Коток котився і, мов великий трибок, стрибав з зубка на зубок і, б'ючи по колосках, вимолочував їх. Рушійна сила в системі — Гнідко. Сидить на Гнідому якесь Іванча, до задуріння вимахує батогом, гукає: "Но! но! на!",— рухаючи нове село у нове майбуття!
У нове майбутнє.
Дома вже сплять. Сиджу на колоді, ніч, прозора темність, місяць за хмари забився. З нечаївських дальніх кутків ще долітають запізнілі пісні. З иапівтьми тінь виходить вся в неясності, наче привид. Це баба ївга, що дала нам у дорогу своє ім'я: ївженята, ївженюки, ївженки. Висока, заклопотана, занурена в себе. Чую — співає: "Зірвемо цвіт мачинковий!" Це переклад на її мову церковного піснопіння "дори носима чинми" (з "херувимської"). Все життя ходила в церкву, хрестилася, богу молилася й ніколи й не здогадувалася, що від дня народження була язичницею61, для якої цвіт мачинковий заступив усе, чого її намагалася навчити церква! І як же сказано! Цвіт мачинковий! Цвітопохлонниця, може, й поетеса, хто її знає! Сідаємо поруч. Кажу: "Розкажіть, бабусю, щось таке, в чому б була квінтесенція вашого життя". Мовчить, потім починає розповідати:
— Ходили ми всім селом на панську роботу. В поле рушали до схід сонця і кидали сапки, як воно вже заходило. Над людьми СТ05ІВ прикажчик Ладимиренко. Щоб менше з нами морочиться, він чинив собі так: хто запізниться — карбачем! І биз так, ідо ще з ночі схопишся, щоб на роботу не спізнитися. Так ото потрапила і я йому в руки. Приходжу на роботу неначе і вдосвіта, а біля контори вже нікого нема, порозходилися. Іду ні жива ні мертва, іду й плачу. "Чого рюмсаєш?!" — кричить. Я стою, трушуся, як у пропасниці. А він: "Чого стоїш?! Підходь сюди!" Підходжу. "Ближче іди! Ще ближче!" Підійшла, то він як оперезав мене карбачем раз, потім вдруге, так сорочка і лопнула. Кров цівкою б'є. Стою, ще гірше плачу, рідну неньку згадала: "Нащо ти мене на світ породила!?" А він: "Іди в конюшню, гній викидай, а після обіду підеш жати у поле. Вже жнива почалися".
Ну й рушили жати. Прийшли на місце. Серед степу стоїть гарба, на гарбі солома. Оце тут і є лагер. Тут всі й спинилися. Молодиці з граблями, косарі з косами. Прикажчик розміряв поле і каже: "Перший десяток ідіть на ті гони, другий — на он оті, третій — на своє місце". Далі каже: "А ви, в'язальниці, ховайте своїх дітей під гарбою у холодочку!" Ну й пішла метушня! Хто прив'язує свою дитину по цей бік гарби, хто — за гарбою. Захожаїха, баби Харитини мати, забила кілочок далі від гарби, за поперек прив'язала свою дитину до того кілочка та й іде на покіс, а дитина зостається сама, на сонці, півгола. Сонце пече, діти плачуть, поодв'язуються, розповзуться на всі боки, яке зашморгнеться, кричать на весь степ. А мати не смій підійти! В обід кинуться до них! Підбіжить та й не пізнає своєї дитини, воно вже й не хлипа, тільки ротом зіпає. Плачуть бідолашні матері, а заступника — нема. Бог високо, цар далеко, батіг найближче... Отак-то...
Ну, от. А тебе вже в поле під гарбу не носили. Дома прив'язували, під коморою, в холодочку; і не на стерні, а на ряднині повзав. Та й не сам. Мухтар-собака, розумний був, нікого не підпустить. Ну, плакав, звісно, кричав, поки мати з конопель не повернеться, а накричишся — заснеш. І знову не сам. Мух-тар не відступить від тебе. І півня, і чужого собаку, і скотиняку ііджене. А що лоша прихідьківське по лобі вдарило, то це вже пізніше, як ходити навчився. І добре, що лошаті під ноги підліз, а не кобилі, там таке дурне створіння було... Такий товстенький та вайлуватий був! Жуйки вже з чорного хліба мати не давала, а все бубличка та бубличка, то й сам такий білий та гарний виріс...
