Тюпикає…
А скільки презирства, скільки знезаги в його погляді на оту безнастанну, кипучу й бурливу стьожку з автомобілів…
Здається, що ось він ізскочить із своїх козлів, вихопить із спеціальної дірочки довжелезного батога і потрощить тим батогом усі оці "бенци", "опелі", "дікзі", "форди"!
Він їх так битиме, так битиме, що летітиме на всі боки скло, він посіче на капусту їхні шикарні подушки, а своїми величезними з дерев'яними підошвами черевиками він на порох перетре всі їхні магнето.
Так він їх ненавидить.
Коли позад нього зареве нетерплячехапливий "бенц", він ніби не звертає на нього жоднісінької уваги! Він його не чує! Він не хоче його чути! Він не дає йому дороги!
І тільки з зів'ялих очей його блискавки миготять.
А в блискавках тих стільки серця, стільки безсилої люті!
Бо не в силі він уже нічого зробити, нема в нього способу припинити галасливий, невблаганний, рвучкий гуркіт ненависного йому мотора.
Того мотора, що в ньому заховано сотні таких сил, як сила його гнідого, чи вороного, чи сірого Васька.
Через те він такий сердитий і разом з тим такий сумний.
Нещодавно проспівав свою лебедину пісню "Залізний Густав", найстаріший берлінський візник, що більше як півстоліття прокучерував у Берліні.
Проїхав він останній раз.
Але проїхав не звичайно, проїхав урочисто, з помпою. Він проїхав із Wannsee (берлінського передмістя) аж до Парижа.
З цього зробили мало не національне свято!
Влаштували йому "цісарські" проводи.
Всі газети були повні кожнісінького його кроку.
На дорозі скрізь були організовані йому урочисті зустрічі.
Париж виходив зустрічати його аж до Версаля.
Одне слово — помирать, так з музикою.
Не в "Залізному Густаві", звичайно, тут річ.
"Залізний Густав" — символ.
Разом з Густавом "одспівали" свою пісню всі — і залізні, і дерев'яні, й конопляні Густави.
Ще рікдва, може, трохи більше, — і всі Густавові фаетони стоятимуть у Берлінському національному музеї, а їхні козинчасті коні підуть на підошви для шоферських черевиків…
І тільки в зоологічному парку ходитиме тварина, що про неї казатимуть:
— Equus… — і т. д., і т. д.
Знаєте, де ще тут "уживають" коней? На весіллях!
Я вже, положим, про це згадував!
Молодого й молоду везуть до вінця обов'язково кіньми, в кареті.
Кажуть, що це традиція.
А по-моєму, то молода держиться в цих випадках за коні!
Все-таки не так швидко обкрутять!
Хоче хоч як-небудь одтягти хвилину, коли вже їй, нещасній, на все життя залишиться три речі: кіндер, кірха й кухня!
Я б на місці берлінських коней утік би в наші херсонські степи!
Там іще б пожив років із сотню, а тут їм погибать! Порятунку нема! Сильнобо гудуть мотори!
РАЙХСОХМАТДИТ
Не попав я, товариші, до німецького міністерства с.д. Мюллера.
Ви ж знаєте, що недавно оце утворився в нас, у Німеччині, новий кабінет міністрів, на чолі з с.д. Мюллером.
Так я туди не попав.
Спочатку було думав виставити свою кандидатуру, — як раз тоді людей потрібно було, бо коаліція ніяк не клеїлась. І костюма собі пошив був підходящого, а потім роздумав.
Хоч кравець і казав, міряючи мені піджачишку:
— Gut! Ser gut! Просто хоч у міністри!
Але я в міністри не пішов.
Бачите, річ у тім, що останні політичні події у нас, у Німеччині, пройшли під гаслом:
"Хай живе онук президента ФонГінденбурга"!
Німецька соціалдемократична партія з цього приводу навіть партійного свого статута змінила.
Першим пунктом її програми тепер стоїть:
"Колихання, сповивання й купання Центральним Комітетом партії президентового онука".
