Заболотний примостився з ним біля вікна.
"Старий!!!
Даруй, що набридаю. Але ми ж зв'язані угодою. Пам'ятаєш? Чотири роки тому, коли я вернувся з маминих похорон, яка розмова відбулася між нами?.."
Володимир Пам'ятав ту розмову. Білий сказав тоді:
"Все — вже нікого з рідних у мене не залишилося".
Тоді була північ, Василь Байрак і Сашко Заміховський спали, а вони слухали по приймачу якусь тужливу мелодію. Він довго мовчав, ніби й не чув слів Білого, а потім сказав:
— Як ти дивишся на таку домовленість, щоб кожен з нас у скрутну хвилину міг розраховувати на іншого, як на самого себе? Я не кажу про якісь там дріб'язкові життєві незгоди, коли можна обійтися без тієї допо-моги і коли з тих незгод можна видряпатися самому. Я кажу про виняткові ситуації, яких може й зовсім не бути…
Заболотний добре пам'ятав ту розмову. Вони не давали банальних присягань у побратимстві. Вони просто погодились: так, це думка непогана. Опісля ніхто з них про ту розмову більше не згадував. Та розмова нічого не змінила в їхньому ставленні один до одного. Коли вони й ділилися останнім карбованцем перед стипендією, то так було й раніше, вони також ділилися і з іншими приятелями. Але вони відчували, що є друг, який завжди подасть руку. Заболотний якось навіть порівняв себе з людиною, яка має грубий рахунок у ощадкасі, бо та домовленість була йому ра-хунком про чорний день. Але чим міг зарадити Білий в його ситуації? І Заболотний мовчав.
"…Півроку я відчував, що в тебе не все
гаразд. Сказати б, що листів не було… але ж
і раніше ти писав один лист на рік. Просто
було якесь відчуття… Коротше, я вирішив до тебе приїхати.
Після тієї розмови мені не захотілося ночувати в гуртожитку, де було доволі вільних ліжок — твоя кімната нагадувала трупарню — і я пішов у готель.
Наступного дня я розмовляв з Вітою і Кулішем… Що ж, в усякому разі все стало на свої місця.
Старик! Більшого від тебе йолопа світ не бачив! Я не про Віту кажу — то справи сімейні. Я — про Ковальського. Хіба ти не міг піти в ректорат або до голови Вченої ради? Дивуюсь, чому саме мені випало таке писати, хто всі п'ять років заздрив твоєму завзяттю та наполегливості. Та годі про це. Пропоную ось що. Приїзди до мене. Знайдемо тобі місце майстра в коксовому цеху. Тут, старий, не рай, та повне моральне одужання гарантую. От і все. Жду твого повідомлення, а радніше тебе самого. Салют!"
Заболотний сидів на підвіконні, на епікурському "свобода від тілесних страждань і душевних тривог". Вперше глянув на себе збоку. Чорний, ретельно випрасуваний костюм, незаймано біла сорочка з уміло пов'язаною краваткою, волосся над лівою скронею розділяє рівний, як стріла, проділ. А всередині порож-ньо. Тільки пурхає прикрість — попіл злості. "Що коли й справді майнути до Білого?" До кімнати, не питаючись дозволу, зайшов електрик із складною драбинкою. Мовчки вкрутив лампочку у патрон і також мовчки вийшов. Володимир почав роздягатись. Ретельно, щоб не порушити стрілок на штанях, складав у чемодан чорний костюм. Було таке почуття, ніби то маскарадне начиння, яке навряд чи коли здасться, але яке дороге як пам'ять, адже в цьому костюмі він стояв у загсі поряд з тією, кого любив. Нарешті вбрався в сірі буденні штани і зручний сірий светр. Потім узяв колбу, яку колись приніс із лабораторії, і подався на кухню запарити каву.
