Тобто, перейти межу буденного тяжіння і вийти у духовий високий зв'язок.
У моєму одруженні цього не сталося, бо я і сам ще не тямив, як і що слід будувати. Ну і, що сталося з моїм подружнім життям, — ти знаєш.
Коли ж ти закохуєшся у людину своєї статі, я підкреслюю, закохуєшся, то висхідним є питання любови, досягання відкритости, ідентифікація з тим, кого любиш, і звільнення, в такий спосіб, від умовностей і зобов'язань, які накладає на тебе зовнішній світ у плані різностатевих стосунків.
Але й тут є схожість.
Бо у вищому ступені любові тобі стає важливим усе, що пов'язане з тією "твоєю" людиною.
Дивишся на палець руки і дивуєшся його формі, вибудуванню природою саме такого твору, і воно тобі близьке, рідне, ближче, ніж твоє власне.
Чи, скажімо, волосинки на нозі, їхнє розташування, їхній колір стають також дивом природи, вивищується усе, що має та людина, в якийсь космічний абсолют, який ти любиш і з яким ти зливаєшся в одне ціле. Це вищий момент кохання.
Але й найнебезпечніший. Я це вже тобі говорив.
Бо ти віддаєш усе, усе своє "я" іншому, ти вже не належиш собі, а належиш іншому буттю, ти щасливий зникнути в цій любові. Але ти на межі нещастя, бо зникаєш. І тоді той, кому віддали усе, несподівано не має більше від тебе нічого нового, він наповнений тобою ущерть, раптом хоче простору для власного "я".
А твоє життя перетворюється на систему символів, що геть усі пов'язані з твоїм коханням. Ти починаєш жити життям іншого, його уподобаннями, його інтересами, його баченням світу. Це як сп'яніння.
Тверезість, однак, приходить жорстка і неочікувано безжалісна.
В якусь мить відносно недавно я раптом осягнув, що мене немає без Олега, що я не живу, а існую в марному очікуванні чогось прийдешнього, чого може ніколи не статися взагалі.
Я знайшов це, коли писав одну з картин, яку ти ще не бачив.
Знаєш, за Прустом — у пошуках втраченого часу — ось що я хотів написати.
Гадаю, вдалося, прийдеш у майстерню, побачиш.
Але за нею я знайшов ось що.
Олег і весь мій зв'язок з ним — це послане мені Богом щастя на творчий стимул, на пошук, на вивищення мого, саме мого "я".
Я мав бути щасливий з усього, що було, але мав би бути щасливий зараз, що це взагалі було.
Уяви собі, яку гаму почуттів усе це викликало в мені, і викликає і зараз.
Він сказав — у нього все минуло і він хоче жити по-новому, по-іншому.
Боліло мені це майже три роки. А зараз ні.
І ніколи я не зраджу свого минулого, ніколи не скажу, що мені усе минуло, бо тоді закреслю все, що було.
Але я переступив межу болю і знецінення себе через втрату людини, яку я люблю, до почуття щастя, що наповнений усім, що мав.
Воля і справжнє почуття — це коли ти не вимагаєш присутности, підпорядкованости іншого тобі, або себе йому, а коли все це існує вже незалежно від тебе. І ти просто щасливий, що є на світі така людина, що ти був з нею щасливий, і що все, ще може автоматично, але тебе надихає й досі.
Я сказав би, усе минуле мене надихає зараз більше, ніж відчуття щастя коли ми були разом. Бо тоді я жив реаллю і малював усе, що переживав реально.
А зараз я малюю Час і Кохання, і Пристрасть, і Упокорення її, і перетворення Пристрасти у те найвище, що не є хіттю, а вивищеним духом.
Я зараз гарно живу з Мариною. Вона все знає, все розуміє, у неї своє життя, своя квартира і свої забаганки. Але вона мудра жінка і знайшла в собі те, що найбільше мене до неї прив'язує — розуміння того, що значив і значить для мене у моєму житті Олег, і що я малюю, що я роблю, а отже, що є Я.