З цим пунктом дуже радо погодилася й решта партії (крім комуністичної), додавши до цього пункта ще слово:
"Цілування".
Куди цілувати, в програмі не зазначено.
Після дискусій з цього приводу ухвалено було так:
— Цілуй у те місце — яким вони (онук тобто) до тебе повернуться.
Директиву цю й узято до виконання всіма членами партії.
Комуністи до міністерського уряду, ясно, не ввійшли. Виходило, значить, що мені треба було йти туди персонально.
Я, подумавши, не пішов.
Не те, щоб я не любив немовлят і взагалі дітей. Цього сказати не можна: дітей я люблю. І колихати їх мені доводилось. А от сповивати й купати не вмію.
Ну, й пішов би я до кабінету якимось там віцеканцлером, чи що.
Канцлер би був зайнятий, чи що, а немовля б "розкричалось".
Покликав би мене президент:
— Викупай та сповий! Ну, що б я робив?
От і криза кабінету. Добре с.д. Мюллерові.
Він, кажуть, так уміє забавляти президентового онука, що навіть рідна мати перед ним пасує.
Як тільки ввійде до опочивальні, зразу якось так перед ним підскочить, зробить йому "агуськи", протанцює перед ним "сорокубілобоку", що "на припічку сиділа, діткам кашку варила", потім пальчиком животика йому полоскоче, воно зразу і заспокоїться.
Гінденбург не нахвалиться новим рейхсканцлером.
Каже, що буржуазні партії ніколи б такої досконалості в охматдиті не дійшли, як соціалдемократи!
Решта міністрів Мюллерового кабінету страшенно заздрять успіхам свого соціалдемократичного прем'єра.
Відбувши таксяк декларацію в райхстазі, кабінет ухвалив скопом піти на короткотермінові курси Охматдиту, щоб дорівнятися до с.д. Мюллера в догляданні високого онука.
Міністри Гільфердінг. і Курціус цілісінький день в Тіргартені в коні граються.
Гільфердінг уже так ірже, як справжній молодий лошачок, а в Курціуса це не виходить: так він кинув учитись іржати, а вчиться задом бить…
Вони так ролі й розподілили: Гільфердінг ірже, а Курціус задом б'є.
Держать вони це все в секреті, щоб потім несподіваним виступом перед президентовим онуком остаточно "забити" Германа Мюллера.
Але, здається, Штреземан покриє всіх.
От придумав номер.
Він сидить на курорті й знаєте, що робить?
Розвиває груди!
За мамку хоче бути!
Приймає оті пілюлі, що дають "розкішний бюст" і масирує груди.
Ще молока нема, але лідери народної партії сподіваються, що осьось закапає.
На останньому засіданні народної партії ухвалено надіслати Штреземанові два бюстгальтери…
* * *
Бачите, як тяжко тепер бути в Німеччині за міністра.
Через те я й одмовився виставити свою кандидатуру.
Накажуть тобі бути за мамку, — і будь!
Воно це нічого, поки немовля манісіньке, поки в нього ще зубки не попрорізались, а підросте і почни йому груди давати, а воно — гам! — і одкусить!
Хай йому!
СЕЛО НІМЕЦЬКЕ
Нічого я тут, у Німеччині, братця, не допойму: чи оце біля мене село чи не село?
Дворів, може, з двадцятеро над озером.
Хазяї, безперечно, хліборобствують, бо, бачу, їздять з плугами на поле, возять сіно, їздять велосипедами з косами, з граблями. Дівчата кудись їздять з сапачками.
Очевидно, як не справжнє німецьке село, то присілок, чи що.
Я не знаю, чи буде життя в цьому присілку типовим узагалі для селянського німецького життя, через те боюсь узагальнювати його.
А так, коли хочете, розкажу, що воно тут робиться.
Живуть тихо. Ні пісень дівоцьких не чути, ні парубоцьких висвистів.
Воріт, вимазаних дьогтем, не бачив, хоч дівчата в кожному дворі такі, що вже пора б ворота помастити.
Пришліть мазницю дьогтю, я їм покажу, як у нас на Вкраїні парубкують.