…В кімнаті яскраво сяяли обидві лампи. Заболотний сидів на підлозі, а кругом лежали книжки, папери, загальні зошити. Деякі з них, дбайливо перев'язані білим шнуром, стояли трохи осторонь. Володимир брав аркуш, бігцем проглядав і, зібгавши, жбурляв на купу сміття або відкладав убік.
По п'яти тижнях важкої нудьги вирішив нарешті кинути аспірантуру. Кинути й поїхати в те невеличке містечко, де жив його батько, і, коли пощастить, влаштуватись у місцевому технікумі викладати хімію.
Особистих речей у нього майже не було, якщо не рахувати ще студентського пальта та чорного вихідного костюма. Єдиною цінністю були папери та книжки. Поступово почав перечитувати старі записи. До рук потрапив загальний зошит. Із цим зошитом зв'язана більш як дворічна праця. Рядки цифр, таблиць — результат напруженої роботи, безсонних ночей. Підсвідоме почав заглиблюватись у записи, аналізувати результати дослідів. Водив по графіках, накреслених на шматках міліметрового паперу та вклеєних до цього ж таки зошита, звіряв їх з таблицями. Заглибившись, навіть почав виправляти деякі цифри, швидко орудуючи логарифмічною лінійкою.
Раптом відкинув лінійку.
— Не може бути! — вигукнув.
Знову почав гарячкове підраховувати. Спаковані книжки були тепер розв'язані, і Заболотний швидко гортав сторінки однієї з них. Не знайшовши того, чого шукав, схопився з підлоги і подався до вестибюля, де висів телефон-автомат.
— Добрий вечір. Покличте Віктора, — попрохав у трубку.
— Алло… Що з тобою, камрад? Чи не з того світу телефонуєш? — почувся голос Куліша.
— Не базікай. Відчини краще свою поліровану шафу та подивись в хімічній енциклопедії "подвійний електричний шар".
— Приємно чути чоловічу мову, але звідкіля ти дзвониш?
— Із гуртожитку.
— Ну то інша річ. А я думав, із будинку для божевільних. Адже тільки ненормальні звертаються з такими питаннями опівночі. Почекай. Я зараз.
— Алло… — почулося по хвилі.— Слухай. За сучасними уявленнями, подвійний електричний шар складається з двох частин: перша частина, утворена йонами, щільно притягнутими до поверхні металу, друга частина — йонами, які знаходяться на відстані від поверхні, що перевищує радіус йона…
Вахтер із цікавістю спостерігав, як худий чоловік із блідими щоками, підтримуючи плечем трубку, щось записує на клаптику зібганого паперу.
Нарешті Заболотний сказав:
— Дуже вдячний. У тебе, малий, гарна книжкова шафа. Що? Потім розповім. На добраніч.
Тепер він сидів біля столу, малював міцели, вписуючи до дифузійного шару йони германієвих кислот.
— Так і є,—промовив до себе. — Всі мої попередні викладки хибні Ніякої солі тут не утворюється. Це не що інше, як сполуки включення. Так, так… сполуки включення. "Молекулярним агрегатом-господарем тут виступатиме просторова сітка гідроокису алюмінію, а молекули-гості — це йони й полярні молекули германієвих кислот. Тому я й не спостерігав цілочисельних відношень при сорбції… Так, так… А Ковальський будує на цій підвалині майже половину дисертації.
"Нехай же готує свою докторську, — подумав зловтішно. — Не заважатиму йому. Батько писав, що в технікумі потрібен хімік".
Перед очима спливло обличчя Віти… На мить стало холодно. Він ніби знову пірнув у той мрячливий. туманний вечір. Але такий стан не довго сковував його. Глянув на годинника — перша година ночі.
Згадав Миколу Білого, той осінній візит, колір підфарбованої вином горілки. "Якою ж я був свинею! Хворою свинею в накрохмаленій сорочці".
Цієї ночі він довго не міг заснути, все думав і думав, перестрибуючи з однієї теми на іншу. Тепер це була людина, яка після тривалої та важкої хвороби нарешті вийшла з лікарні і не знає ще, до якої справи приступити.
