Сама назва жанру "сатира" (правдивіше "сатура") нічого не має спільного з грецькими сатирами й сатирськими драмами і спершу, очевидно, прикладалась до творів мішаного змісту (сатурою начебто Звалось блюдо, наповнене всякими первородними плодами, присвяченими богам). В середині II віку до н. е. появився поет Луцілій, що вперше зробив сатиру самостійним літературним жанром. Але ще до нього римська література мала ряд діячів, твори яких дійшли до нас в більш-менш цілому вигляди
В історії римської літератури часів республіки ми можемо розрізняти два періоди.
Перший період починається діяльністю згаданого раніше Лівія Андроніка і являє собою час організації літературних форм на грецькі зразки і спроб у різних галузях поезії, невідомих усній творчості найдавнішої пори, а почасти і прози. Треба було пристосувати мову до виразу нових думок і почуттів, що виникали в міру ускладнення життя в результаті територіальних розширень і дедалі гострішої класової боротьби. Треба було освоїти суспільство з літературою, зміцнити в ньому свідомість доконечності й корисності літературного мистецтва. Історично цей період збігається з епохою Пунічних воєн, починаючись у III віці до н. е. й закінчуючись приблизно в першій половиш II віку.
Перша характерна риса літератури даного періоду — розвиток в ньому драматичної поезії. З двох основних драматичних жанрів, створених Грецією VI-V віків до н. е., особливої популярності в Римі набула комедія, що йшла за зразками вже відомої нам новоаттіцької комедії (Менандра і його сучасників). До нас не дійшли зразки комедій, написаних на теми з римського побуту; збереглись самі зразки "палліати" — комедії плаща, що звалась так через грецький костюм, у якому виступали в ній актори, і які належать Плавтові і Теренціеві. Комедії Плавта, очевидно, оригінальніші і разом З тим більш народні. Плавт вільно обходиться з обраними ним для переробки грецькими оригіналами: з двох грецьких п'єс створює одну, вводить ліричні монологи, призначені для співів, висуває на перше місце в галереї традиційних типів пронозливого раба, будуючи на ньому інтригу, усуваючи риси чужого побуту і замінюючи їх, по можливості, римськими, пересипаючи діалог грубуватими часом, а часом і по-народному влучними дотепами. Комедії Плавта розраховані на глядачів з плебейської маси. Навпаки, його молодший сучасник, П. Теренцій Афер, з відпущених на волю рабів, у шести комедіях, що збереглись до нашого часу ("Дівчина з Андроса", "Свекруха", "Самомучитель", "Євнух", "Форміон", "Брати"), звертається до цінителів з по-грекофільському {35} настроєної знаті. Він намагається впливати на них не комізмом становищ і персонажів, а мистецтвом діа-лога, умінням характеризувати особи відданням відтінків їхньої мови. Римські знавці високо ставили Теренція; в середньовічній Європі його комедії були єдиним відомим взірцем античної драми; пізніше їх вплив очевидний і в класичних комедіях XVII віку, і в буржуазній драмі XVIII віку, якій вони рідні своєю приналежністю до царини "серйозного жанру"[16].
В царині епічної поезії талановитим послідовником греків був Квінт Енній (239— 169 рр. до н. е.), плодовитий автор у стилі гомерівських епопей, що гексаметром оспівував події римської історії від легендарного засновника Римської республіки троянця Енея до свого часу. З 18 книг "Аннал"[17] Еннія збереглись самі уривки-трохи більше 600 віршів, які при всій своїй архаїчності (порівняно з пізнішими римськими епічними поемами) свідчать про великий формальний талант автора. Таке ж архаїчне враження справляв уже в І віці до н. е. Луцілій (близько 180-102 рр. до н. е.), засновник римської літературної сатири, про якого судити ми можемо теж із самих уривків та з характеристики його в пізніших письменників[18]. Луцілій викриває сучасний йому занепад звичаїв з погляду "доброго старого часу" — "славних" традицій старої військово-землевласницької аристократії, епоха якої, відсуваючись в минуле, уже повивається романтичною ідеалізацією. Ця ідеалізація стане згодом загальним місцем у пізніших сатириків. Прихильникам старовини здавались загрозою для римських звичаїв як грецький вплив, так і розкоші в суспільстві, що дедалі більшали, й гонитва за багатством. {36}
Таким же старовіром в літературі був і перший великий римський прозаїк Марк Порцій Катон (234-149 рр. до н. е.), відомий державний діяч, поборник непримиренної політики до завойованих країн. Своїм твором "Початки" він поклав основу римської історіографії. Збереглась цілком тільки його книга "Про хліборобство", але, як каже Ціцерон, "не було в нашій державі того часу нічого з того, що могло бути пізнаване й виучуване, чого б не дослідив і не знав і про віщо потім не написав Катон".
