Доведеться скористатися цим шляхом і нам. Він безпечніший і надійніший, ніж будь-який інший.
Копиткевич зірвав портьєру, розтяв її шаблею на тасьми, зв'язав їх, простягнув кінець Швачці:
— Закріпіть за ручку й спускайтеся пошвидше. Я прикриватиму ваш відхід.
Уже за річкою вони почули постріли біля замку.
— Це козаки, — похопився Копиткевич, — розшукують мене.
Швачка підняв пістоль угору, вистрілив. З-за рогу замку появився верхівець у строях надвірного козака.
Копиткевич замахав руками, закликаючи його переправлятися через річку. Верхівець зразу зник. Минуло кілька хвилин. Копиткевич тим часом розповів про поїздку до Бишева, про нещастя, що спіткало його друга Генріха Рожнятовського. Нарешті на греблі появилася група вершників. Копиткевич полегшено зітхнув:
— Здається, аж тепер усе вирішилося благополучно. Можемо рушати й далі. Ви ж, пане Яне, з нами?
Байрацький глянув на своїх нових друзів, завагався:
— А як же Зубрицький? Невже для нього все скінчилося так щасливо?
— О ні! — блиснув карими очима Швачка. — Ніколи! Я не залишу доти Чорногородки, поки той бузувір не дістане заслуженої кари.
— Я теж, — став поряд із Швачкою Степанов.
— Хвилинку, панове, — обізвався Копиткевич. — Але я теж мушу звести рахунок з тим здрайцею!
— Бачте, пане Станіславе, — сказав Швачка, — ми йдемо в Чернечий ліс. Розшукаємо гайдамаків і будемо діяти сукупно з ними. А вам… ви поручик надвірної хоругви, тож не маєте права так ризикувати… Та й з гайдамаками спілкуватися не личить… Як на вас подивиться пан Карбовський?
— Але я в боргу перед вами, панове! Ви вирвали мене з рук того окрутника, врятували від безчестя, якого я міг там зазнати. Як я можу залишати вас тоді, коли ви збираєтеся віддячити нашому спільному ворогові за всі його кривди?
— Ви, пане Станіславе, зазнали прикростей від Зубрицького тільки через нас, отже, тільки ми маємо право карати його, а мстити йому ми будемо насамперед за весь посполитий люд, тоді — за вас, а там уже й за себе.
— Але ж… я не можу так, не подякувавши вам, розлучатися з вами… Я… Хіба що, пане Швачко… Моя шабля — це родова реліквія… Вона передавалася з діда-прадіда… Це найдорожча для мене річ… Візьміть її на згадку… На добру пам'ять…
Швачка розгублено закліпав очима, розчулено промовив:
— Я щиро вдячний вам, пане Станіславе. Але ж козакові не личить невдячним бути… Та й віддячити нічим… Хіба що…
Микита простягнув Копиткевичу пістоль, Інкрустований сріблом.
— Щира вам дяка, пане Микито. Якщо вас доля занесе у Білу Церкву, моя хатина — ваша хатина.
— Дякую, пане поручику. А коли доля закине вас на Запорізьку Січ, то запитайте Микиту Швачку, скажіть, що ви його приятель. Ручаюся, що мій приятель стане приятелем усьому товариству Жерелівського куреня.
Вони попрощалися. Копиткевич і Байрацький рушили на слободу (біля перших осель їх уже чекали козаки), а Швачка зі Степановим пірнули в лісові хащі й попрямували до Унави — на розшуки Івана Письменного і гайдамацької чати Лазаря Таранця.
Розділ IX
ВІДПЛАТА
Дебелий парубок знайшов Лазаря Таранця. Спалахнув отаман, коли почув про нове свавілля Стефана Зубрицького.
— Ну, зачекай, негіднику! — погрозив кулаком. — Перший раз ти відбувся маєтком. Тепер головешок буде замало. Збираймося, друзі!
— Всі їдемо, батьку отамане?
