Якби на його місці сиділо щось гладеньке, обов’язково підібрала б.
Вечорами, особливо по суботах, збираються сусіди біля Гаврюшиного тину. Хомко прилаштовується в траві, за тином.
Автобуси повертають додому тих, хто працює в Києві. Спішать у своїх машинах дачники.
– Гуркочуть і гуркочуть, – каже баба Груня.
Хомкові не так страшно, що вони гуркочуть, як те, що пускають дуже їдкий дим. Від цього диму сльози накочуються на очі і крутить в носі. Якось він не витерпів і чхнув.
– Будьте здорові! – сказала Василина, яка має найкращий у селі слух.
– Кому ви сказали? – перепитала Марчиха.
– А хто чхнув?
– Та ніби ніхто, – зауважила Степанівна.
– Невже мені причулося?
– Може, якась нечиста сила? – сказала баба Груня. – Он щось яєчка краде.
– То композиторів собака, – поспішила Василина. – Взяв животноє, а їсти не дає.
Знов той собака, констатував Хомко. І сусіди її не люблять.
– А причім тут композитор? – заступилася баба Груня. – Він її привів? Прибилося чиєсь із села. Пристало.
У нашому селі такі добрі люди, що й собаки від них тікають.
Ця сучка також добра штучка, думав Хомко. Хазяїн її також не любить. Особливо коли вона перед ним по землі повзає. Тоді він каже:
– Геть, шакаляча породо!
Зупинився автобус. З нього вийшла Петраченкова Надя.
– Здрастуйте вам! – привіталася.
Жінки посипали запитаннями:
– Що там у Києві?
– Коли ти вже чоловіка привезеш? – спитала Василина.
– Ви що, думаєте, що в Києві їх на Бессарабці продають? – пожартувала на ходу Надя. – Такі ж алкоголіки, як і тут.
– Сердита дівка стала, – зауважила Ганна.
– Ніхто ж заміж не бере! – сказала Василина.
– Кому брати? – вмішалася баба Груня. – Тікають дівки у місто. А й там або дурне, або нерозумне.
Це баба Груня, мабуть, має на увазі Костю, подумав Хомко. Йшов до армії хлопець як хлопець. А там у нього щось з головою сталося. Прийшов – слова не може вимовити нормально: "Папаша, што это за дьориво растьоть? Льопа, што лі?" Так і прилипло до нього оте "льопа".
Сидить Хомко. Дивиться на сучку Найду. Перебирає своє буденне їжаче життя. І раптом чує: біля брами зупиняється машина. Хомко зрадів. Подумав, що це хазяїн.
Але Найда підібрала хвоста і гайнула в город.
У хвіртці з’явилося двоє. Один середнього зросту, з гострим носом, нахабними очима і жорстокою пикою. Другий – низенький, в окулярах.
У того, що в окулярах, на шиї теліпався фотоапарат.
– Давай! Фотографуй! – командував гостроносий. – Оту бочку. Він купити її не міг, бо такі бочки не продаються. Оті колоди. Оті дошки. Обов’язково на фоні хати. Бо він може сказати, що це не його.
Хомко побачив, як у Гаврюшиному вікні поворухнулася фіранка.
У хвіртку зайшла баба Груня:
– Здрастуйте, молоді люди! Може, й мене сфотографуєте?
– А ви хто? – нахабно спитав гостроносий.
– Я? Баба. А ви хто?
– Ми? Ми з кіно. Їдемо. Бачимо – стара хата. Треба нам для кіно. А хто тут живе?
– Хто живе! Людина живе. Та хіба це життя? Купив хату, щоб відпочити. А тут щодня то кроками міряють, то кіно знімають. Ви з нашого кіно? Чи з закордонного? Бо наші знімають гарні хати. А вам чогось руїна ця до душі припала.
– Цікавість, бабо, перша сходинка до пекла, – сказав довгоносий.
