ін., тобто відреагували цілковито в дусі старих благословенних безправно-стабільних часів. Другого березня зранку господареві квартири дали добру прочуханку за те, що пустивнас на квартиру до себе, де за мною незрівнянно важче слідкувати, ніж було в гуртожитку. Вирішили загнати мене знову до гуртожитку після від'їзду жінки.
Через годину після цього міліціонер навідався до нас на квартиру. Відбулася доволі темпераментна розмова. А назавтра (3.03.88) я отримав примірник листа Є. Григорянца, що остаточно з'ясував мені причину події. За день-два після цього зі Львова повідомили про створення виконкому для відновлення діяльності УГС, що журнал "Український вісник" — це орган Української Гельсінкської групи. Таким чином, Гельсінкська група існує не тільки в силу того факту, що вона не самоліквідувалася (як Московська), а й існує фактично. Це вже стосується до мене безпосередньо, бо, як один з уцілілих фундаторів групи, я, звісна річ, не можу зневажати смерть моїх побратимів дочасним виходом з неї. Михайло Горинь запропонував мені очолити виконком УГС.
— Навіщо це? Я ж дуже далеко, практично не можу керувати.
— Після оголошення нас можуть арештувати.
— В такому разі — згода. Я недавно вийшов з тюрми, то й знову можу туди повернутися.
І листування, і телефонічна розмова про Групу відбувалися не поза увагою наших пильних "душпастирів", що й відбивається на ставленні місцевих начальників та урядовців до мене.
Посилили адміністративний нагляд, заборонивши полишати помешкання уже не з 10-ї години вечора, а з 9-ї і до 6-ї ранку, мільдуватися у міліціонера не тільки 10, 15, 20, а ще й 30 числа кожного місяця.
5.03.88 р. спрямував прокуророві Парабельського району скаргу на незаконність адміністративного нагляду.
У Березівці багато вже роками покинутих квартир у старих бараках. Я просив начальника ЛЗП дозволити мені відремонтувати одну з них власними силами. Він не дозволив. Мовляв, усе будемо ремонтувати для своїх робітників. Проте це просто відмовка — ЛЗП вже кілька років неспроможний побудувати новий будинок через брак робітників, і якби вони тепер звідкилясь з'явилися, то добудували б новий будинок, ремонтували б жилі помешкання, що також вкрай потребують ремонту, а не бралися б за квартири, до яких руки не доходили вже багато років.
Напередодні совітського жіночого свята 8 Березня у крамниці за списком продавали по пляшці 28-градусної горілки та по дві пачки індійського чаю. Ми теж хотіли купити й пішли до крамниці. Крамарка, поглянувши на нас, сказала, що мене і жінку Балашов викреслив зі списку.
— А мене, — питає жінка капітана Балашова, — на якій підставі ви позбавили горілки до жіночого свята? Балашов:
— Вас позбавили й індійського чаю. Крамниця обслуговує тільки прописаних у Березівці людей, а ви навіть тимчасово не прописалися.
9.03.88. Знову просив Іванова надати житло.
— У нас немає, — каже. — Усе, що в нас є, ми віддаємо своїм робітникам, а ви працювати не хочете.
— Дозвольте мені відремонтувати кімнату, що стоїть без вікон уже кілька років.
— Ми відремонтуємо її для своїх робітників.
— Чого ж у минулі роки не ремонтували?
— У нас для вас немає помешкання, — кинув роздратовано.
— Як вас розуміти: ви не даєте, а якщо я сам знайду, ви перешкоджатимете чи ні?
Присутній замісник:
— Ви не можете проявити ініціативу, бо весь жилфонд у нашому розпорядженні.
— Дайте мені остаточну формулу відмови. Якщо ви й самі не надаєте помешкання, не дозволяєте мені самому знайти чи відремонтувати покинуте помешкання, я писатиму скаргу. Щоб мене перевели до іншої місцевості.
— Пишіть! Пишіть! — загукали гуртом, відкрито задоволені з перспективи спекатися мене.
10.03.88 р. мав розмову з головою сільради.
— Яку, — питаю, — ролю відіграє сільрада в розподілі житла?
— Ніякої, — каже. — Ну, у нас є відповідна комісія, Ми ставимо на чергу для покращення житлових умов тощо, але розподіляє житло дирекція ЛЗП.
— Чи не могли б ви посприяти, аби мені дозволили відремонтувати покинуту і без вікон кімнату?
— У нас буде нарада сьогодні о 7-й годині вечора. Я побалакаю. Прийдіть завтра вранці, — сказала доволі прихильно.
11.03.88 р. пішов до сільради. Поглянувши якось ніяково на мене, каже:
— Навесні приїдуть сюди дві сім'ї. Вони робітники, і їм ЛЗП надасть житло, того для вас немає.
— Їм ЛЗП надасть житло, придатне для життя. До кімнати без вікон їх не поселять?
До відповіді на таке запитання вчорашня нарада не підготувала головицю, і вона ніяково промовчала.
Увечері спрямував скаргу до головви облвиконкому з клопотанням дати вказівку забезпечити житлом або перевести до подальшого відбування заслання туди, де воно є.
А втім, не все прикро й з офіційного боку.
17.03.88 р. Балашов оголосив рішення прокурора Парабельського району про скасування адміністративного нагляду. Розмова була в конторі ЛЗП, й Іванов запропонував мені нову працю — в'язати віники та підшивати валянці. Коли ж я заїкнувся про квартиру, відповів: "Нічого я дать вам не можу". Отже, продовжується намагання загнати мене до гуртожитку. Вони чекають на від'їзд жінки і тоді наміруються поводитися зі мною як із самітним на тій підставі, що я не одружений.
19.03.88 р. ходив утретє до контори, щоб купити дров.