— Всі! Тільки не їдемо, а йдемо. Назад на панських конях повертатися будемо, — відповів Таранець і тут же розпорядився: — Ви двоє підете на чорногородську дорогу, ви — на бишівську, ви — на кощіївську. Решта — підуть зі мною. А ти, козаче… як тебе звати? — звернувся він до дебелого парубка.
— Микола Недозорець.
— Ти, Миколо, тихцем проберешся до села. Розвідаєш, чи не прибула до Зубрицького підмога, чи не завітав у гості його дружок Тиша-Биковський. Сходимося біля чорногородської слободи. Не забули нашого дуба? А ти, Миколо, не знаєш дуба, у якого верхівка обсмалена блискавкою?
— Того, що на валу?
— Еге ж. Приходь до нього по заході сонця. Що ж… товариство… Пора в дорогу! Савко, затримайся на хвилинку.
Савка Плиханенко був не тільки одним з найстаріших ватажан, а й першим помічником Таранця, його правого рукою. Йому отаман доручав виконувати найвідповідальніші завдання, з ним радився перед найскладнішими виправами.
— Слухай, Савко. Я думаю розділити нашу ватагу на дві чати. Одну поведу я, другу — ти. Я нападу на замок з боку Ірпеня. Ти — засядеш біля брами. Коли мені поталанить пробратися тихо, то пошлю хлопців — і вони відчинять тобі браму. Якщо ж пан вирветься з моїх рук і кинеться тікати через браму, ти злапаєш його там. Разом із батьком і син може бути. Май на увазі: обидва — досвідчені вояки.
— Зрозумів, батьку, — відповів Плиханенко.
— Тоді пішли. Нам теж пора, — підкликав до себе двох ватажан, які постійно супроводили його.
Невдовзі вони дісталися до Вовчого яру. На дні його в'юнилася вузенька стежечка, схована від стороннього ока густими кущами й схиленими деревами. Яр вибігав до широкого лугу, яким химерно звивалася притока Ірпеня Унава. За річкою похмурою стіною громадився прадавній ліс, що відокремлював Кощіївку від Чорногородки. Яр обривався на узліссі, а стежка верболозами спускалася до перемолу, пірнала в воду і виринала між очеретами на другому боці. Перше ніж вийти з лісу, Таранець розхилив крайні кущі, роздивився на всі боки. За кілька кроків від куща калини, що ріс навпроти нього, побачив двох своїх вивідувачів, які волокли за собою знесилену людину.
Незнайомця поклали горілиць, змочили скроні. Він розплющив очі, криво усміхнувся:
— Таки знайшов вас… Голова тільки запаморочилась…
— Хто ти, чоловіче? — нахилився над ним Плиханенко.
— Іван Письменний з Чорногородки. Спішив… До вас… Біда…
На валу, під улюбленим дубом, чекала несподіванка: в колі гайдамаків сидів Микита Швачка разом з Єгором Степановим. Таранець міцно притиснув їх до грудей:
— Живі! Здорові! Де ж ви були? Що робили?
— Даруй, батьку, — озвався Швачка. — Але ж ви зібралися, здається, в дорогу. Ми теж. Час не стоїть. Пора рушати. Про себе ми потім розкажемо.
Рівно опівночі два невеличкі загони були біля замку Зубрицького. Плиханенко, як і домовлялися, чекав посесора під брамою, а Таранець і Швачка підпливли водою.
Таранець розмотав мотузку, до кінця якої був прив'язаний трилапий рачок, шепнув Микиті:
— Як і раніше. Безшумно й надійно.
Звичним рухом він метнув рачок угору. Свиснула в повітрі линва. З протилежного боку стіни почувся глухий стук. Лазар смикнув на себе. Мотузка натягнулася, туго забриніла.
— Тепер за мною…
Швидко перебираючи пальцями мотузку, він перший подерся на стіну. За ним поспішили Микита Швачка та ще з півдесятка гайдамаків. Перелазили обережно, бо по середині двору горіли два смолоскипи, а в челядній світилося. Скрадаючись попід палісадом, гайдамаки підповзли до челядної, стали обабіч вікон, навели пістолі, а Таранець і Швачка вскочили всередину приміщення. Пахолки, що грали в карти, підхопилися.