– Ви мене пеклом не лякайте. Я уже лякана. Не такого чорта, як ти, бачила…
Невідомі пошепталися і подалися з подвір’я. Баба Груня спробувала, чи двері в хаті зачинені. Поправила замок на погребі. І сама собі проказала: "Диви, кіношники. У мене такі кіна не проходять". Хомко виліз із своєї схованки. Пошурхотів попід лопухами.
* * *
У тебе, читачу, може скластися враження, що наш герой нічого не робить, тільки сидить у своїй сільській хаті і лякає мишей. Але ж ми свідомо головним місцем подій обрали цю хату. То вже за всіма законами жанру мусимо хати триматися. Отже, в основному, маємо висвітлювати ту частину життя нашого героя, яка зв’язана з хатою. Усе, що поза хатою, залишаємо для інших авторів, дослідників чи біографів.
Ми вже говорили, що сільський житель відпочивати тікає в місто. Щоб надихатися газами, пилюкою. Щоб барабанні перетинки заболіли від постійного гуркоту. Щоб хтось його або він когось вилаяв. Щоб поштовхатися в тролейбусах і автобусах. Щоб простріляти у тирі кілька карбованців і до кольок у животі напитися газованої води…
Міський житель тікає в село. Щоб відпочити від всього того, за чим їхав сільський житель у місто.
Отже, наш герой придбав хату саме для того, щоб у ній відпочивати. Бо давно відома істина, що коли людині погано, вона хоче, щоб їй було добре. Коли добре – хоче, щоб було краще. А вже як краще, то хочеться, щоб таки було найкраще. Що таке "найкраще" – ніхто не знає. То виходить: коли людині добре, вона сама не знає, чого вона хоче.
Курочка знав, чого він хоче. Він хотів спокою. Особливо після гастролів, після поїздок по "Золотих осенях", "Білих акаціях", "Кримських зорях", "Донецьких самоцвітах" і "Закарпатських трояндах", його тягнуло сюди, у Вільхівку, у лопухи. Очі його відпочивали від сліпучих прожекторів. Вуха відпочивали від оплесків. Нерви відпочивали від скреготання заздрісників.
Наш герой знав, що перший крок до слави є першим кроком до погибелі. Бо, на жаль, існують у людському стаді бездари. Оскільки вони нічого хорошого для людей не можуть зробити, то роблять так, щоб люди взагалі нічого хорошого не бачили і не чули від інших.
Курочка не раз відхрещувався:
– Не піду більше на сцену. Я композитор, а не актор.
Але його знову запрошували. І він не міг відмовити.
Люди знову щиро плескали, а заздрісники ще більше скреготали зубами. От є, читачу, така категорія людиноподібних, у яких чужі успіхи посилюють процес виділення жовчі. Саме від таких людей Курочка тікав у Вільхівку. На своє патріархальне подвір’я. До своїх мишей, жаб, до невсипущого їжака Хомка.
До нього одразу ж навідувався чорний, як смола, сусідський кіт Андрюша. Забігав сусідський собака Беньо. А потім уже йшли сусіди.
– Михайлович, може б, ви підвезли до електрички мою куму, – це Степанида.
– Михайлович, просьба до вас. У райцентр треба підскочити. Балон привезти, – це Петро.
– Михайлович, може б, ви нас на хрестини підкинули, – це молодше покоління…
І пізно вночі, коли "Михайлович" ловив у сні жар-птицю або якийсь головоріз ганявся за ним з сокирою, стукали у вікно:
– Михайлович! Агов, Михайлович! Просніться! – це вже сусід дальший. – Яруньку нашу апендицит схопив. А ми з сином увечері випили. За руль сідати не можна. То треба було б…
І наш герой, читачу, мовчки встає, мовчки зодягається і мовчки виконує роль сільського трамвая і таксі.
Оскільки ніколи в нікого він не брав жодної компенсації: ні "на бензин", ні "за амортизацію", слава про нього, як про безвідмовного хльорка, котилася вже й по навколишніх селах. До нього йшли як до бюро добрих послуг.
