Не доходячи до Hohe Promenade, зустріли князівну Білосельську, котра йшла вкупі з другою панночкою і несла кошичок, повний винограду.
— А, ваша ясновельможність! — повітав її Кузьменко.— Звідки се ви?
— А от ходили виноград купувати на ринок.
— Бачите, який демократизм! Ну, а коли ж свій анатомічний атлас покажете?
— Чому ж не приходите? Прошу хоть зараз! — ввічливо мовила Білосельська.— От тут близесенько моя домівка, біля Hohe Promenade.
— Та ми ж отеє туди і йдемо всі на ту променаду!.. Хіба зайдім, панове? — запрошував Кузьменко.
— Зайдіть, зайдіть, прошу! Будемо виноград їсти, а потім можна й на Hohe Promenade! І яз вами охотно піду! — Мовлячи теє, струнка князівна повела гостей до себе, ідучи попереду.
Домівка її була з двох хат: в одній була спочивальня, друга ж була прибрана "салоником" — з круглим столом посередині, з гарненькою постановою; на стіні було чимале дзеркало і скілька швейцарських краєвидів; гори, Рейнські пороги, замок Шільйон; на одчиненому балконі стояли високі квітки.
Ввійшовши в хату, господиня поцілувала Любу, мовивши:
— Здрастуйте, милая.
Всіх інших просила сідать, дала Кузьменкові атлас, сама ж укупі з товаришкою зайнялась ладну-ванням винограду, сполоскуючи і подаючи його в гарнім кошичку з кількома тарілочками.
Обидві дівчини, що поралися коло винограду, були так одмінні на вроду, хоч були однакової "масті": обидві русяві. Тільки Білосельська — така ніжна, біла, зграбна; суто русе волосся, не дуже коротке, придержане з боків шпильками, спадало хвилясто, незаплетене, назад на плечі; великі голубовато-сірі очі і тонкі уста мали делікатний вираз; кругле обличчя було хоч не дуже праве, але, з тими великими очима, з тонкими брівками і ніжним підборіддячком, здавалось доволі принадним і милим; досить висока постать була гнучка, і убрання дорогої простоти лежало на їй дуже складно. Товаришка ж Білосельської, Песцова, як називала її господиня, була особа невисокого зросту, з товстенькою шиєю, жирною талією; стрижене, густе, глинясте волосся її зовсім не оздобляло широкого червонуватого лиця з невеличкими сірими очима; очерти лиця мали добру м'ягкість, і в очах одбивалась теж добродушність і значна розумливість,— але ж очі споглядавшого мимоволі переходили з того "доброго руського лиця" на постать Білосельської... Хоч в очах сеї ясної панночки було більше самої принадності, ніж глибокості думки.
— Панове, прошу вас! — закликала Білосельська до винограду.— М-eur Кузьменко! Киньте атлас, ідіть до нас.
-Тільки не мусьє, будьте ласкаві! — мовив Кузьменко, кладучи атлас і підходячи до гурту.
— Ну, скажіте ім'я, буду звать по імені! Як же вас зовуть? — питала Білосельська.
— А у мене два імені,-— одповів Кузьменко, приймаючись за виноград,— вибирайте, котре хочете! Або Аполлон, або Микита!
Всі з усміхом глянули на хлопця.
— Як се так? — спитали в один голос Білосельська й Люба.— Аполлон і Микита, ха-ха-ха!..
