всюди зблиснеться, як вістря.
Хоч верхів'я воплем проговорять
з висоти! вітрам відкрита.
Сонце не згниє й не згине в гордість;
подихом як море вічне...
в синій церкві з небозводу вродить
жар панікадила ближче:
посипає землю в добру радість,
як садибу! з ночі гріти.
Бережуть комори гір прадавні
жито на прийдешні різи.
Через грози—колосок по нетрях
викинеться в даль півдику;
хлібом з огняних зірок наллється,
хлібом для душі довіку.
Буде сторож —старець! хресна правда;
сніжик бороди та посох.
При іконці на ялині, врадять
мислі: про лани, що всохли.
Келія просфорника й молитва,
де й ведмідь ступа смиренний.
Тропка мохова, теплом облита,
з неба викликала хрестик.
24.VIII.66
ПУСТЕЛЬНИК
Нестерпуча спека на прислоні! —
сліпне скеля, в блиск горюча.
А піски, як сніг, смертельно сонні,
зір пустельника помучать.
Він пригоститься в гранітній пащі—
трунник! мрець на самоті піщаній,
для гріхів—небіжчик прісний.
Хоч незримі скорпіони лізуть,
кобри, давуни духовні;
звідусіль від адовища знизу—
в дверях серця їх знаходить.
І через поріг і при корінні
движуть свійськими для думки;
із-під ліктя в тайності проникли,
аж до розпачу докучні.
Хоч кричи: "нечисті! геть від мене,
вороги—я вас не знаю..."
А ще дужче звір'я навіжене
рветься в душу! до відчаю.
Вже зібравши з крови всі зусилля,
гонить змія, що зневолив.
Схожо проти смерти назалізнять
волю воїни на полі.
Так в огні піску без одпочинку
він, глядівши на ікону,
вів війну в собі, війну очисну
вів, як смертник, хвилю кожну.
Щоб просвітленістю вся джерельна
крапля: вся душа предстала—
знов до істин, як була при сферах
брана—в пламені з кристалля.
24.VIII.66
НАЙВИЩА БИТВА
Зібрано грядами кручі красні—
в табори наметів збройних.
Щит начальника горить при царстві,
до стежок над смертю зводить.
Чи анахорет повстав передній
відтіснити прапор звіра;
Чи з окопів: "братці, ви піддержіть—
я йду перший!" то повірять.
Правда—в того, хто життя до скону
з кров'ю серця їй посвятить:
хресній, добрій! не міня нікому
на скарбниці стану всякі.
Вклонимося в ноги, біля Лаври,
старцям: їх духовні діти...
ланцюги гріха над смертю рвали,
І від корогви знамення взначить:
смерть відбути в гробі ночі;
і воскреснути від частки в чаші,
бо огонь, як кров, приносить.
24.VIII.66
СВІТИЛЬНИК ГІР
Галузками, ніби знак розп'яття,
при безодні біля бурі—
полоня ялина, в хмари взята
від поляни: день пробути;
зверху звід Софії в неогляддя
голубіє, звівши люстру—
полум'я, мов семиріки, пада
звідти в розсвіті над скруту...
Над пустиню іспитів, де збитки—
на душі по смерті: кожній;
над злидоту зла! — хрестом безбідній
зерно віддадуть при жорні
Схаменімся: кості німо кличуть
з грозових могил козачі,
під звитяжну хоругов довічну—
дні для Спаса відчиняти...
білопілля вірних; кров хрещена! —
дзвонить смерть коло порога;
порятунок твій—Христос прощення;
огнекрилля оборонять.
26.VIII.66
СОНЯЧНА ГРОМАДА
Повний кругозвід; найбільші—в парус:
лебеді, що небо п'ють.
День замислюється! вії прагнуть
світлоту нести свою.
Сторожко нести в блакить блаженних,
над обрив орлів, над прірви.
А слідами: мов пилок, рожевість—
міниться, в півтон помрівши.
Лебеді—на схід! моя надія—
корогвою віє в двері...
світить: як на скатерті недільна
білість хліба й свічка щедрих.
Самота; листок на схід скривавивсь,
чи порив його спинити?
Вірю: вік в апостольському праві
дав вінець—від сонця мирність.
26.VIII.66
З'ЯВИ ВИСОКОГІР'Я
З полудня наниз минати сходи
від надгір'я всіх орлів.
Зойк берези і завал кедровий
згас! листками добагрів.
І камінні сльози позривались,
близько від повік жалоби:
де тюрма примар, де сиві лави
бранників,— біда обложить.
