів Олешко зайшов до Коломійця. Таким сумним і суворим ніколи ще Ілія не бачив його.
— Прийшов поздоровити вас,— мовив якось понуро.
— З чим добрим? — спитався Ілія.
— З тим, що старостів відбули.
— Ви се як знаєте? — здивувалася Настя.— Сорока вам на хвості принесла?
— Ні, не сорока, а Мошко; Мошко все знає. Мошко факторує у попа; могоричить мене за ланок; от воно й виходить, що піп ділиться з жидом, а жид зо мною...
Олешко замовк і якось незвичайно поводив навкруги очима. Згодя він мовив наче сам до себе:
— Щастя його, що йому гарбуза дали; а то б... тямив би він... я б йому ребра порахував.
Коломійці промовчали на се, чи вони недочули, чи, може, й дочули, та не хтіди розводити про се річ.
Згодя Настя пішла до вечерні. Се трапилося в суботу. Наум лишився з Ілією і сидів понуро мовчки. Ілія й собі мовчав та спостерігав Наума, вгадував, чого він такий журливий, такий сумний.
— У вас, Науме,— мовив він нарешті,— щось недобре є на душі.
— Чи воно добре, чи недобре — про те не скажу, а тільки важко; хотів би спекатися його, скинути, та не скину... не здолію.
— Чому?
— Тому, що, бачте, сам тямлю, що селеха з куркою не спаруєш...
— Ви так чудно сьогодні манівцями говорите, що я й не розумію.
— Хотіли б ви, щоб просто я говорив?
Олешко став проти їлії і впився в нього своїми великими палкими чорними очима.
Ілія не видержав того погляду, спустив очі вниз і відповів:
— А вже ж просто.
— Настю вашу хочу сватати! От вам і просто, коли хотіли! Чи чули ви таке?
Ілія нехотя подався назад.
— Чого ж мовчите? — сміливо якось незвичайно допитувався Наум.— Що? Нерівня? Кажіть: чи гарбуз, то й гарбуз?
Ілія не сподівався такого від Наума; ніколи про се й не гадав, ніколи з Настею про се й слова не промовив і не тямив, що відповідати. А Олешко блимав на нього іскрами з очей і твердив одно:
— Кажіть, кажіть!
— Се, бачте, Науме, така річ... сё вже самої Насті треба спитати, се її діло.
— А ви — якої думки?
— Я?
— Еге! Ви!
— Що ж я! Про мене... як знає... заміж піти, не те, що кисличку покоштувати...
Наум мовчки сів на лавку. Йому здалося, що Ілія "вертить хвостом", не хоче правди мовити. На серці у Наума заклекотіло почуття, похоже трохи на те, яке він почуває до панів і урядників: "І в нього та сама кров, ті самі нелюдські думки, і він з того ж кодла!.. Помилився; я, гадаючи інакше про нього",— думав собі Олешко.
Трохи згодя він промовив до їлії:
— Як же буде?
— Спитайтесь у Насті...
— Добра рада, і за те спасибі... У Насті; а вже ж... тільки самому мені боязко питатися, не відважуся; а от ви поможіть мені, спитайте у неї... Завтра, йдучи до церкви, я заверну до вас і почую ваше слово. Ви тільки скажіть їй, що я не Єлисей Са-вич, що без неї не буде мені життя... Прощавайте!
Наум не пішов до господи. З вечора вештався по селу, потім до півночі просидів у корчмі, хоч до чарки й не доторкався, з корчми знов тинявся до самого світу по селу і видумав одно: що скаже Настя? "Нерівня я їй, сам добре тямлю, та тямлю й те, що я її кохаю, що в бога усі люде однакові. Люде повигадували панів і мужиків, а у бога сього нічого нема; люде кажуть: "Кінь з конем",— так що ж! І в мене ж душа не яка, людська; а що вона панночка... Гм! Що ж! Що ж і мені діяти? Хіба я винен, що вона панночка? Що моє серце покохало її? Мужик, подумає вона, неотеса. Авжеж! Ну, а що як згодиться! Господи, який я тоді буду радий та щасливий..."