— А от можу вам розказать сію поучительну історію! — одповів Кузьменко, щипаючи виноград.— Бачите, маю мамашу з панського роду Ра-база; ну, от як найшовся у неї коханий первенець син, себто я, вона й надумалась назвать його Аполлоном. Де ж, подумайте собі, хіба ж не гарно: Аполлон Степанович Кузьменко!.. Батько мій, простий собі степовик, дуже не вподобав сього імені, сміявся з материної вигадки, але вона уодно правила: "Ах, ні! Аполлон, неодмінно Аполлон!" Прийшли хрестини, приїхали куми, гості,— все як слід, ну, поки йшло уводіння в хрест, мати десь там сиділа далеко,— звичайно, як годиться. Ну, охрестили, подають вино, несуть хрещеника до матері; вона хрестить, цілує: "Ах, мій Аполлошенька любий!.." А куми кажуть: "Який Аполлошенька? Хлопця зовсім інакше охрестили!" — "Як інакше?..." — "Та,— кажуть,— Степан Артемович (себто батько) сказав священику, щоб Микитою хрестив,— він так і нарік Микитою!.." І, батьку мій! Мати як скрикне: "Микита!",— як упаде на подушки в істериці!! Ну, а проте що ж уже мала робить? Хреста не одміниш! Так і зосталось!.. Мати на тім і здобріла, що, було, дає мені хоть різні тендітні поменшення: "Коко", "Тоток"... А батько дуже мене любив Микитою. Сміється, бувало, завжди й рекомендує мене: "Аполлон, у святому хресті — Микита!" Так от і ви, ясна панночко, вибирайте, що хочете: чи M-eur Аполлона, чи Микиту Степановича! Всі сміялись, найпаче панночки. Далі Білосельська зауважила:
— Тільки ж чого ви кажете "Микита"? У всякім разі, "Нікіта"!
— Авжеж, звичайно, Нікіта, по самому вже найпростішому! — додала й Песцова.
Хохли засміялись.
— Ну, ну, гаразд, Мікіта Стєпанич! — гукнула Песцова.— Тільки не розкидайте кісточками: ви знаєте, що тут сього не люблять!
— Ах, чорт їх візьми, тих швейцарців! Я все забуваю їх звичаї! А вже вони мені вспіли освиріпитись!.. Учора після дощу я перейшов через хату в калошах, то господиня моя, Frau Froelicher, бігла за мною слідом та мало язиком не злизувала слідів!.. Цур їм! Неприємна нація! Занадто вже шкребена: вже й образ людини з себе трохи зошкребла! Щось таке обмежоване, безличне!
— Се правда! — зауважив Корнієвич.— Тутешні й студенти якісь трохи чудні, іменно ніякі!
— Все ж видно, що європейці! Ні, тут таки на кожному ступні чуєш, що в Європі! — проказав Кость. Раїса піддержала його, що європейські взаємини, у всякому разі, приятніші.
— Що з тої Європи! По-моєму, краще буть грубішою людиною, ніж полірованим поліном! — вирій Кузьменко. Сперечка не переставала.
— А що ж, панове, на Hohe Promenade,— згадав Кузьменко.
— Ходімте! Ходімте! — заметушились всі й вийшли. Хутко опинились на тій Promenade. Місце було прекрасне: то був широкий проход, обсадже
шиї тополями; дерева були давні, розкішні, кидали густу тінь. Униз одкривався гарний вигляд на озеро, десь там далеко леліла вода, біліли паруси на Човнах.
— Здорові були, тополі! — привітав Кузьменко думливі дерева, що стиха ворушили листом од подиху вітерця угорі. Інколи падав листочок на землю.
— Кажуть, тут прекрасний вигляд ранком! — мовила Білосельська.
— Ходімте завтра ранком сюди, удвох! — проказав тихо до Люби Кость.— Подзвоните у мене, я вийду... Добре?..
— Добре! — одказала Люба, трохи вагаючись, і одійшла до гурту.
Кость остався, спершись на тополю. Білосельська вдалась до його, мовивши:
— Що ви так задумались?
Вона уміла буть ласкавою зо всіма, однак можна було постерегти, що гарний Кость їй найпаче прийшов до сподоби.
Кузьменко жартливо розмовляв з Раїсою, а з Песцовою успів навіть посвариться за присмішки його, ніби вона зроду не бачила тополі. Корнієвич пильнував збентежене личко Любине, мовби хотів розгадать вираз його...
— Ну, панове, скільки не прохлаждайтеся, а треба додому, зубрить! — порішив далі Кузьменко, рушаючи од пам'ятника Негелі, де так вигідно було споглядати. Помалу рушили. Воно вже й пізненько було: спускався вечір, ласкавий, лагідний.