Комплімент, вірно, але від бабусі. А бабусі й дідусі ще й не на такі компліменти здатні. Може, більшість із нас і на ноги сп'ялася саме тому, що біля нас бабусі були...
— Ну, я ж піду, сину, прощай.— І віддалилася у нічній імлі. І за нею шлейф пісні потягся: "Зірвемо цвіт мачии-ковий..."
За нашим городом луки. За луками Луг.
І має цей Луг одну чарівну особливість. Коли стати на найвищій точці двору й гукнути, звук, долетівши до Лугу, вдариться об його чорну стіну, одіб'ється від неї і полине назад на наш горб! І краса, і чудасія! Стоїть, було, біляве бублешне хлоп'я, ойкає і прислухається, що з того буде. Мати обзивається з хати: "Та годі тобі ойкати, хай тобі, аж голова болить!" — "А ви, мамо, станьте послухайте, чуєте, як луна звідти летить, кричить: "Ой-ой-ой!"
Кажу їй:
— Сідайте отут, коло мене, мамо. От бабуся розказала про квінтесенцію свого життя.
— А, синочку! Вона ж ще з кріпосного права 62 вийшла, їй є що розказувати. А що ж розказати мені? Так що й нічого. Як стало десять років, пішла в якономію. Ніхто, сину, в тій яко-номії не бачив добра. Не бачила і я. Як підросла і стало чотирнадцять, зустріла на базарі нашу маму генеральша Кірякова, спитала, скільки мені літ. Мама кажуть: "Та вже чотирнадцять".—"То ти, чуєш, приходь з нею, може, нянькою до внучка візьму!" Того внучка звали Василько. То я біля нього й нянькувала, поки заміж не вийшла.
А то раз гуляла з Васильком у скверику Чернявського, коли йде назустріч наш шахівський парубок ївженко Юхим, він тоді в земськім саду робив удень, а ввечері приходив співати в собор. Такий із себе вилюднілий, тільки пізніше додивилася, що з лоба весь лисий, а тоді в картузі був, не побачила. "Приходь,— каже,— в собор сьогодні, там гарний концерт буде, співатимуть наші шахівські хлопці — калюжнівські Івани Сірий і Чорний, Балковий Іван, Балковий Грицько, Денис Марченко, Семен Височин".
Отак і познайомилися ближче. Вечорами зустрічалися, а напровесні бавилась якось з Васильком у сквері, коли гука генеральша.
Прибігла, аж у кімнатах Гнат Захожай, Прихідько Іван. "Чого ви?" — питаю. "Сватати тебе прийшли".— "Від кого ж?" — "Від Юхима". Ну й побралися.
А як перейшла до баби ївги з хату, неначе в холодну воду вскочила. Батько твій усе в саду та в саду, а в бабі ївзі сто кіп чортів сидить. Висока, худюща, люта, хай їй все ка страшному суді проститься63. Розтоплю в печі — не так.. Накришу буряка до борщу — не так. Візьмуся білизну золити — не так! І все не так, і все не туди! І все лається, лається, напхана лайкою так, через верх прохоплюється. А я все мовчу. Не дай боже обізватися! Так і накинеться, відьма, прости господи, сута відьма! Прийде батько з роботи, ляжемо спати, а вона й тут знайде причину кістки мої перебирати. Гляне ка піл, де ми лежимо, і засичить: "Гляньте! Сама лежить, як гора, а мій Юхимко, як скіпочка!" А тебе любила, мазунчиком був у неї, тільки бублика за покорм не визнавала, до житнього хліба тяглася. Каже, було: "Сім дочок, як сім лялечок, і сика-сокола житньою жуйкою вигодувала, і нічого, слава богу, живуть! Й Івасик житиме!" І вижив я.