Ледві розвиднялося, Наум сидів вже під школою на рундуці, ждав, щоб Ілія вийшов відчиняти оконниці. Віком здавалися Наумові години того ждання.
— Нуте! — спитався він, як тільки побачив Ілію на порозі.
— Які ви ранні,— відповів Ілія.
—і Сон не бере... кажіть швидше...
— Треба сказала підождати.
— Підождати...— переговорив сумно Олешко.— Довго?
— До тієї осені, хоч до Покрови...
— До Покрови, не близько...
З сим словом Наум рушив до церкви. Усю службу він простояв наче несамовитий: не то що не міг молитися, а навіть рука ні разу не взялася положити хрест. Як ввійшов у церкву та вставив очі в образ Христа розп'ятого на хресті, так до кінця служби й не зводив їх, тільки зітхав глибоко.
— Чого се, Науме, такий смутний? — мовив до Олешка Сластьон, виходячи з церкви.
— Геть к бісу, ідоле!! — гримнув на нього Олешко і почвалав своєю стежкою до господи.
ХШ
Наступили різдвяні свята. Єлисей Савич, хоч і не відав, що Олешко сватався до Насті, та він був певний, що Настя кохає Наума і через те дала йому гарбуза. У нього кілком засіла в голові думка спекатися Олешка, і він усі свята тільки те й робив, що, гостюючи то в Сластьона, то в Охріма, то в кого іншого, баламутив громадян проти блешка і вигадував на нього нісенітницю.
На другий день Водохрещ збиралася громада перевірити своїх збірщиків і касу; кого зсадити, кого наново обібрати.
Олешко, йдучи на іромаду, зайшов до Мошка. За третьою чаркою Мошко не втерпів, щоб не зняти річ про козарський ланок.
— Чи знаєш, Мошку, що я тобі скажу,— мовив Олешко.
— Ну-ну, почую.
— Слухай же мого останнього слова.
— Н-ну, к-ну...
— Не нукай, вралсий жиде, а то я як нукну тебе отсією пляшкою по голові, так або пляшка, або твоя голова надвоєї
— Який ти, Науме, сьогодні! Ой вай! Мабуть, лівшею встав.
— Надопік ти мені отим ланком, так що примів би, межи вічи тобі плюнув...
— Пфе! Який ти!.. Пфе!
— Ось слухай, доки я не пфекнув тебе: щоб ти мені до самої Покрови жодним словом і не згадав про той ланок. На Покрову — я сам тобі скажу. Чуєш? Не доведи ж тебе господи хоч одним словом нагадати мені до того часу! Я тебе тоді як те кошеня задушу! Чуєш?
Мошко глянув на Олешка і спостеріг, що він не шуткома веде річ.
— Нехай і до Покрови, я мовчатиму, аби ви — аби Єлисей Савич не перебив... він теж...
— А що він?
— Хоче ланок придбати.
— Ось йому що покажи! — Олешко скрутив дулю.
— Він не для себе, він для Гречаного, за те, щоб висватав йому Коломійцівну...
Олешко не усидів на лаві, схопився і швидше вибіг з корчми.
— Так отак ти!.. Моїм добром поступаєшся проти мене моєму ворогові!..— Олешко скреготів зубами гірше, ніж рипів у нього під чобітьми сніг.
Збентежений, обурений прийшов Олешко на громаду. Хто б глянув тоді на нього, спостеріг би, що в душі у нього полум'я палає, що він у ту годину сам не свій.
На громаді, як на те ж, повстала колотнеча. Рахунки збір-щикіз викликали нарікання кількох громадян. За збірщиків вступився Передерій, за громадян Олешко. Передерій слово — Олешкб йому десять.
— Та угамуйся ти, удоде смердячий! — гримнув старшина на Олешка.
— 'Вгамуйся сам, шершень рудий!
— Отеє так! Отеє славно! Отеє так на старшину! — лебезу-вав Сдастьон.
—— Се так на царське начальство! — озвався писар.
— Се так на мене! — гукнув Передерій.
— Та як же се він смів так на начальство!
— Ах, він чортів кришеник!
— Ах, він бунтовник! Баламут!