Завели князівну й Песцову, попрощалися з Кор-нієвичем і Кузьменком, котрі пішли до своєї домівки.
— Чудний той Кузьменко! — мовила Раїса, ідучи з Любою й Костем.
— А мені він сподобався! Такий щирий, так з ним вільно! — боронила Люба.
— Не бачу нічого принадного в тій щирості! — провадила Раїса. — Паясничить, верзе всяку нісенітницю! Уже іменно Микита.
— А Корнієвич вам сподобався? — спитав Любу Кость.
— Не знаю! — одказала вона одвернувшись. — Я його не розібрала ще, він такий повздержний!..
Прийшли до домівки панночок. Раїса пішла вперед, щоб подзвонити.
— Так не забудете завтра на Hohe Promenade? — тихо питав Кость Любу.
— Ні! — одказала вона.
IX
Люба довго сиділа звечора: треба було надолужить час, прогаяний на гулянці... А прокинулась так рано-рано, неначе в серце її що торкнуло. Чого так б'ється серце? Хіба сьогодні стоїть на путі щось надзвичайне?.. Ну, піде вона собі на проходку, ну, з Костем Загоровським, що ж тут такого? Хіба се яке стрівання?.. Чи то раз вони проходжувались так удвох там, дома? Так само й тепер! А в лиці виступала турботна краска, а руки злегка тремтіли, коли Люба одягалась.
Раїса ще спала. Що ж! Люба не таїться з тим, що йде з дому; коли б Раїса прокинулася, спитала, Люба сказала б їй, що йде на проходку, на Hohe Promenade; але ж Раїса спить так міцно. Не будить же її для того, щоб об'являть: от я іду! Нехай собі спить, коли хоче!..
Люба одяглась у пальтечко, наділа перед дзеркальцем бриль,— чого то очі так блищать там, у дзеркалі? — І забувши, що не було чого таїтись, тихенько вийшла з хати, причинивши двері; дальші двері замкне Frau Piltz. Надворі трохи здорово, звичайно, й тут уже не літо, а проте гарно! Рано так, на улиці нема нікого, зустріла тільки хлопця, що ніс хліб у великому кошику. Закаблучки Любині так гучно стукають по цеглі. От і Костева домівка. Як швидко до неї дійшлося!.. Треба подзвонити... А може, він ще не встав? Пождати трошки!.. Але чого ж так стоять? Он хтось іде улицею, може подумати... Ет, що там він може подумати!.. Люба подзвонила — навіть не дуже тихо. Чи почули там?.. Почули, ідуть одчинять... Ах, сам Кость!
— Здорові! — мовив він так радісно. —А я вже думав, що ви не зайдете!
— Ні, чому ж би не зайшла! — одповіла Люба, червоніючи, збаламучена.— Я загаялась трохи, бо збиралася з книжками: звідти піду просто в університет!..
Так щебетала Люба, оговтавшись. А Кость уже надівав свій чорний бриль, був уже зовсім зібраний. Старенька особа, зачиняючи за Костем двері, скоса поглянула на панночку; але не мала чого поглядать скоса! От вони з Костем ідуть зовсім просто, говорять о речах зовсім, зовсім звичайних,— і так навіть голосно! Сказано ж бо, нема тут нічогісінько такого в тій спільній проходці!.. Тільки що обом весело, одрадісно на серці, так що ж тут лихого?..
От і Hohe Promenade — високі рясні тополі, самотня довга площина між ними. Справді, як гарно тут ранком! Проміння рветься крізь гілля збоку, широкими стягами ляга поміж стовбурами на дорогу, а там далі — ах, як чудесно! Озеро скраю міниться золотом, а оддалік стоїть таке чисте, одсвічує глибшою барвою, ніж удень. І всі зеленощі ступився вперед. Незамітно Люба й Кость вийшли на улицю і, тихо розмовляючи, пішли на свій куток. Разом вступили вони і в університет. Перед дверима, де мусили розійтись, Кость мовчки стиснув ручку Любі і чулим поглядом провів її ніжну, струнку постать.