Словом, я всіх вас розумію. Але будемо точні. Не будем забувати, що ми виправляємо деякі помилки командора Кука.
— Фадею Фадейовичу! — Лазарєв тамує свій гнів величезним зусиллям волі. Після маленької паузи продовжує тихо і стримано — на лезі ножа: — Ви заперечуєте власне найвеличезніше відкриття.
— Для себе — ні. Але...— Трохи зніяковів Беллінсгаузен.
— Ми тут не належимо собі. Ми належимо Росії і світу,— Лазарєв намагається ці слова сказати зовсім спокійно.
— Світ сам розсудить, де ми і хто ми,— говорить Беллінсгаузен тихо.— До того ж, запис наш у корабельному журналі для світу тільки починається.
— Сто десять днів з дня виходу з Ріо-де-Жанейро! — заперечує Лазарєв, помітивши на собі погляд Завадов-ського.
— Ніщо в порівнянні з вічністю.
Лазарєв. В такому випадку прошу вас записати до корабельного журналу: лейтенант Лазарєв просить висадити його на берег.
Беллінсгаузен. Куди?
Завадовський. Це божевілля!
Лазарєв. На берег Антарктиди. З трьома матросами.
Новосільський. І одним мічманом! (Захоплений погляд в бік Лазарева).
На салінгу. Крига! Крига!
На буршприті. Попереду льодова гора!
Затрубили авральні дудки. Лунає команда.
Завадовський кидається до штурмана.
Тривога.
В тісній кают-компанії серед географічних карт, таблиць, складних обчислень, морських приборів. Маленький глобус. Командири суден наодинці. Поєдинок продовжується.
Беллінсгаузен. Облиште! Не можу я ні висадити вас, ні тим більше чекати!
Лазарєв. Не чекайте! Ідіть в Порт-Джаксон.
Беллінсгаузен. Михаиле Петровичу, ви при своєму розумі?
Лазарєв. Абсолютно. Вам шкода мене,— давайте висадимо Обернібісова. Ми будемо жеребок з ним тягнути, вже домовлено.
Беллінсгаузен. Не маєте права.
Лазарєв. Маємо!
Беллінсгаузен. Я не маю. Ні залишитися тут, ні намірюватись до зюйду з кораблями. Ми відходимо в Нову Гвінею рівно через годину. Не можу я діяти, наперед знаючи, що це в ім'я вашої смерті.
Лазарєв. В ім'я вічності, а не смерті, Фадею Фа-дейовичу. В ім'я вічності, в порівнянні з якою все ніщо. В ім'я слави Росії. Дійте!.. Прошу вас... Згадаєте мене! Ви повертаєтесь сюди через рік. Знаходите...
Беллінсгаузен. Ваш покльований птахами труп.
Лазарєв (заперечливо хитаючи головою). Знаходите наш прапор, мої записки...
Беллінсгаузен. А можливо, і цього не знаходжу...
Лазарєв. Припустимо! Беру найфатальніший варіант: ніхто нічого не знаходить цілих двісті років. Але єсмь я на материку,— ім'я російське рєк і дата!
Лазарев б'є себе в груди і випростується. В його сірих очах, в рішучому змахові голови, в усій його полум'яній постаті, спрямованій до високої загальнолюдської мети, видно молодий російський народ, все його покоління переможців. Звільнивши від Наполеона Європу і наче вперше усвідомивши свої могутні сили, прагне він назустріч своїй дивній історичній долі, готовий на подвиги, труд і будь-які жертви.
— Михаиле Петровичу... Не можу. Забудьмо цю розмову.— Вражений Беллінсгаузен обіймає Лазарева, його холодна натура приголомшена, тільки тепер він зрозумів, як йому здається, до кінця, що тут відбувається, на яку висоту підняла їх доля, але... служба і порядок: — Я хочу з вами бачити Антарктиду. Разом, плече в плече! Живі... Друже мій дорогий! Ви можете зі мною пройти?..— І Беллінсгаузен повів Лазарева в трюм "Востока".
Темно і вогко у володіннях Гладкого і Курлигіна. Шум, плескіт, стук балок, шелест, людські голоси, і звідусіль капає й тече. Чути голосний вигук:
— Здорово, братці!