Я зітхнув.
— А якби Олег повернувся раптом, що сталося б з Мариною?
— Він не повернеться.
Віталій зітхнув, але не болісно, тільки з легеньким сумом.
— Він не повернеться такий, як був, ніколи, бо такого його вже нема, це інша людина. Те, що було у п'ятнадцять чи у вісімнадцять, та у двадцять в людині — зовсім не те, що є в ній у двадцять сім.
З Мариною ми про все це говорили не раз — вона нікуди не подінеться від мене, а я й сам не хочу, щоби вона кудись відходила.
— Але ж…
— Оце і є те, чого ти не можеш збагнути. Воля моя зараз обіймає і Марину, й Олега, і тебе, і Ольгу, і всіх моїх друзів.
Я живу в іншому вимірі зараз, у світлому вимірі. А жив у темному, після блискучого, яскравого.
У темряві не видно, як і при надто яскравому сонці. А у світлому вимірі все видно — й інших, і самого себе.
Мій батько був сільським учителем, директором школи. І уяви собі, кожен тиждень свого життя, коли дозволяла пора року, садив дерево уздовж дороги, що веде до районного центру. Від нашого села до Ковеля недалеко, десь із двадцять кілометрів. Все життя він садив ці дерева. І зараз школа названа його іменем, а ціла дорога висаджена високими деревами. Він устиг дотягти свою алею аж до міста.
Мама вже потім виїхала до Ковеля, коли тато помер.
Але кращого прикладу для свого життя я не маю.
Хтось живе, як метелик, поки стачає світла і сонця. Але ж є й інше.
— А ти давно бачив Олега?
— Кілька місяців тому. Він приїжджав на тиждень.
— Який він?
— Не знаю, як описати. Зовсім інший і водночас той самий. Уяви собі, ми бачились, як давні приятелі, навіть не друзі. Так було і в ті рази, коли я приїжджав до нього в Париж. Дещо навіть важче. Хоч я і жив в готелі, і ми часто бачились, але… На ньому тяжіє почуття провини, і він ніби й хоче мене бачити і водночас уникає. Мені було важко, поки він був тут, і коли поїхав назад першого дня. А потім я узявся за роботу і невдовзі мене пойняло оце осяяння — і я відчув, що прийшов спокій.
— Ти змирився, що його нема і не буде з тобою.
— Та ні, я не змирився з цим і не змирюся до самої смерти. Я просто перейшов у інший вимір.
Я хотів би, аби він був тут, але я не вимагаю його, я радію, що він був, може ще бути. Але може не бути. Це його вибір, його право, його життя. Однак усе було, і я врешті наповнився тим, що було насправді, і тепер я піднісся духово вище завдяки минулому…
— Отже,ти хочеш сказати, що це добре, що він відійшов від тебе?
— Це не є добре чи недобре. Це важко. Але це закономірно в розвитку всіх подій. І вже відтак це добре, і тепер це теж стимулює мою творчість, а не руйнує її, як раніше.
Я малюю тепер те, що є сутністю буття, розумієш, я збагнув Істину, яка була за межами мого сприйняття довгий час. Істину, яка, певне, прийнятна чи неприйнятна частині людей, але я її осягнув. Я назвав її — блакитне сонце. Так і називається ота моя остання картина. Тут є, звичайно і отой, інший нюанс у слові "блакитне", але він далеко не головний. Блакитне сонце — це щось неможливе для зрозуміння і так манливо прекрасне. Це те, чого ми у глибині душі усі прагнемо дістатисть і що є скорше напрямком психічного пошуку аніж реальністю. Але на цьому напрямку його часом можна побачити.
І я його побачив.
А ще я тобі скажу ось що.
Днями мені приснився чудовий сон. Я такого щастя вже не відчував останніх кілька років.