Є дві пиварні, з столиками в садочках. Місцевих пожильців я в тих пиварнях не бачу, держать ті пиварні хазяї спеціально для приїжджих із Берліна гостей, бо на озеро, на наше, неділями й святами сила народу з'їжджається.
Розпитувався, де самогон тут гонять.
Не гонять.
"Що ж ви тоді за село за таке?!" — кажу їм. Жінки весь час пораються на вгородах: полять. Сільради нема. Кооператива так само нема.
Є одна бакалійна крамничка "Materialwaren", як значиться на вивісці.
В крамниці можна дістати чого хочете, аж до дорогих вин і лікерів.
Крамниця чиста, крам свіжий, добрий.
Мануфактури в крамниці нема.
Біля крамниці, хоч там є і пиво й горілка, бійки ще не було ні разу.
Чоловіки, видко, багато працюють. Взагалі, по хазяйству.
Усі вони з сигарами в зубах і в якихось таких черевиках, без задників і на дерев'яній підошві, їде на велосипеді, а черевик тільки: — Хляп! Хляп!
А на велосипедах геть чисто всі.
Ну, така іноді бабуся їде на велосипеді, що не знаєш, як вона на нього видралась. А то бачиш іще таке.
Хлопчисько, років так йому 56, на маминому велосипеді котить.
Воно ж, пацаня, ще сідла не дістане, а їде на самих педалях.
Велосипед більший за нього вдесятеро. Нічого — їде. Аж крекче та їде.
* * *
Коров ніде не бачиш. Хоч видко, що корови є, бо молоко возять.
Коров не пасуть. І коней не пасуть.
Коні добрі, стрижені, вичищені й вимиті.
Їздять повагом, здебільша ходою, іноді — підтюпцем і ніколи швидко.
Не бачив також, щоб летів якийсь хазяїн вскач, стоячи на гарбі й репіжачи коні навильником по клубах.
* * *
Пасуть вівці й кози. Пасуть хлопчаки. Вівці — такі ж таки вівці, як і в нас, здебільша мериноси. І кози такі, як і в нас. І цап такий самий, як і в нас.
І німці Ще не придумали цапа доїть. Цап і тут не доїться.
Мекають вівці й кози по-німецькому. У нас так:
— Мммме!
А в них цап і баран мекають:
— Дер ммме!
Вівці й кози:
— Ді ммме!
Козенята:
— Дас ммме!
Пастушки не матюкаються й не просять:
— Дядьку! Дайте закурить!
А при зустрічі завжди кажуть:
— Guten Tag!
* * *
Огороди й садки дуже добрі. Чисті, викохані.
Нема дощу — щовечора поливають і садок, і город. Для того є спеціальні "пожежні" кишки. Ясно, звичайно, що в кожному дворі не колодязь, а водогін.
А то ще й так буває.
Невеличкий клаптик біля городу левадки, сіножаті, і от бачу, що, так в тиждень раз, хазяїн поливає його чимось із бочки. Просто коня запрягає в бочку і їздить тою левадкою кружка, а з бочки щось віялом таким виливається.
Розпитуюсь.
Виявляється, що в бочку він збирає з-під худоби сечу, а потім тією сечею поливає леваду. Он воно як!
* * *
Неділями жінки не ськаються, лежачи на призьбі чи під грушею.
Не видко також, щоб якась мати гналася улицею з дрючком або з віником за хлопцем чи за дівчиною.
Чорти тут усі в озері спокійно живуть, бо не чуть, щоб хтось їх непокоїв, посилаючи заразом по стонадцять штук у печінку, в душу й у голову.
Біля пивоварень не то що бійки, а й матюків не чуть.
До того сумно, що просто, хоч сам ходи та матюкайся.
* * *
Щодо аліментів, так саме щось не чуть. Хлопці всі такі веселі ходять, що аліментів, видно, не платять.
* * *
Я ж знаю, що ви зараз запитаєте єхидно:
— А самооподаткування там є? Ото ти нам скажи!
Є! Є "самооподаткування".
Бо неписьменність тут ліквідовано ще тридцять літ тому.