Попід стріхами домів титанних—
стежка: стріти пазур бурі.
Поряд скам'янілий лев спиняти
буде, в крушения беручи.
Відкрива печерський стан рядами,
над глибінню без потоків:
напрямки! самим громам роздати,
в спад туманів сірооких.
Вже до сповіді струмка звернути,
синього бровою в брамках...
з ним благословенний візерунок:
цвіт! колібрі! плеск зібрався.
Тишу, падаючи, лист відмірив—
і сплива на звіт найдалі.
Будуть парус в океан незримий
вічні чайки відділяти.
27.VIII.66
І
З викрою листки—мов тіні гострі:
серця велетнів зелених.
Добрістю від смерти втішить острів,
а невидимий з оселі.
Острів—корабель, нема вітрильця;
а летить громам назустріч...
Жизна мова їх в оселі скритна,
хоч пророцтвами найдужчі.
Милий знак: порив на біловодді
безконечно в брижі в'яже—
хатку сонця світляну, що сходить
брати в сподівання справжнє.
Острів прикликає день зверхземний;
острів—з ясенками, ризник.
І одна надія понад межі:
знов побачимось, як зримі.
28.VIII.66
II
Озеро прозорі скорбі множить—
бігти в кручах несвятих;
і ллючи сліпучий подорожник,
розриває тінь, як сіть.
Обіходить скелю та могилу,
де в крові—берізок тризна;
де надію докріпив неспілу
спогад! сплесками нестримна.
Озеро взоріється на всесвіт,
що з усіх пожеж настане.
Повно ласки — хід рушає хресний:
в лоно, течіями ткане.
Всюди дожидати відклик звітний,
з безконечности приходів.
Білий мак—найсвітляніший цвітик! —
приплива в душі сьогодні.
28.VIII.66
СТАРІСТЬ БЕРЕГА
Вічір мій і океан стомився,
важко—ледве хвилю звалить.
На обличчі синява землиста,
з молочаїв: як білявість.
Натекли в очах примари хворі,
стомлять, застуючи захід.
Берег дальній мрією знекровивсь,
ніби крейда: погасати.
А збарвіють віснички світущі—
сонцеві комахи з поля.
Тут і зграйку мевину зворушить
ласка неба—ллється сповна.
Хай завіси сутіні морської
позростали, колихавшись.
Глянуть маки вечора на острів;
місяць—білий сон при хаті.
1.ІХ
ЗВОРОГОВАНІ НЕОБАЧНО
Тяжко блиснув—очі фіялкові,—
бровами поворониться:
океан! гілками речі змовкли,
й спломенить глибинна скриня.
Подає сторожа знак тривоги
про акул: вовків плавучих.
Поспитати в чаєчки кривої—
хто мордує? смертю мучить?
Дужості в одежах бризно-бистрих
докотили гнів рядами:
як терни в цвіту, з грози розбитись
та до хустки поридати...
Чи з потоків смолок над полями
переходить піврожевість?
Де вже корені зірок приймались,
і снагу пелюстя вдержить.
Хоч ребро терзають і грозяться,—
всі вовки: шукають сліду...
Чайки ж при джерельці до завзяття
сварку розвели сусідську.
2.IX.66
ОКЕАН ВЕЧІРНИК
Океан з ключами! — де замкнеться
круг від співу до ридання.
А світліє спокій: нескінченна
тихість, як вода йорданська.
Ми байдуженці: а круч горбина
стала баштою, на стежі.
І в колоссі пломенів—правдива
кара! йдуть, як навіжені.
Доля димними орлами скора:
резеду на смерть осудять.
Ми засліплені: кричить сорочка
океанові на грудях.
Він—і срібний хрестик сонця носить
вірно на шнурку блакиті.
Ми неденники! чаїний стогін,
і собор небес відкритий.
10.IX.66
ВІДХІДНИЙ ЧАС
Небо вториться в припливні черги
чебрецями туч вечірніх.
Сивокрилі ждуть: слова дочерні
всі в сповідному наріччі.
Води звалено: молочний попіл
скелям на слонові плечі.
Час—полинник розсварів сполоти
в грядці молитов чернечій.
Спить межа, мов сніжністю невстежна—
зимна в прозелень з буруння.
Біла строгість неба: біла вежа,
вечеровістю вгорнулась.
Стало яблуко з вулкання в димність:
розбудити грози мертві.
Океан живих течій приріднить
васильки святинь і серпик.
