Потім Степан Трохимович трохи заспокоївся і туман, що стояв над авдиторією, розійшовся.
Першим спав на око Митько-комсомолець. Власне, його обличчя, деталі цієї постаті. Що Митько належав до комсомолу, — про це Степан Трохимович був поінформований від Онучки, але що він заправляє комнезамом — цього Степан Трохимович досі не знав. (Що Митько заправляє комнезамом, в цьому коваль не сумнівався: говорячи в сільраді про голову комнезаму, згадували саме Митька, що він, виконує такі обов'язки, свідчила його й роль на цьому зібранні). З Митьком Степан Трохимович зустрічався часто: Митько був такий же поїзник, як і він, але Степан Трохимович все-таки не припускав, що з нього, з Митька, така, можна сказати, розумна голова: вважаючи Митька за молокососа, Степан Трохимович не мав нагоди познайомитись з його діяльністю, бо Митько працював у чугунно-ливарному цеху й на заводі рідко стикався з ним.
"Коли ж це його обрали на голову? — подумав Степан Трохимович. — Мабуть, нещодавно, бо Онучка мені нічого не говорив. Та не говорив і Мотузка".
Але найдивнішим у всій цій історії було те, що білявий Митько-комсомолець, цей цибатий мовчазний хлопець, який, зустрічаючись з старим ковалем, завжди чемно йому знімав капелюха, говорив зараз такою ж приблизно мовою, якою, скажім, розмовляв з Степаном Трохимовичем і заводський редактор.
Позирав зрідка старий коваль і на Кліща, але Кліщ його вже не заспокоював: усміхнувшись один раз (в час овацій) до нього приємною усмішкою, Кліщ знову таємниче посмикував свою руду борідку й не звертав жодної уваги на Степана Трохимовича.
На зборах більш за всіх хвилювалася "камчатка", себто ті, що стояли позаду. Річ у тому, що їх раз у раз хтось із присутніх взивав підкуркульниками. Степан Трохимович ніяк не міг втямити, за що їх так взивають. "Камчатка" визнає, що комуну треба строїти? Визнає! Але вона пропонує трохи почекати й спершу добре вивідати в городі, чи треба її "строїти". Вірно! В чому ж тоді справа?
— Це, товариші, типовий хвостизм, — авторитетно заявив той же таки Митько-комсомолець. — Партія давно вже заявила, що вона за колективізацію, і, значить, ходити нам до якихось бюрократів й без діла балакати з ними немає жодної рації. Досить уже й того, що ми аж до сьогоднішнього дня не спромоглися нічого зробити в своїй Кармазинівці.
Степан Трохимович не погоджувався з Митьком. Не погоджувався мовчки і цілком, погоджувався (теж мовчки) з "камчаткою". Комуну, звичайно, треба строїти, але чому спершу не поговорити з відповідними розумними людьми в городі? Хіба вони дурніші хоч би за того ж Митька-комсомольця?.. Та й потім, хіба можна взивати людей, що, можна сказати, набили руку на революції, бюрократами? Степан Трохимович навіть хотів був подати й собі репліку, але, смекнувши, що йому тут же можуть запропонувати слово (а він на зборах зроду не виступав), — репліки не подав.
І тут же, не подавши репліки, Степан Трохимович раптом подумав:
"Почекай-но! Овацію-то мені зробили — це так, але чи не примусять мене ще й сказати їм щось з приводу мого шефства?"
І подумавши так, Степан Трохимович мало не зблід: що він буде говорити зборам, він, людина, до того ж не звикла до виступів?
