Весь Галич ще під вражіннєм тої смерти, такої смерти! Знає про неї і дружина і народ. Деж від них можна вимагати, щоб ішли в поход ізза такої справи? І то в поход на всі сторони світа, бо союзники Київа напруть як звичайно з півночі і полудня, зі сходу і западу...
Молодий Ярослав почув в господнім храмі тягар колпака галицьких князів; перший раз почув його і похилився під ним, мов до молитви...
А що, як війни не дасться уникнути і вона скінчиться нещасливо? Мигнула йому думка. Старий батько вмів утримати волость проти всіх ворогів, але чи йому се вдасться? А як уникне війни через виданнє кріпостий Погорини, чи не видасть у руки завзятого суперника ключів до волости своєї? Чи не буде се початком кінця?
І йому пригадалися батьківські слова, що звеніли тепер, як глум ізза могили:
..."У кождій гарбі є для тебе місце і в кождім шатрі є нічліг для тебе, вмить знайдуться броди на степових ріках, вмить знайдуться човни на великім Доні..."
Перед очима станув йому дикий і непрівітний степ половецький і гіркий хліб ізгоя. Мимохіть подивився на свою молоду жінку, котру покійний батько вишукав для нього як запоруку на дні прикрости і смути. Він любив її за її відданість і улеглість, за її несмілість і чесноту. Але та любов була якась без життя і без запалу, він чув, що се не така любов, про яку оповідали, що жив нею Володимир Великий, хоч не мав у ній щастя.
Нараз тронуло його щось і мов приємним теплом розплилося по душі, змороженій думками про зимні вітри на половецькім степі: то владика робив перші кроки, щоб його погодити з народом Галича. Він говорив обережно і легко про масові вироки смерти покійного князя на галицьких міщан, що бунтувалися проти нього. Говорив дуже обережно серед мертвої тишини в битком забитій, катедральній церкві. В тій мертвій тишині так і чути було, що владика порушив найбільше наболілу справу, яка тяжким каменем налягла на відносини Володимирка до всіх верств населення, хоч дотикала властиво одної, тай тепер переходила в спадку на його сина. Владика Косьма пробував при домовині покійного Володимирка затерти сліди крови галицького міщанства і теплими словами заглушити стони казнених у погребах і тюрмах, жорстоко покалічених ворохобників, що мали тут рідню і родину. Він говорив, обернений до лав богатого міщанства, де блестіли парчі, сафія-ни, литі пояси і дорогі та цвітисті убори жіноцтва:
— "Невислідимі є стежки Божі і незбагнуті допусти Провидіння. І наймудрійші не знають, чи нещастє, що впало на них з Божої волі, не перешкодило ще більшому нещастю! Не одна матір, що плаче за сином, або сестра за братом, або жена за мужом, передвчасно погиб-шим, або скалічілим (в лавах міщанства можна було запримітити легкий, дрожачий рух, мов від порушення старої рани), не відає, не знає, що може в той спосіб охоронив Господь її сина, брата, мужа, її найдорожчу дитину, її опікуна (уриваний плач) — від гріха тяжкого, непростимого, від зневаги родичів і кревних, від убийств і кривд, від святотацтв і злочинів, яких бувби той син, брат, муж допустився, якби Божа мудрість не забрала йому в милосердю своїм життя або здо-ровля"...
Тихий, здавлюваний плач колихав народом у церкві, як вітер збіжем у полі, а сльози як горох котилися по блискучих намистах і дорогих уборах жіноцтва. То плакали жінки й старенькі матері, дочки й онуки показнених і посічених міщан. А мужчини понуро дивилися вземлю, від часу до часу споглядаючи без виразу на срібну домовину князя Володимирка.
Мусів се запримітити й єпископ але виобразованний на далекім Афоні і на византійськім дворі, де чув і учився від найліпших бесідників тодішнього світа, пробував дальше розбивати словом тверду скелю народної ненависти і жалю. Не хотів випустити одинокої нагоди перед лицем смерти.
Молодий князь Ярослав, котрого пекла тепер кожда слеза і кождий погляд, киданий на домовину батька, мав вражіннє, що владика зовсім непотрібно роздирає присклеплені рани галицького міщанства і робить його княжій власти медвежу прислугу. Але не мав ніякого способу, щоби звернути на се увагу владики.
Єпископ говорив дальше:
— "І всяких орудій добирає премудрість Божа для виконання не-збагнутих замірів своїх: і води і вогню і війни і власти княжої! Тільки нерозумний чоловік носить у серці ненависть до орудія Господньої волі! Бо сказано в письмі святім, що не спаде волос з голови твоєї без волі Божої...! Будемо справедливі, бо лиш тоді зазнаємо спра-ведливости Божої! Згадаймо не тільки тверді діла тих, що не мають уже порахунків з сим світом, але й добрі їх діла поставмо на вагу совісти нашої, як робив Христос, Господь наш, у милосердію своїм: бо на образ і подобіє своє сотворив нас Отець наш небесний! Покажім-ся достойними тої ласки Його! Не судім нікого, аби нас не судили! А суд над иншими лишім справедливости Бога і милосердію його! Смерть всіх єднає, навіть ворогів найбільших! Відійшов на божий суд князь ваш, а тут стоїть перед вами його син і наслідник, який не провинився супроти нікого! Молодий і чистий, як цвіт у садах ваших, Богом благословенний! Задля злагоди з новим князем забудьмо старому все, чого ще не забули! Помолімся всі за душу усопшого князя, раба Божого Володимирка, що стоїть уже перед престолом Небесного Судиї!..."