15.IX.66
ГОЛОС МУШЛІ
Звинуто будівлю з перламутру;
стрій—полив'яний коміник.
І луну глибин дарує трубну:
мов сльозі не заніміти.
Навіть подобизну серця близить,
рівно ділячися в змісті.
З блиску видність: відсвіт соболиний
злито в супокій самітніх.
Скружена в ряди кутків спорудні
гладіяторова каска.
Шумно заграву перлин дотрудить,
як на взорі смерчів склалась.
Петрик океанний! любий петрик.—
равлити в рожеві тіні.
А дощинки вдарять: слідик стерти
на піску стежок гостинних.
24.ІХ.66
ПЕРЕХІД КРИСТАЛІВ З МОРЯ
В скрині океанній, при напастях,
з глибини зроста—видніти...
барвник дару! тлінню не розпався,
як сліди хатинок димні.
Вигранить причілки в ранній просвіт,
ніби з снів, нічна ґалена:
образ горя! брила брам острожних—
з віршів, що громам належать.
Від оранжу пил безмежно свіжий
кріпить орпімент, на крайцях:
мов устами лілія відживши,
по грозі, бо в плач каралась.
Знано хрест на древніх катедралях,
січений майстрами в вірі.
Чистий ставроліт, злотивши, зладять
струнко трударі безмірні.
Для ікони, мов з яринок, сповна,
в пензель сипчато від скиби,—
мриться: хрисоскол! що і апостол
на хітоні мав, любивши.
Осторонь з пророчого терпіння
всі пориви при незгоді—
злито в течію: як ладан! спільна,
з брижами зірок відходить.
ПРИЙДЕШНІЙ ВРОЖАЙ: ПРИ МОРІ
Догримить, обернеться і збрижить
кожну скелю, від порогів:
грозова біда, сусіда рибі—
вдаривши в обрив надгробний...
Знов надходить нижче від петуній,
важкістю хмарин по валу:
стемнена, як помста! — й знов спочути
бризку при віконці звану.
З неба вчитано в надсмертні знаки,—
десь гробниці хат воскресні!
Згадку нам, горючу хустку, зранить
біль! тавро рвучи до рештки.
Ширять хресні ходи в білий безмір,
стрінути з полону душі:
згублені знайшлися, ввік небесні—
в колосках течій грядущих.
5.Х.66
ОБРАЗ ОСЕНИ—ОСТРІВНИЙ
Скорбний сонцеповорот на води;
сиві брови: понад берег.
Там на викрик скрипки переходить
при горі згорання вербне.
Далі—мов гробниці безконечні
полягли в мідясті дуги.
Біля неба зводить блідний ченчик—
серп: вівсяні хмари ждучи.
Океан промчить краї парчові
від кереї—скель торкнеться.
Вечір стрінувся в дзеркальні очі;
мітра огнища в похрестях.
Кущ—пророчий вугіль розгорівся—
до глибин жива червоність:
виростаючи напроти вістря
муки, кожен страх прогонить.
Ближні три берізки, в ліру ставши,
враз відтворюють ридання
й радості при всепломінній чаші! —
осінь: мов ікона давня.
12.Х.66
ОСІННІЙ СТАН
Від багряних пальців—лист нещастя
вкладено на камінь гордий.
Він: застиглий крик накарбувався
з нежиття на всі дороги.
Недвижимий жар; а вже пронижуть
і його льнянисті вії:
від надсвіття, з-за гори, в найнижчу
свічену сльозу сивіти.
Хоч ліски, збліднівши в прирожев'ї,
всі з туману згір'їв стихли.
А ріка огню: зверхнавіжені
клени звуть проти безлистих.
Другі сходять на Афон, їх спомин —
кров'ю світиться по схилу.
В морок помсти, й для каміння втомний,
грозові будівлі линуть.
Де наблизився до скелі натовп,
до провісниці в хустині...
досі: яблука з гілок не знято—
як думки, огнем достиглі.
16.Х.66
НАДГІРНІ ТРАВИ
Братні ниви, течіями злиті,
скріплює обніжок поруч.
Весь оцвітаний аж при могилі
сонця—ніби жертви, в прощу.
Льоник білий! ризкою безсмертник;
мріє, взорик приберігши.
Мов чотири круження персневі
чути: з крильниці безгрішних.
І врочистістю рисунків ручать
висоту життя на землях:
мудра мужність і порив горючих
молитов! — ні дня не зменшать.
Кличучи, як жар і сніг і листя,
врадувати небо: в храмик.