— Здрам желам! — лунає, пішло трюмом. Беллінсгаузен і Лазарев у трюмі біля самої води.
— Гладкий?!
— Єсть Гладкий! Беллінсгаузен. Як справи?
Гладкий (пересуваючи у воді гармату). Велика диспропорція води, вашскобродь!
Беллінсгаузен. Як?
Гладкий. Трюм протикаю пальцем!
Беллінсгаузен. Іди сюди. Про нововідкриту землю чув?
Гладкий (бредучи по воді). Нікак нет, вашскобродь. Я чую тільки воду.
К у р л и г і н. Вода замучила!
Гладкий. Дозвольте, вашскобродь. Поки мені не сказали струнко, я щось житейське хочу сказати. У вас там нагорі, на палубах, великий інтерес. Наш інтерес тут малий. І суть того, що робиться у світі, ми відчуваємо в пропорції малого інтересу. Ваша вода в океані, наша в трюмі.
Беллінсгаузен (Лазареву). Персонаж Шекспіра. Гладкий. Дозвольте доповісти, вашскобродь?! Беллінсгаузен. Говори.
Гладкий. Щоб не зрівнялись ми з вами в чині і в воді, як утопленики в поминальних святцях,— тікати пора: трюм — як солоний огірок. Пальцем ткнеш — і море.
Беллінсгаузен. Так... Он воно як, Гладкий. Погані наші справи. До Порт-Джаксона дійдемо?
Гладкий (витираючи вуса). По-моєму, повинні десь потонути, а там, як бог пошле. П'ять тисяч миль! (До своєї команди). Ну, чого стали, мокрогузи! Обов'язково треба вухо наставити на всяку офіціальну розмову!.. Качай!..
Командири суден дивляться один на одного. Все виявляється не таким, як би хотілось бачити в ці великі, незабутні дні. Мовчки повертаються вони до трапа, по-кидаючи володіння Гладкого.
Ось вони відходять від своєї уже досягнутої мети в туманну бурхливу далечінь. Тривожні птиці скиглять у тумані.
Три рази підходили російські кораблі до берегів Антарктиди на початку 1820 року, але скромність і сувора чесність не дозволили їх командиру заявити: ми були і бачили, але тільки: я був і зрозумів.
Довго ще їм доведеться борознити океани. Нові чутки підуть не раз, що вже загинули вони, і матері не раз оплачуть їх. І тільки обійшовши навколо землі, майже з протилежного боку, прийдуть вони вчетверте, щоб побачити берег.
Вітер, вітер! Дощ чи сніг,— морок в океані. Невідомо— день настав чи ніч. Ні зірок, ні сонця, ні місяця,— одна мла несеться без кінця й краю.
Пильно вдивляються у неї на салінгах "служителі", безупинно гойдаючись в просторі, прив'язані до щогл обледенілими канатними кінцями на великій висоті. Увага!
По палубі спішить, тримаючись за штурмовий канат, мічман Новосільський. Назустріч, тримаючись за цей же канат, майже плазом пробирається лікар Галкін.
— Держись!.. Ух!!!
Стрічаються якраз в ту мить, коли велика хвиля, промчавши через них від борту до борту, щезає в океані. Бризки, фейерверк, потоки, шум і піна!
— Мічман!
— Лікар? Ну, як?
— Нещастя! Качає. Пельмені не дає ліпити! — кричить лікар Галкін, посміхаючись і спльовуючи солоною водою.
— Що ви сказали?
— Сьогодні кок Адам Таус вивихнув плече! Вправляю. Питаю, ну, як, Адам? — "Нещастя! Качає. Пельмені не дає ліпити!"
Сміються обидва, зникаючи в бризках.
На капітанському містку, віддавши останні розпорядження, замислився Лазарєв. Піднімається Обернібісов, незадоволений і злий.
— Скінчені посягання до зюйду! Лазарєв. Так. Курс норд! Обернібісов. Я так і знав. Порт-Джаксон? Лазарєв. Так.
Обернібісов. Все Завадовського примхи! Лазарєв. Не думаю.
Обернібісов. Даремно. Я їх обох бачу наскрізь. Обидва вони...
Лазарєв. Кращі моряки Росії.
Обернібісов (повний сарказму). Звичайно... П'ять тисяч миль назад. І звідки?! Коли не тільки люди, птахи кричали: "Земля!" Ви просили капітана спустити мене на берег і залишити?