Приємно відчувати, що ти потрібна людина. Але коли ти вже так часто потрібний, – перестаєш відчувати. Починаєш задумуватися: "А навіщо, власне, це потрібно мені?" І починаєш відмовляти.
Наш герой також задумався. І також відмовив. Відмовив тому, кому не треба було відмовляти. Відмовив Люниній мамі. І за це поплатився.
Був чудовий ранок погідного літнього дня. Сонце викотилося з-за хати баби Груні і заглянуло у композиторові вікна. Курочка також час від часу поглядав у вікно. Тільки зсередини. Лице його хоч і не могло змагатися з сонцем, але світилося радісним чеканням. До нього ось-ось мали прибути гості. Один дуже відомий композитор, дуже відомий режисер і три дуже відомі співачки. Одна з них нашому героєві надзвичайно подобалася. Її везли з Курочкою знайомити: "Може, нарешті…"
Машина зупинилася коло брами. Серце у Курочки закалатало. Радісно і тривожно. Він ще раз оцінив себе перед дзеркалом. Вискочив на подвір’я. Кинувся до хвіртки. І остовпів. До тину була прикріплена жердина, на ній теліпалася полатана зелена спідниця, а на спідниці чорними літерами написано: "Хахаль". Гості вже помітили цей незвичайний прапор. Чоловіки до надриву сміялися. Жінки стримано хихикали. Кандидатша у дружини Курочки стояла зашарівшись, як осінній джонатан. А сам Курочка вкрився якимись невизначеними плямами.
– Зустріч на високому рівні! – пожартував дуже відомий режисер. – Прапори вивішено. А де ж почесна варта?
Вона не примусила себе довго чекати. Не встиг господар здерти спідницю, як наче з-під землі виринула Люнина мама.
– Волоцюга! – зарепетувала вона на всю вулицю. – Бабник! Збезчестив мою дитину. Тепер цілий виводок привів. А ще інтелігент! Чекай ось – принесе тобі в пелені…
У Курочки мороз пішов поза шкірою. Лице горіло. Він щось белькотів. Чимось виправдовувався. Відомий режисер і відомий композитор взяли ораторку під руки, відвели її кілька кроків, щось шепнули на вухо, і вона подалася геть.
Що то вже, читачу, було за сватання, здогадуєшся сам. Наш герой почував себе так, ніби його на сцені публічно закидали тухлими яйцями. Наречена сиділа ні в сих ні в тих. Відомий режисер з відомим композитором яких тільки не вживали дипломатичних заходів, підігріти атмосферу не зуміли.
Потім наречена все ж таки заговорила:
– І часто у вас вивішують такі прапори?
Курочка також наїжачився:
– Ні. Це спеціально до вашого приїзду.
– За що мені така честь?
Тут втрутився режисер:
– Обираючи гетьмана, випробовують його сміттям. Сиплють на голову. Щоб не зазнавався.
– Ну знаєте, – сказала кандидатша. – Тут таке сміття, що не хочеться й гетьманської булави.
Курочка остаточно вийшов із себе:
– А вам ще ніхто її не пропонує.
Відомий композитор сказав:
– Геннадію! Ти не тільки мужчина, а й хазяїн. Тримай себе в руках. Дамам треба прощати. Таня все зрозуміє. Тільки заспокоїться від цієї хвилюючої зустрічі.
І хазяїн тримався. Тремтіла душа. Щеміло серце. А він пробував співати. Намагався жартувати.
Надвечір, коли збиралися в дорогу, атмосфера ніби й потеплішала. Навіть Таня загадково посміхнулася до Курочки й сказала:
– Ваше від вас не втече…
Курочка провів гостей. Поприбирав зі столу. Вийшов на подвір’я, сів на лавочку. І така нудь засмоктала під ложечкою. Таким самотнім себе відчув і ображеним.
У траві щось зашелестіло. У вечірніх сутінках викотилась мордочка їжака.
– Хомку! Рідний ти мій! – сказав на радощах Курочка. – Хоч ти мене розумієш. – Сів навпочіпки. – Нічого, Хомку.