І наче у відповідь на його думку, Кліщ, що до цього часу мовчав, вмить підвівся й, забравши слово, промовив:
— Дорогі товариші! З першим питанням ми скінчили. Підкуркульникам не пощастило провалити комунічеську ідею, і ми будемо комуну й далі строїти. Хто не хоче нас підтримувати — пущай до комуни не йде: ми за такими підкуркульниками не нуждаємось. Но, дорогі товариші, ето ж не факт. Пошли, як той казав, дурня по раки, а він тобі жаб наловить, — так оце і з вами може бути. Комуною вдовольнитись не можна, тим болі не можна, що насупроти нас грозна колона одноосібників. Нужно посунуть пропаганду нащот більшої колективізації: чи то в соз, чи то в артіль, щоб, значить, мали ми збоку себе союзну армію… Но хто ж нам допоможе в цьому? — Кліщ помовчав і раптом, вказуючи пальцем на Степана Трохимовича, промовив: — Допоможіть нам в цьому, наш дорогий шеф, которий і скаже зараз свою шефську реч і скаже, що він зробив за чотири дні своєї должності.
Грім гучних оплесків покрив промову оратора, й зі всіх кінців почулись вигуки:
— Просимо! Просимо! Просимо Степана Трохимовича!
Тут уже Степан Трохимович безперечно зблід, і (о жах!) думки, що допіру функціонували йому нібито цілком нормально, вмить зрадили його й до одної вилетіли з голови. І опинився Степан Трохимович з порожньою головою, з блідим обличчям й з неможливим болем біля серця. Серце (саме серце, а не голова) знало, що хоч він досі ніде й не виступав, хоч він ніде нічим і не вихвалявся, але селяни вважали його за дуже розумну людину, за людину, що може їх багато дечого повчити. Серце знало, що його робітничий і революційний стаж, його, нарешті, партійні діти, все це утворило в Кармазинівці обстановку надзвичайної поваги до нього. Але те ж таки серце зараз голосно кричало йому, що ніякої поваги він, мабуть, і не заслужив і що — головне — все це зараз виясниться і він остаточно й навіки загубить авторитет всіма поважаної людини.
— Просимо! Просимо! Просимо Степана Трохимовича, — не стихала зала.
Тоді цибатий Митько-комсомолець підвівся зі свого стільця й, вгомонивши залу, промовив голосно:
— Слово має Степан Трохимович. — І, звернувшись до коваля, сказав: — Просимо, товаришу!
І тоді ж наче сама судьба взяла його під свою безвихідну руку. Стенай Трохимович підвівся й, підійшовши до трибуни, став. І тоді ж, побачивши раптом перед собою ті ж таки симпатичні обличчя, що нещодавно надзвичайно люб'язно посміхалися до нього, він очутився й відчув, що думки знову зашамотіли йому в голові. І потягнула судьба Степана Трохимовича за язика, й сказав він:
— Пробачте, товариші! Я… е… е… е… е… за чотири дні… все зробив. Власне… я вже говорив з редактором… той… Накажи мене Бог, я… все зроблю. Мої діти — комуністи, той… тому запорукою, але е… е… е… я не звик говорити промов…
І сказавши це, Степан Трохимович змовк. І відчув він страшенну розпуку, бо певний був, що наговорив якихось нісенітниць, і певний був, що він уже навіки загубив свій авторитет. Блідний і розгублений стояв Степан Трохимович на трибуні й не рухався. Не рухалась і зала: зала упевнена була, що він далі буде говорити, а Степан Трохимович упевнений був, що він далі жодного словечка не промовить, бо думки йому знову повтікали з голови. Утворилось ніякове становище, і це перш за все зрозуміла президія.
— Товариші! — звернувся до зборів білявий Митько-комсомолець, Степан Трохимович далі, на жаль, не може говорити, бо він нездужає. Це він заявляв у президії, і це ви бачите з його обличчя. ("От спасибі, — подумав старий коваль, що вже знову опам'ятався, — виходить, брехня не завжди робить людям зло": Степан Трохимович нічого не заявляв президії). Але, — продовжував Митько-комсомолець, — нам досить і того, що тут нам сказав промовець. Він сказав, що все зробить як шеф нашої Кармазинівки і що тому запорукою його діти-комуністи. ("Невже я це говорив?" — подумав старий коваль). Отже, дозвольте ще раз вітати нашого гостя під імені наших зборів.
