Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!
— Скучила! — піднявши голову, привітно дивлячись на його, прошепотіла Мотря.
— І за Ільком скучиш?
Мотря почала кутаться:
— А ще довго до суда тобі?
— Та ти зуби не заговорюй, — мимоволі всміхнувся Андрій, — а говори те, що питають.
— Та я не чула зовсім, що ти говорив.
— Ех! Не чула…
— Холодно, Андрію, уся змокла… Я вже піду…
— Убирайсь к чорту, — чого ж стоїш?
— Ну, то я зостанусь, — ти сердишся…
— Йди, йди…
— Ні, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…
— Та йди, простудишся. Прощай.
— Прощай. А завтра прийти?
— Як хочеш, — зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.
— Я прийду.
— Приходь, — байдуже муркнув він і защіпнув вікно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зітхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий переулок.
І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері "срочних" між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і буянами. Зараз же він звелів усім поділиться грішми, побив одного, що хотів із ним змагаться, посидів три дні в карцері, але, вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою монопольки, яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель, наче нічого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собі страшного ворога на волі.
А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через се ще кращу. В той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до його:
— У! Паскудо!.. Мовчала! Прибігла-таки за Ільком!
— Ба за тобою! — радісно дивлячись на його й наче чекаючи сього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п’ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину, — до Мотрі не заговорював. Коли вона винувато, благаючи його, зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче недобачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався — і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала і сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив із нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з ним було і важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерті сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид, знов усміхнувсь "по-рідному" Андрій, — і знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів, — без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж хоча й всміхавсь до Андрія і сам заговорював до його, — при Мотрі махав кулаками і… щиро задавався.
Видався теплий, ясний день, один із тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осені, спішить попрощаться з людьми, всміхнуться тепло-ласкаво востаннє й покориться долі. Сонце гріло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не півдвора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятками, тільки дерева оголені якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі; дехто стиха заводив пісні, дехто борюкався, а дехто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце. Навіть Степан, старий дозорець, — "соцаяліст", як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у Петрівку, їв у неділю до звону, не хотів читать ані букви з Біблії і не любив багато балакать, — навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать "Путешествие по реке Оранжевой й ея притокам", що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем’ян, ватажок штундарів, із симпатичним лицем і добрими очима дідочок. Поруч сиділи "брати" його, себто одної з ним віри дядьки, — один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти їх, на другій койці, сидів Гаврило, "челаєк з понятієм" — високий, худий й тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця Печерського. Гаврило не пропускав ні одної церковної служби, харчувався самою цибулею і житнім хлібом і в розмові закидав "по-вченому". Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки, сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.
Зайшла релігійна суперечка. Дем’ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і "з перцем" слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем’яна, і Гаврила і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.
— Ха-ха-ха! — зареготався Гаврило, одкинувшись назад. — Так по-вашому виходить, що церкви не нада?! Ето — факт!.. Ха-ха-ха!.. Ну, а де ж, приміром сказать, должни нахадиться усякії богослужебниї вещі, ну, сказать, чи чаші усякиї, чи… ну, хоча б і чаша? Де, по-вашому!
— Будлі-де, — усміхнувся Дем’ян, — можна і в скриню покласти.
— Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохи…
— Воші теж од Бога.
— Ну!
— Хоча чаші перед службою миються перед усіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!
— Хто ж то миє? Піп ваш?
— У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.
— Ну, так! Підождіть, — ухопився Гаврило, — ви говорите, що "той, хто службу служить". А він же має право?
— Має.
— Хто ж йому його дав?
— Ми.
— Ето факт! А ви ж маєте право давать право?
— Таке ж саме, як ваш архирей або синод.
— Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис — синод! Ха-ха-ха! Славная препорція!..
— От, Гаврило Петрович, — перебив чоловічок, протягуючи листа, — чи так? Бо той…
Гаврило поважно взяв і став читать:
— "Писмо пущено Мною Марком Гавриловичем к жені Своїй Параски Михайловні прошу тебе". Ну, ето я вже читав… "що Марко будь тоби Масло"… ето вже… Ага, отседа: "Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло приніс а я нікакого масла ни виділ і ни знаю і ни бачив і не чув. А ви як находите на себе претенцію то дасте 5 рублей і будете одвічать сильно строго як ни бачили острога то побачите"…
— А я так говорю, — почав тихо Дем’ян, як чоловік знов висунув язика, нахилив голову набік і став виводить букви, — бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє, — уже плати. Плати попові, бо — гріх.
— А в писанії що сказано? — поважно і навіть строго перебив Гаврило: — "Шедше убо научать усі язики, крестяще їх во імня Отца і Сина і св. Духа, амінь". Га? То такой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки Євангеллю вірите, — се ж по Євангеллю…
— Та не сказано, щоб за те вони і з живого і з мертвого шкуру дерли, — вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засміявся:
— Вони й не деруть, а беруть те, що дають.
— Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! — крикнув сміючись Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:
— Дурний піп, дурна його й молитва!
Помовчали.
— Не даром кажуть, — почав, зітхнувши, Дем’ян, — чиї ворота минеш, а попових не минеш… Деруть вони з вас, як самі хотять.
— Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі, — протягнув знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем’янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.
— …І… то побачите… — промимрив він, шукаючи нового. — Ага!.. "І прошу вашой милости ни радійте моєму гору… Как Господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні Господь поможить нещасному то якось воно буде. А я Марко Гаврилович і так нікогда сльози ни висихають у мене і прошу вашой милости не оставте моїй просьби із тим досвиданіє остаюсь жив тольки здоров’я у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже якось воно буде Писмо писав Марко Гаврилович звиніте"…
— Вони усе, значить, мені маслом дорікають, — пояснив чоловік, — а я того масла, так от не гріх заприсягнуться, і не бачив, яке воно на вид…
Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись, — жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав із хліва на льох, то з льоху на хлів.
— Підожди ж! — злісно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовто-рябий. — Політаєш у мене!
— Параска каже: "Признайсь, тобі легше буде". А в чому я буду признаваться? Я того масла…
— От ви говорите, — перебив чоловіка Дем’ян, — гріх окони палить… А я на се можу сказать…
Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно слідкували за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!
— Та не бий!! — крикнула Мотря.
Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.
— Та пусти, не муч! — крикнув Ілько.
Наміряючись уже пустить, Андрій по сих словах мовчки злісно глянув на Ілька, усміхнувся й, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався, — Андрій зламав йому ніжку. Сей хруск, розкритий вмить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання — все се наче морозом пройняло Ількові тіло.
— Пусти!! — рявкнув він і кинувсь до Андрія.