В церкві счинився рух: духовенство, бояри й убогий народ зараз таки впали на коліна. Але богате міщанство стояло неподвижно, а з емпори, галєрії призначеної для жіноцтва, далі падали міщанські сльози, як горох рясні. Навіть у церковнім нартексі, де покутники очікували відпущення гріхів, міщани як мур стояли. Владика подивився в ту сторону і з уст його мимохіть вирвалися слова: "І остави нам долги наша, якоже і ми оставляєм должником нашим!"... Він тричі з притиском повторив ті слова і сам клякнув над домовиною покійного князя. Щойно тоді приклякло помалу й галицьке міщанство.
Богослуженнє кінчилося. Біля головного вівтаря завісили парадну, верхну, одіж покійного князя і відімкнули церковні підземелля, де бояри знесли срібну домовину з тілом князя. І Ярослав зійшов у темряву, пронизувану червонавим і золотистим світлом воскових свіч. Почув в нутрі, що батька вже дійсно нема і — не буде. З церкви доходив тут плач убогого народу, як запах кадила. Тяжко зробилося йому на душі. Всі думки щезли або зміліли. А як переломався їх душевний тягар, вернула знов думка про батька і здавалося йому, що в замку, котрий його батько побудував і укріпив, буде йому лекше, відчує близькість його духа і що там знайде вихід з свого трудного положення.
Клякнув біля домовини і молився. Недовго, але щиро. І почув полек-шу. Почув навіть у душі якесь дивне вдоволеннє, коли з останним ударом молотка в цьвяхи забивані в тисове віко, що прикривало срібну домовину батька, взяли дві найстарші боярині зперед матері-княгині пахучий огонь з кедрини і поклали перед його молоденьку подругу, що клячала поруч, а в головах домовини поставили два старі дружинники копіє покійного князя.
Вийшов з церкви, відітхнув. Сонце клонилося ід западови й червеню покривало широку, розлиту струю Дністра, що виглядала як пливуча кров.
В тій хвилі приступив до нього великий печатник і повідомив, що київський посол завернув з дороги на вістку про смерть князя Володимирка.
МОЛОДИЙ КНЯЗЬ І РАДА БОЯР
Глава трета, з котрої читач довідається, як утомлений попередними думками, молодий князь рішився в одній хвилі, не допустити до війни за всяку ціну і як щойно в розмові з київським послом охолонув і до ціни мира не хотів додати города Бужська; як київський посол узнав се за можливу основу до переговорів і домагався ще тільки згоди бояр; яке становище заняв провідник боярів, воєвода Халдієвич; як виглядала боярська рада під проводом князя; що говорив єпископ Косьма і боярин Микулич; як виглядали звіти про княжий скарб, про княжі магазини й житниці — причім пізнає найвисших достойників князя і їх вдачу той довідається про дух й вислід нарад.
На вістку, що київський посол завернув з дороги і проситиме знов
о послуханнє, князь Ярослав станув, як вкопаний. Сам Бог завертає посла, подумав. В тій хвилині рішився, ніяким чином не вдаватися у війну і приказав зараз припровадити до себе посла Великого Князя Ізяслава. Було се рішеннє молодого чоловіка, повзяте під першими вражіннями.
Нім прийшов київський посол, порозсилав князь окремих гонців до кількох полководців, котрих знав як прихильників усяких воєн, щоби навіть з дороги вертали на свої місця і приготовляли все до походу потрібне, бо поход розпічнеться невдовзі.
Перший раз мав молодий князь полагоджувати з чужим послом важне, державне діло. Чувся тим оживлений і боявся того кроку. Числив одначе на те, що і тут не опустить його дар зєднування собі людий, який запримітив у себе вже давнійше і який у нього високо цінив навіть його покійний батько.
Казав боярина Путятича спровадити до своєї мешкальної кімнати, без свідків, бо хотів запобічи тому, щоб його двораки і достойники бачили на його лиці яке небудь змішаннє або заклопотаннє.
До кімнати увійшов мужчина літ понад пятьдесять, з гладко обри-тим, худим лицем і поважним вусом. Очи мав спокійні, але дуже твердого погляду. Був богато одітий; великий варяжський меч, що мав його при боці, віддав отрокови перед дверми. Вступивши в кімнату, випростувався на весь ріст, опісля вклонився молодому князеви в пояс і промовив:
— "Поклін могутньому князеви на Галичі, Перемишлі, Звенигоро-ді й Теребовлі і блаженний мир волостям його! На вість, що Богу сподобалося забрати до себе батька Твого, княже, завернув я з дороги в надії, що інакше прийме мене його син, про котрого тільки добрі вісти доходили до Київа й инших городів, де сидять потомки Рурика!"
Молодий князь встав і подав руку бояринови, кажучи: "І я чув багато доброго про тебе, боярине, і твій славний рід, що мечем і умом мно-го послужив нашій землі."
Боярин з видимим вдоволеннєм вклонився молодому князеви. Князь вказав йому рукою на крісло. Київський посол сів і почав говорити:
— "Ти, княже, був при тім присутний, як я покійному батькови твому зложив хресну грамоту, підписану під Перемишлем, і знаєш добре справу, в якій я приїхав до покійного батька твого. Навіть ціла Погорина Волость не варта тої крови, яку пролито доси за частину її.