Головна бухгалтерка:
— Треба, щоб Іванов дав вказівку.
Я:
— Іванов сказав, що це не його справа, що дровами займається зав. господарством Воронкова.
Головна бухгалтерка:
— А Воронкова дозволяє?
Пішов до Воронкової в гуртожиток. Вона сказала:
— Хай бухгалтерія виписує дрова. Треба, щоб Іванов сказав.
Я пішов до контори і сказав бухгалтерці, що Воронкова сама не заперечує. Главбух виписала 1 м3дров. Я заплатив гроші, узяв квиток, пішов до гуртожитку, знайшов Воронкову і, простягаючи їй квиток, кажу:
— Бухгалтерія виписала.
— А Іванов дозволив?
Я:
— Іванов сказав, що дровами займаєтесь ви.
Воронкова:
— Та Іванов мені сказав не давати вам і рубанця!
І не взяла квиток.
Так ось воно як! Нарешті вузол розв'язався; і квартира, і дрова — усе віддали "душпастирі" до одних рук, щоб централізовано затискати мене в гуртожиток.
Пішов шукати Іванова. Не знайшов. Повернувся до квартири з квитком і без дров. Смішно: морозити холодом серед лісів у самих нетрях тайги! Кілька сусідських сімей набиваються зі своїми дровами і кажуть брати скільки завгодно і коли завгодно. Та не дуже велика праця сходити до лісу і принести звідти підходящу ломаку.
20.03.88 р. стало відомо, що бригада шляховиків виїжджає з Березівки і звільняє квартиру в бараці. Я пішов до контори. Щойно привітався до Іванова, як він каже:
— А чому б вам не піти працювати на пилораму?
— Що там робити? — питаю.
— Носити тирсу. Праця в другу зміну.
— Може, й можна. Щоправда, сердечникам не радять працювати в нічні зміни, але я подумаю. Я чув, що шляховики виїжджають, — узявся я за своє. — Може, дасте мені ту кімнату?
— Її уже віддали. А місце у вас у гуртожитку.
— Але ж у мене жінка. Дайте кімнату в гуртожитку для нас двох.
— Ну, цього не можна! Сюди приїжджає начальство, їм треба місце для ночівлі. Та й потім ви ж не одружений.
— Я вам особисто не скоїв жодного зла, а ви так вороже до мене ставитеся.
— А що ви мені можете зробити!
— Скажіть, ну, чого ви не хочете дозволити мені відремонтувати квартиру своїми силами? У вас же багато занедбаних, покинутих квартир.
— У нас нема лісоматеріалу.
— Не смішіть людей; посеред тайги, з власною пилорамою… Проте я зроблю й без вашого лісоматеріалу. Знайду на дорозі пару дощок, і майстер зробить із них дві віконні рами.
— Це ви тепер так кажете, а потім забагнете дошки для одвірків та для заміни підлоги.
— Підлогу не треба міняти. Треба тільки дві рами та грубку з чавунною плитою. Й те не становить проблеми, бо плити у крамниці є.
— Ні, нема лісоматеріалу у нас. І все. Тема закінчилася, — почали товкти воду в ступі. І я перейшов до другого питання.
— Ви наказали Воронковій не давати мені ні рубанця дров. З якої це рації?
— Нам треба забезпечити усіх своїх людей. А робітників для розвезення дров не вистачає.
— Але ж ви розвозите дрова під кожен двір десятками кубометрів. Мені треба не лісовоз на 25 м3 з лісонавантажувачем, а кінні сани на одну годину. Адже я купив тільки один кубометр.
— Нічого зробити не можу.
— Хочете, щоб я серед тайги замерз? Не замерзну!
— У нас для вас немає дров!
— Що, маєте вказівку загнати мене до гуртожитку? Проте відповідно до норм житлового законодавства пожильці відомчих квартир мають право без згоди адміністрації прописувати на свою житлоплощу квартирантів. А в селі є багато добрих людей.
— Я не заперечую, що вони мають таке право.
20.03.88 р. Балашов сказав, що жінка не має права жити тут без постійної прописки понад півтора місяця. Якщо затримається довше, спочатку оштрафують, а потім…
На заяву з клопотанням посприяти забезпечити мене квартирою з 14.03.88 р. до ст. коменданта спецпоселення Парабельського РВВС отримав відповідь такого змісту:
"На ваш лист відповідаю, що в с. Березівці житловим фондом розпоряджається Березівська сільрада та адміністрація березівського ЛЗП.
До діяльності цих установ я втручатися не уповноважений.
Що стосується вас, то ви, як особа, що відбуває додаткову міру покарання, помешканням у с. Березівка забезпечені".
У відповіді читався розрахунок: жінка побуде зі мною та й поїде. А самітний нехай іде до гуртожитку.
26.03.88 р. я проводжав жінку додому. Сонце яскраво світилося і звідусіль віддзеркалювалося від білого світу. Очі мружилися, шукали якоїсь м'якої темної поверхні. Вони знайшли зелену стіну лісу, що темніла вкрапленнями чорно-білих беріз. А в затишку із сонячного боку зі стріхи аеропорту часто-часто падали краллі. Перевівши погляд з високих ялин на густу вервечку крапель та нагріту сонцем стіну, що дихала свіжою парою, жінка обізвалася:
— Як я буду їхати в таку теплінь у цьому важкому зимовому пальті?
— До Москви не буде жарко. Я не вірю в сибірське березневе тепло. У Кучині воно по-справжньому починається 20–25 квітня, а тут не тепліше. Журба і холодок витали над нами в останні дні. Дастьбі, все буде добре…
Нудна хроніка щоденного борсання у безупинних змаганнях за можливість бути собою, а не поплисти, як скіпка за водою.