Велика більшість громадян так і накинулася на Олешка; більш усіх лізли осою на нього Сластьон, Єлисей та збір-шики. Громада забула про рахунки, а збірщики тому й раді і пильнували ще більш розводити огню, більш цькувати Олешка.
— Сього у нас зроду-віку не чувано, не видано, щоб хто отаке на начальство! — гомонів писар.
— Треба йому заціпити рот!
— Авжеж, треба!
— Як же так можна!
— Ти чого стаєш на диби? — спитався Олешко у Сластьона.— Хочеш покривати мошенство? Свого тобі мало?.. Га? — Олешко так зблизився до Сластьона і таким хижим звіром дивився на нього, що той подався швидше назад.
— Чого тікаєш? — гукнув на нього Олешко.— Правди боїшся!..
— Плюю на твою правду!
— Плюєш! Так ось же тобі, на!
З сим словом Наум на повен рот плюнув між вічі Сластьо-кові, насунув шапку і повагом пішов до господи.
— Протесїуюся, громадо! Протестуюся! — гукав Сластьон.— Такого мені зроду-віку не траплялося! З земцями, з великими панами, з губернатором говорив, а ніхто мені в вічі не плював! Люде добрі! Заступіться ж за мене. Згляньтесь на мою наругу!,.
— Люде добрі,— загуділи, наче рій чмелів коло дупла.
— Сього так не можна!
— Не можна! Не можна!
— Під арешт Олешка, в холодну.
— Під рідки його.
— Засипать йому березової каші, такої, щоб аж ногами вкрився!
— Хлосту йому, хлосту!
Писар, помітивши, що громада добре вже нашпигована проти Олешка, мовив:
— Ось цитьте, люде добрі, та послухайте, що старшина казатиме.
— Добре, добре, нехай каже.
— По-моєму, тут хлости мало,— мовив Передерій.
— Мало! Мало! — гули громадяни.
— Він показав зневагу громаді.
— Правда, правда!
— Він мене образив! — мовив Передерій.
— Старшину образив, а старшина, ви знаєте, царське начальство,*— додав писар.
— Він у нас баламут, людей бунтує! Ось нехай Єлисей Са-вич виложить вам усе те, що у нього списано про Олешка,— мовив старшина.
— Нехай, нехай.
Писар витяг з-за пазухи папір і став вичитувати Олешкові "провинності": чого там тільки не стояло! Зневага громади, неслухняність, непокірливість, баламучення проти урядників, нехтування начальства!.. Все те було списано правничою мовою російських канцеляристів. Громада слухала, нічогісінько не розуміла; одначе услід за Сластьоном чутно було голоси громади:
— Так, так! Правда!
— Що ж йому за се? — спитався Передерій, коли писар скінчив читати.
— Що ж йому? Коли, кажете, хлости мало, нехай ще поставить він на громаду відер двоє горілки,— радив дід Охрім.
— Ні, не так! Так не можна! Олешко всім допік,— говорив Сластьон,— у нього й на макове зерно нема шановання до громади...
— Се правда! Несеться наче вихор поверх дерев,— додав дід Семен.
— Треба його приборкати, спинити, а чим його спиниш, такого голінного? До нього ні лайка, ні бійка не пристане. Нам треба його спекатися, відцуратися від нього,— мовив Передерій.
— Пора, давно пора.
— Як же його спекатися? — спитався хтось з громадян.
— Вже ніяк — по закону треба,— відповів старшина.
— Звісно, по закону, щоб було не гріх, по-божому... а як же там по закону? — питався Охрім.
Писар вичитав закон. Громада тільки й зрозуміла одно слово з того закону: "Сибір".
Писар став висловлювати, що громаді закон надає право зробити приговор і заслати непотрібного громадянина на Сибір.
— Коли вже що робити, то робити раз та гаразд,— додав писар.
— А вже ж ліпше зразу,— мовив Охрім,— відтяв зразу, і квит! А то воловодься з ним! На Сибір його.
— І моя така думка,— промовив Передерій,— але воля громади.
— На Сибір! — гукнуло кілька голосів.
— Тривайте, люде добрі! — озвався Наумів приятель Василь Коряк.— Сибір нігде не дінеться, не провалиться.