Куліша побачив у коридорі.
— Що сталося, бакалавре? Ти насправді жива людина чи, може, ексгумований труп?
— І те, й інше.
— Тоді ходімо в буфет. Поснідаємо. ^ В буфеті вони зустріли Івана. Той сидів один біля столу і, уздрівши їх, кивнув головою на вільні стільці, мовляв, ідіть сюди.
— Розповідай, — сказав Куліш, коли вони взяли сніданок і сіли до Іванового столика.
Заболотний розповів, як, складаючи папери, натрапив на лабораторний зошит і як у нього виник сумнів відносно попереднього обгрунтування роботи.
— Та ти що! — здивувався Іван, який, либонь, уже був знайомий із ситуацією. — Як же він може пропонувати таку роботу Вченій раді? Сьогодні я бачив на столі в мого шефа його автореферат…
— Бакалавре! — Куліш раптом став серйозним. — Вислухай мою думку. Ти будеш останнім дурнем, коли скажеш про це Ковальському. Раджу ось що: напиши його опонентам. Напиши обгрунтування своєї помилки…
— Розумієш, підходить час, коли повинні друкувати ті статті, що ми торік надсилали до редакції. Адже там стоїть моє прізвище.
— То що ти думаєш робити? — запитав Куліш.
— Піду до Ковальського й зажадаю написати до видавництва, щоб нам повернули рукописи.
— Правильно робиш, бакалавре, — зауважив Іван. — Так і дій.
Кулішеве обличчя знову стало хитрувато-іронічним, ніби він надів маску штукаря:
— Уявляю його вираз обличчя, коли ти йому скажеш про це.
Одразу ж після сніданку Заболотний пішов до шефа. Той саме відчиняв двері свого кабінету. Портфель, як завжди, було чимось напхано. На мить йому здалося, що Ковальський дуже схожий на свій портфель. Такий же цеглясто-рудий, такий же пухкий і потертий. Вони так одне одного доповнювали, що простіше було уявити портфель без Ковальського, аніж навпаки.
— Добрий день, Юрію Павловичу.
— А, здоров, здоров. Ти чому на кафедрі не з'являєшся? Мабуть, хворів? Проходь. Мені треба з тобою поговорити. — Ковальський поставив портфель на стіл. — Сідай. Справа ось у чому… Та перш за все, де ти пропадаєш?
— У гуртожитку, — відповів Заболотний.
— Як, ти залишив сім'ю? — На обличчі шефа з'явився вираз справжнього співчуття. — Що сталося?
— Та нічого.
— Ну, так, так. Чужа справа—темний ліс. Не розказуй, коли неприємно… Так що я хотів сказати? Ага, ти, напевне, знаєш, що я працював над докторською? Розумієш, мені не вистачало матеріалу, і я його трохи почерпав із нашого з тобою загального казана. Ти, звичайно, нічого не маєш проти? Саму дрібницю. Ось розішлю реферати й примушу працюва-ти на тебе всю кафедру.
Заболотний бачив, як невимушене розмовляє Ковальський, з усієї сили намагається переконати, що справа не варта навіть того, щоб про неї говорити.
— Ні, що ви, Юрію Павловичу, я не маю нічого проти. Але річ у тому…
— В чому?
— Річ у тому, що матеріал той хибний.
— Як-то? — Веснянки на голому тімені Ковальського стали ніби червонішими, нагадували іржаві плями.
Заболотний поволі розповів, у чому річ, а закінчивши, зажадав надіслати до видавництва листа.
— Ми надішлемо цього листа після мого захисту, — сказав Ковальський. Голос його зривався, цегельно-червоне обличчя стало раптом білим.
— Ні,—твердо мовив Заболотний. — Якщо ви не хочете, то я зроблю це сам. І вже біля дверей додав:
— Я не бажаю, щоб над моєю роботою глузували.
Склянка кави лишалась незайманою.