Ми стоїмо в кімнаті з Олегом. Він щойно зайшов. Вечір. Він дивиться на мене і каже:
— Я все зрозумів.
А мене в цей час охоплює якийсь неймовірно глибинний спокій, якесь знання до мене приходить про все, що довкола, а головне — про все те, що він хотів би сказати, але не може, бо бракує слів і це треба довго, дуже довго намагатись пояснити.
І я кажу йому:
— Я все знаю, можеш нічого не говорити.
І він розуміє, що я все знаю, і від цього легко і просто. І він підійшов і обійняв мене, і я відчуваю його дотик, чую його запах, і в стані абсолютного щастя прокидаюсь, і навіть те, що це був сон, мене не розчаровує, я й далі щасливий від цього сну. Бо тепер я вільний, а вільна людина приймає добро, позбавлене оскоми ревнощів чи заздрощів, чи всього того, що отруює найкращі взаємини. Тому я зараз справді щасливий.
Віталій зробив чудові ілюстрації до моєї маленької книжки. Ми ще зустрічались кілька разів, і хоч це вже були короткі зустрічі, завжди приємні й теплі. Він тепер пив зовсім стримано, більше каву. Та й говорив небагато. Все було вже сказано.
"Блакитне сонце" опинилось у центрі уваги на його черговій виставці. Про неї чимало писали у пресі. Але ніхто по суті. Я вирішив створити про Віталія окрему велику статтю, але все відкладав, бо зазвичай саме на друзів у нас не раз бракує часу частіше, аніж на людей менш знайомих.
Але, можливо, ще й тому, що написати про творчість Віталія мені було особливо важко — я ж бо знав так багато, що не тямив, як узятися за перо, з чого почати і на чому зосередитись.
На картині справді було ніби блакитне сяйво, яке розтікалося з крапки, яка при ближчому пригляданні була схожа на людське серце і на обличчя людини водночас.
У променях, що ламались і переплітались, витікаючи з цього сонця, виринали людські постаті й обличчя, звірі, птахи, дивовижні рослини і кристали, за усім цим даленів ніби у тумані на високій горі химерний замок чи палац з високими романтичними шпилями. Уся картина відтворювала ніби якусь іншу реальність. Але до того світу вабило. Це був немов би світ несправджених наших надій і прагнень. Від картини віяло смутком і радістю водночас. На неї таки хотілося дивитися і дивитися. Тут любов до життя і спрага за його справжністю, і віра, і розчарування, і нова надія.
Я спробував занотувати свої враження, аби потім про це написати. Але мені бракувало слів, і я вирішив, коли напишу, показати Віталієві написане. Бо хотілося врешті-решт дістатися його істини, і хоч у приблизному своєму варіанті все ж переповісти її.
Я зібрався на думках, коли написав щось і зателефонував Віталієві у майстерню.
— Алло, я вас слухаю! — відповів вочевидь не Віталіїв голос, і я розгублено попросив Віталія до телефону.
— Його немає зараз, Андрію, — сказав голос. — Це Олег. Ти не пізнав мене?
Тепер я збагнув, чому так розгубився від цього знайомого, але майже забутого чоловічого голосу.
— Олег? — мені забракло слів. — Ти тут? У Віталія?
— Я розумію твоє здивування. Але я тут. Я повернувся. І назавжди!
Я мовчав.
— Не дивуйся. Я кажу правду. Прийде Віталій, зателефонує тобі, домовимось і незабаром побачимось. Ти бачив "Блакитне сонце"?
— Бачив.
— То я його теж побачив, розумієш? Ще там!
Олег мружився під сонячним світлом, хоч у вересні вже його ніби й не було так багато. Але падало воно на нього крізь вікно широко і щиро, і він, немовби засоромишись, таки пересів на інше місце.
Ми сиділи в кав'ярні.
Зараз симпатія моя до нього була, скажімо, звичною.