Такі найважливіші автори першого періоду. Другий період охоплює час соціальної кризи Римської республіки, що поклала край її існуванню (з 30-х рр. до н. е.). Це другий і перший віки (до н. е.), коли антагонізм між рабами і рабовласниками спричиняється до ряду повстань, що обертаються в 73-71 рр. на грандіозний рух рабів під проводом Спартака; коли інші суперечності римського суспільства — між аристократією і плутократією, між римськими "громадянами" і римськими підданими, що не мають звання римських громадян[19], — призводять до тривалих громадянських воєн, які закінчились переходом до військової диктатури. В цій бурній обстанові створення нової державної форми римська література переживає нове піднесення, що виявилось, по-перше, в удосконаленні і зведенні на небувалу доти висоту ділової прози в усіх її'видах.
Поміж прозаїків даної епохи перше місце належить Маркові Туллієві Ціцеронові (103-43 рр. до н. е.), славетному адвокатові й політичному діячеві опортуністичного типу, що прославився насамперед своїми промовами (збереглось 57 промов). Між двома типами красномовства, що панували ще в Греції, — "азіанським" з квітчастістю стилю, що переходить у пишномовність, і "аттіцьким", вишукано простим і діловитим, — ораторська проза Ціцерона займає середнє місце: вона поєднує відносну простість з майстерним використанням риторичних ефектів — періодизацією, ритмічністю, різноманітністю і багатством виразних засобів мови. Ті самі властивості мають і інші твори Ціцерона — з теорії ораторського мистецтва, з питань політики, з філософії (особливо відома збірка діалогів "Тускуланські розмови") і широке листування, важливе джерело для історії епохи. "Ціцеронівська латинь" увійшла в прислів'я; як видатний стиліст Ціцерон мав величезний вплив у новій Європі від італійських гуманістів (палким прихильником його був Петрарка, проза "Декамерона" Боккаччо відбиває вплив Ціцерона) до ораторів французької буржуазної революції XVIII віку (від Мірабо до Робесп'єра).
Поруч з ним треба відзначити мемуарно-історичну прозу Г. Юлія Цезаря (100-44 рр. до н. е.), автора "Записок про Гальську війну" і "Записок про громадянську війну", що стали згодом класичним зразком латинської прози, зручним для шкільних цілей. Як письменник Цезар приєднується До "аттіцького" типу прози суто ділового характеру; навпаки, К. Саллюстій Крісп (86-35 рр. до н. е.), автор книг "Про змову Катіліни", "Про Югуртинську війну" і "Історії", що дійшла у невеликих уривках, славився вже в сучасників як майстер історичного оповідання, дещо архаїзованого й стилізованого під Фукідіда, якого він узяв собі за зразок. Від найплодовитішого прозаїка даної пори, що писав книги з лінгвістики, агрономії, археології, права, опріч творів сатиричного характеру (наслідуючи грецького письменника Меніппа, ця сатира зветься "меніпповою" і написана прозою, {37} яка чергується з віршами), М. Варрона Реатінського (116-27 рр. до н. е.), збереглись тільки заголовки й уривки, що свідчать про його діяльність як про енциклопедичний підсумок попереднього розвитку без перспектив на майбутнє.
У царині поезії триває процес еллінізації, що почався в попередній період, так удало схарактеризований згодом Горацієм: "Узята в полон Греція полонила дикого переможця і внесла в суворий Лаціум мистецтва". Новою рисою в поезії є її свідомий відхід від громадськості в галузь особистих переживань і "прекрасних вигадок" давнини. Виникають гуртки поетів ("неотериків"— "молодих"), яким у грецькій літературі, як легко сподіватись, найближча александрійська поезія. Прихильники Каллімаха й Евфоріона[20], ці поети культивують малі форми епосу і "легку" ліричну поезію (поезію малих форм) З темами кохання і дружби. Найзначнішим поміж цими молодими поетами був Катулл, що живою безпосередністю й пристрастю почуття не має рівних у римській літературі. Особливе місце належить не зв'язаному з даною течією Лукрецієві, авторові геніального філософського епосу, найвищого досягнення дидактичної поезії в античних літературах, визначної пам'ятки в історії матеріалізму.
У такому стані застав літературу переворот, що поставні; на чолі держави принцепса[21] Октавіана, який прийняв титул Августа[22] й зосередив у своїх руках всі основні республіканські посади. З формального погляду перевороту начебто й не було: монархія появилась у шатах старої республік", а фактично сенатсько-аристократична республіка впала і на руїнах її треба було будувати нове суспільство. Епоху безупинних воєн — то громадянських, то зовнішніх — змінила офіціально проголошена епоха "Августового миру". Епоха, коли політика була обов'язком кожного громадянина, закінчилась; політика віднині зосереджена в мислі й волі однієї особи — принцепса.
Ці зміни не могли не позначитись і на літературі. Час правління Августа (30 р. до н. е. — 14 р. н. е.) звуть "золотим віком" римської літератури. Справді, ще ніколи література не мала такої уваги влади, не викликала такого інтересу в суспільстві. Крім самого принцепса, поетам протегували його друзі й сподвижники: в Мецената — друга й радника Августа — був літературний гурток; у Валерія Мессали Корвіна (що командував флотом в бою при Акціумі, який закінчився перемогою Октавіана над Антонієм) — другий; третій вельможа, Азіній Полліон, відійшовши від справ, присвятив своє дозвілля організації публічних бібліотек і публічних виступів поетів з читанням власних творів.