Празниковістю святих—мов сниться,
в мир і ворогів приманить.
А один пломінністю самотник
ставить келію вікніти;
в заставці небес до книг церковних
відсвіт шести крил навіки.
17.Х.66
I
Де престол, вино внесли церковне
всі громади в звід піднявши.
Свідчить білою любов'ю сонце—
кличучи святі нащадки.
Нам покрапає, за миро, дощик:
з листя на струмки збігати
(до рибинок тихістю дійшовши
блисками з кольчуг багатих).
Душі—в барвності: достигнув нею,
посмутнівши, збір з околиць.
Витерплять, від вирів навіжену,
зваду! бо єство неволить.
Вже спломінена в привіти хустка
при каплиці горній кличе.
Всі! в посвітленості всі всміхнуться,
всі в спокуті—всі найближче.
Просять глянути, як відкриває
чашу, в дверях неба, тепле—
серце! повне радости та праве
проти тьми ножів і петель.
Там і виноград палає в вікна
до дітей на час достиглий.
Думи! в знак галузки приклоніться:
де олтар дарує сили.
II
Осінь! осінь: діється розп'яття,
барвлячи вінечний терен.
Гостро—болями жарини вразять
кров: при чорногір'ях мертвих.
Від холмів ридання губить осінь,
бо мороз тюрмою змучив.
А плоди в туман троянда вносить—
сіяти про день світучий.
Незглядимо для людей доземних
діється розп'яття й далі—
через вістря в звірному щоденстві,
де ми пекло наскладали.
Діється розп'яття, в цвяхи вдарить
молот грозовиць найдужчих...
Звідки й спис—на смертні розпорядки
пробиває сонце в грудях.
Кров'ю пломеня, росою сяйва
від ребра: зірниця збігла.
Ринучи, краплини всесвіт святять
з крихтами живого хліба.
Діється розп'яття; свідки хресні
вкруг при чаші наднебесній...
тіні ангелів: дерева стерпли,
листя—їх жива огненність.
ОСТАННЯ ОСІННІСТЬ
Відсвіт рівний зберегли берези—
до нагробків: плач віддавши.
Дні жорстокі! по церквах роздерті
пурпури на брамах правди.
І живі смертельники, без листя:
темні нетрі при безодні.
Сам на хрестик сонця помолився—
на розп'яття, ясен скорбний.
Водять привиди по тінях стежку,
мов сліпу—за мідні руки.
Часом пряжу гіркоти пожежну
подих дня устами зрушить.
Через кручі мшисті, з павутини —
літ мелодії про вирій...
Про крило розлуки! в журавлиній
тузі вечора вторити.
Гаснуть свідки, тільки тінь розп'яття
від рамен соснових тужить.
Витерпіти спис біди, що вп'явся
в груди при сніжистій стужі.
25.Х.66
ОСТРІВ ОСЕНИ
Спокій надпрестолля; ставить вечір
із берез потрійний огник:
ближько при глибизні перетечній
озера, що згортки гонить.
Острів—пламенне вітрилля! чисте;
з берегами: мов кораблик...
А на дні гвоздичністю покличе
джерело огню, збиратись.
Повний острів—посвіт високосний
станув: стишена червінність.
Крізь озер'я стрілиться в покоси
тисяча смичків! і вітрить.
Ліс прибрався в соболі з палацу—
гори обійти півчорні.
І підняти місяць на присвяту
трикоронно: в дверях ночі.
Видно, висвітністю серце вірне
не зотліє в мертву сонність.
З кручі—ліркою кострів примріс
кущик, рукавом вісонник:
до Начальника життя, де ствердив
океани блискавичні.
З них випрошує росу безсмертник;
а безодню — дзвін відчинить.
ВЕЧІР БЕРЕЗ
Ви, арф'ярки, плакальниці добрі,
при ставку—гробниці свіжій
А душа від голубих надгробків
похорону: спомин живить.
Ви, арф'ярки найбіліші в лузі;
всім спалимі скорбі з воску.
В головах—чи небом розгорнули
корогву життя високу?
Ви безвинні плакальниці храму;
синьокрила тінь майнула.
Вечір поруч—росу нестриманну
кинув багрістю на урнах.
Ви діждались, плакальниці! сестри:
з місяця на висвіт кожен —
фіялкові вина про надсмертні
кубки! й смолоскип, як жовтень.
28.Х.66
І
Повний горя—океан! прескорий,
сизими плечима рушить.
Іній.