Лазарєв. І слухать не хоче.
Обернібісов. Ще б пак! Він не розлучився ще з Куком.
Лазарєв. Як?!
Обернібісов. Кук у нього в душі! Лазарєв. Не в Кукові справа. Вони... Обернібісов. Вони не вірять в Антарктиду! Обидва!
Лазарєв. Вони тонуть. Обернібісов, неправда, вони тонуть. Я був у них у трюмі. Корабель побудував Стокке з сирої сосни. Вони буквально тонуть.
Раптом, наче помахом чарівної руки, зникає сніжна хмара, і корабель потрапляє ніби в іншу планету. Увесь небозвід спалахнув раптово велетенськими кольоровими смугами. Кольорові фейерверки зникають, спалахують знову, рухаються, змінюють один одного.
— Небо горить! Братці, дивіться! Перелякалися матроси, особливо на салінгах.
— Горить! Вогонь наближається!
Лазарєв і Обернібісов спішать на палубу до матросів.
— Небо горить, вашскобродь! І вже недалечко! Що робити?
Деякі матроси охоплені жахом.
— Спокійно! — голос Лазарева гучний і спокійний.— Ти чого злякався? В море збираєшся плигати? (До всіх). Звичайне сяйво. Зима настає! Ах краса яка! Дивіться, дивіться! Художник! Де художник?
— Крига! Крига на носі! Ой-ой-ой-ой-ой!!! Друга!
— Третя!
Лунають сигнали. Вигуки команди. Кидаються на ванти. Біля штурвала напруження, наче перед катастрофою. Команда! Команда! Команда! Вигуки! Лопотіння вітрил! Звалюється сніг і брили стеклярусу на палубу. Увага! Вибігає художник Михайлов з альбомом.
— Ох і красища! Братці, айсберг пре! Хвилиночку!
— Дванадцять айсбергів! — кричать на салінгах.
— Ну, слава тобі господи, сяйво допомогло! От влізли! Пропали б к бісу! Давай, давай!
— А колір який! Ай-ай-ай-ай! А-ах!
— Заїло!
— Рубай!!! Рубай!!!
— Хвилиночку! Одну хвилинку! От і крижина! Красища! А небо!
Рубають. Затріщало. Шум, шум!.. Тиша... "Мирный" чудом проходить повз айсберг, майже торкаючись його краю. Пропливають марсові вахтові на бом-салінгах на фоні велетенських льодових стін, освітлених дивовижним південним сяйвом. Нема ні фарб на світі, ні художників, тільки музика, можливо, одна... Невимовне видовище! Михайлов приголомшений. Він плаче в екстазі.
Раптом знов повалив сніг і все згасає.
В кают-компанії "Востока" карти на стінах і на столі. Вогко і холодно. Всі одягнені.
Беллінсгаузен. Я щасливий, що екіпажі обох
кораблів в доброму стані. Цього не було ще ні у кого в світі. (До Купріянова). Спасибі. Посильте харчування. Пунш. Дивіться. Тільки хто промерз, промок — пунш! Лазня! І, по можливості, тримати на палубі, на повітрі. Можете йти!
Купріянов. Єсть! (Виходить).
Беллінсгаузен (до Торсона). Наказую тримати швидкість вісім вузлів.
Т о р с о н. Єсть! (Виходить).
Завадовський. Ми можемо вийти за межі бур і криги не інакше, як розлучившись з "Мирным".
Беллінсгаузен (стримуючи обурення). Ні! Навіщо! Ми підемо разом з "Мирным".
Завадовський. Я в цьому вже сумніваюсь.
Беллінсгаузен. Не треба сумніватись. Не треба. Не треба.
Завадовський. Фадею Фадейовичу! Погляньте на барометр,— що робиться!
Беллінсгаузен. Я не хочу, щоб на нашому кораблі хтось мав сумнів відносно лейтенанта Лазарева.
Завадовський. Я сумніваюсь відносно "Мирного", а не відносно лейтенанта Лазарева. "Мирный" не може йти з нашою швидкістю. Немає в нього такої швидкості.
Беллінсгаузен. Ні... Ви вже дозвольте нам не сумніватись в лейтенанті— Лазареві.