Новий грім оплесків розірвав тишу, і Степан Трохимович побачив ті ж таки рідні й надзвичайно приємні обличчя. І тоді ж таки ще раз підвівся Кліщ, і, коли зала вгомонилася, підійшов до Степана Трохимовича (Степан Трохимович, не знаючи, що йому робити, досі не рухався з місця), й, ставши поруч з ковалем, сказав:
— Дорогі товариші! Дозвольте мені від імені всієї комнезамівської маси села Кармазинівки привєтствовать нашого дорогого шефа, которий, як старий уважаємий робочий, має должность притягти до нашого села заводську общественность і розпропагандировати наше село нащот колективізації.
Ще новіший грім оплесків розірвав тишу. Зала, можна сказати, безумствувала.
— Но тим болі, — продовжував Кліщ, дозираючи своїми чорними очима на Степана Трохимовича і посмикуючи свою руду борідку, — тим болі треба привєтствовать нашого дорогого шефа, що він на цьой трибуні побожився і навіть згадав своїх дітей-комуністів. Тепер подозвольте, уважаємі товариші, (тут Кліщ вийняв з кишені якийсь пакунок) почепити нашому дорогому шефу оцей червоний шефський бантик (Кліщ і справді вийняв з кишені червоний бантик і тут же приколов його до грудей Степана Трохимовича). Цьой бантик пущай нагадує нашому дорогому шефу його поточну должность, і пущай він не скісняється: ми йому допоможемо. Ура!
— Ура! Слава, слава! Ура! Слава, слава!
Зала знову безумствувала. Тоді знову підскочило кілька чоловіка до Степана Трохимовича й, схопивши його на руки, понесли до виходу.
Більш питань на порядку денному не було, до того ж і час був досить-таки пізній.
Опинившись на повітрі з червоним бантиком на грудях, Степан Трохимович нарешті зітхнув з полегшенням. Він озирнувся. Навколо нього люди вже не метушилися: темна осіння ніч проглинула останнього незаможника, що допіру виносив його на руках й ставив його ж таки біля сільбудівського ганку.
VIII
Р о з м о в а з М о т у з к о ю. Я к М о т у з к а
п о с т а в и в с я д о ш е ф с т в а. Д о С т е п а н а
Т р о х и м о в и ч а з а х о д и т ь О д а р к а, й в і н ї й
г р а є н а г і т а р і. О д а р ч и н і п о л і т и ч н і
п е р е к о н а н н я. С т е п а н Т р о х и м о в и ч
п р о п о н у є О д а р ц і з а л и ш и т и й о г о х а т у.Все це трапилось так блискавично, так несподівано, що ніяк не могло не скидатись на сон. Але сон до безкінця не продовжується, і Степан Трохимович мусив переконатись, що він і справді не спить. Особливо ж переконував його в цьому червоненький бантик, що його Степан Трохимович того ж таки вечора зняв з грудей й, загорнувши в газетку, заховав у скриню: бантик і справді лежав у скрині і був стільки реальний, що навіть і говорити про сон не приходилось. Остаточно ж переконала Степана Трохимовича розмова з Мотузкою і саме другого дня.
— Ходять чутки по Кармазинівці относительно вашого шефства! — сказав Мотузка, здибавши Степана Трохимовича біля корита: коваль напував свою білоногу Маньку. — Наскільки вірно — не знаю, але заінтересований від вас самих почути.
Це запитання примусило Степана Трохимовича в перший раз подумати про те, що таке трапилося і як же врешті він мусить реагувати на ці події в його досі занадто спокійному житті.
Як би там не було, а овації, що ними зустрічали його незаможники, вплинули на Степана Трохимовича, надзвичайно! І не тому він другого дня, приїхавши, на завод, знову нічого не зробив, так би мовити, по лінії шефства, що й не думав — робити (як останні чотири дні), а тому, що ходив як в тумані й, крім як про овації, ні про що не міг думати.