Біля мами. Весняний, запаморочливо ясний день. Мама білить около. Біля неї той бублешник крутиться, білий-білий, вайлакуватий, а все ж метелика встиг піймати. І до неї: "Мамо, мамо, мамо, а я метелика піймав і вже крильця й ніжки поодри-вав!" Вона на драбині стоїть, вся пірнула в думки, а все ж дослухається, все ж зважила, що їй синок сказав. Одірвалась на мить від думок, кинула вниз: "А коли б тобі поодривати ніжки й ручки?" І все. Більш нічого. Коли це було? Скільки десятків років тому? Багато. А й досі з душі ті слова не виходять, оселились навіки там. "А коли б тобі?" Ну, скажи, рідна мати, у якого Песталоцці64, в яких Коменських65 і Ушинських66 ти викохала душу свою, ушляхетнила розум, витончила почуття?
І відповіді нема. Навколо мла. Місце біля мене на колоді пусте.
За городом, біля Круглого озера, в зеленому клині білої акації, насадженої нашими шахівськими дівчатами на початку віку, над рівчаком у вербняку лящали, божеволіли, заходилися солов'ї. Душу крдяли, шарпали.
Рипнули двері, батько сів біля мене в сіренькому бавовняному костюмчику, гостра руденька борідка, на голові, з лоба починаючи, лисина, фамільна, він її в спадок передав синам і онукам; ну, не зовсім лисина, а якийсь обрідний перелісок стирчить, на ногах не чоботи, чобіт не любив,— ботиночки, руки руді, долоні широкі, шорсткі, пороздавлювані з молодих літ у земському саду — перевали копав; руки в жили заплів і сам вижиливавів.
— Ну от, батьку, розкажи ти тепер про квінтесенцію твого життя.
— Розказать — то й розказать. Підріс я, мама й послала мене в школу. В школу ходив я мало не зиму, на моє нещастя, напровесні захворів на віспу, і мене з школи виключили. То я, видужавши, в дяка Клепачевського підучився трохи, а все ж зостався неграмотним до цього дня. Батька не було. Служу в дяка за три карбованці в місяць.
Жили ми бідно-пребідно. Мама стара, я малий, вопіюща біднота. Хліба нема, то ми картоплю в мундирах, та ще сіль, та часник. Отак снідаємо, обідаємо, вечеряємо.
Та дяка забрали в армію, і я почав ходити в%якономію на роботу. В перший день мене послали ганяти жуків на житі й пшениці. За робочий день від сонця до сонця платили 10 копійок. Одного разу вийшли ми на роботу, коли приїжджає управитель і велить, щоб усі робочі йшли на поле ганяти сарану. Це такі зелені коники. Ця сарана летіла чорною хмарою, купами, і де впаде на посіви, то те місце виїсть геть до землі.
Тоді люди з усієї слободи йшли рятувати поле, брали шелюгове лозиння і цим лозинням збивали, нищили сарану. Також палили солому і на охоплену вогнем валку ганяли тих коників. Сарана летіла зі сходу на захід, у наїному лісі, у Кри-сові, спинилася. Поки перелетіла через цей ліс, то все листя об'їла. Став ліс голий.
В якономії над нами стояли прикажчики, отамани, пристави. Старший прикажчик Бондаренко Охрім. Отаман — Караїм Федір. Приставів було чотири: Сиротенко Василь, Басараб Левко, інших забув. Ото я попав до Басараба Левка погоничем до плугів. Левко тоді мав уже шістдесят років, був здоровий, рахматий, носив сиву широку бороду, що від табаки пожовкла. Борода ця була покручена на всі боки, від носа до рота червона доріжка проточена тютюном. Вуса мав сиві, здорові. Зверху носив піддівку, засмальцьовану так, що й дощу не боїться. Підперезаний налигачем, за налигач заткнута торба з тютюном. За пазухою на тоненькому мотузочку — люлька. Штани на дідові Левкові були широкі, вицвілі, аж пополотніли, на колінах по великій латці.