— Ні з місця! — гукнув Таранець. — Руки на стіл!
— О! Так тут і наш старий знайомий! — помітив Мандрику Швачка. — Ти пізнаєш, батьку отамане, цю личину?
— Мусій Черевик? — спохмурнів Таранець. — Таки доля звела.
— Пане отамане, — простягнув руки Мусій. — Я ж ваш… Пощадіть. Вік бога молитиму. В такій пригоді стану…
Коли пахолків перев'язали, Таранець підштовхнув Мандрику:
— Веди, негіднику, в панські покої.
Піднявшись на ґанок, Таранець наказав осавулі:
— Гукай пана! І пам'ятай: тільки що… перша куля — тобі!
Мандрика запопадливо застукотів у двері. Гайдамаки притулились до стіни, принишкли. Невдовзі в передпокої зачовгали старечі ноги, почулося невдоволене бурмотіння:
— Це ти, осавуло? І носять тебе чорти серед ночі…
— Ваша милість, — заторохтів Мандрика, — це я, Мусій. Пан Тиша-Биковський козаків прислав, а вам листа передав. Наказав негайно вручити. Якась дуже пильна справа.
— О Єзус Крістус, — промовив Зубрицький і почав відчиняти двері. Заскрипів засув, клацнув замок.
Таранець перший увірвався в передпокій, наставив пістоль на посесора. Той закляк, підсвічник затремтів у його руках.
— Не тремти, пане, як телячий хвіст. Умів над людьми збиткуватися, умій перед ними й одвіт держати! — суворо мовив отаман. Потім кивнув своїм супутникам:
— Огляньте покої!
Ватажани кинулися виконувати наказ. Вони підняли з перин Петра Зубрицького і його сина Тоника, винесли скриньку зі злотими.
— Ого! — зрадів Таранець. — Гарний улов. Перелічи, Микито, при панові, щоб знав, скільки ми взяли.
Прибув і Плиханенко з хлопцями. Стали рахувати разом.
— Шість тисяч злотих, батьку отамане, — повідомив Швачка.
— Половину вручіть достойній людині. Хай вона чесно між усіма селянами розподілить! — наказав Таранець. — Чвертку титарю передайте. Посесор так церкву обдер, що цього ще й мало буде. А другу чвертку доведеться тобі, Микито, у гайдамацьку січову(50) скарбницю на острів Мигійський відвезти.
— Аз панами ж як? — запитав Плиханенко.
— Та як же… Так, як вони з селянами чинили… Спочатку на колоду, а потім на просушку. Ей, Мандрико, де ти?
Мандрики ніде не було.
— Не вгледіли! — вигукнув Плиханенко. — Ох і в'юн "же!
— Нічого, — заспокоїв усіх Таранець. — Рано чи пізно, а гайдамацьких рук не мине. А ви робіть своє діло.
Звістка про те, що гайдамаки захопили садибу посесора, вмить облетіла Чорногородку. До замку прийшли мало не всі. Лазар Таранець вийшов до гурту.
— Люди добрі, — промовив. — Тут, коли вас не було, я наказав покарати ваших панів. А це подумав: чи ж маю право сам вирішувати? Зубрицькі над вами збиткувалися, то ви й вирішуйте: карати їх чи милувати. Якщо карати, то як саме.
— Дозволь, батьку отамане, — звернувся до Таранця селянин, якого вчора відшмагали першим. — Що тут гадати? Придумали пани колоду й просушку — хай самі скуштують їх.
— На колоду! — загули присутні.
Таранець махнув рукою:
— Стефану — київ і на просушку, а цим двом — київ і в підземелля на хліб і воду. І хай сидять доти, поки не вклоняться громаді й не попросяться.
Панам оголили спини. Засвистіли киї.
Коли Плиханенко передав одлічені в хаті злоті найстарішому селянинові, Таранець знову заговорив:
— Це вам, люди добрі, злоті, вашою працею нажиті. Розділіть їх порівну. Знайте: не панське берете, а своє повертаєте.