Тріщали кулемети, рвались гранати. Оленка почула над головою тупіт ніг. Постріли залунали вже зовсім близько, в дворі, і хтось гучно, хрипким голосом крикнув:
– Ура-а! Бий юнкерів!
Подвір’ям бігли арсенальці. Вони йшли в атаку на юнкерів. І вже десь вдалині затихали постріли.
Раптом ляда відчинилась, і на тлі світлого ранкового неба Оленка побачила обличчя тата. Дощу вже не було.
– Виходь, Оленко! Скінчилось! Весь Печерськ наш!
Він підхопив Оленку на руки. Оленка була вся мокра і брудна.
– Ух, яка ти бруднуля, – посміхнувся тато.
І тут Оленка не витримала і, припавши до батькового плеча, заплакала.
– Оленко! Та перестань, дурненька, – батько ласкаво пригорнув її до себе. – Адже все гаразд. Ну, не треба плакати. Посміхнись, дочко!.. Арсенальці ніколи не плачуть!
Оленка подивилась на тата і крізь сльози всміхнулася.
– Я піду, – батько скинув гвинтівку на плече. – Наші на Банковій штаб військового округу займають. Там останні недобитки юнкерів засіли… Я скоро…
Він побіг вниз, по стежці. А Оленка стояла на порозі хатинки і махала йому рукою.
З-за "Арсеналу" сходило сліпуче жовтневе сонце і, розганяючи білий морок туману, золотило оранжові крони дерев, мокрі від дощу покрівлі, біляві Оленчині кіски… Як вільно дихалося цього свіжого осіннього ранку!
І раптом Оленка схаменулась. Вона ні слова не сказала татові ні про Сашка Бібікова, ні про кулемет, ні про те, що сталося тут вночі…
Ну й нехай! Адже найголовніше те, що це сталося. А сказати – сказати можна й потім. Або навіть – зовсім не говорити. Хіба це має тепер значення?..
СЕРГIЙКІВ ГАЛСТУК
Це сталося так несподівано… Вчора, напередодні прийому в піонери. Надвечір.
Сергійко зразу звернув увагу, що дядько Микола якийсь замислений і мовчазний. "Може, щось неприємне сталося", подумав Сергійко.
Та й сам Сергійко був схвильований: адже завтра – прийом у піонери… Навіть їсти не хотілося.
Після вечері дядько Микола пішов до своєї кімнати і довго не виходив. Чути було, як він висуває шухляду, шарудить папером.
Нарешті дядько Микола вийшов:
– На… Це – тобі…
І простяг Сергійкові піонерський галстук. Галстук був шовковий, яскравочервоний, але… не новий. Сергійко зразу помітив це. І здивовано звів очі на дядька. Той поклав йому руку на плече:
– Це, Сергійку, не простий галстук… Це… Я зараз все тобі розповім… Я тобі навмисне не розказував цього раніше… Я знав, що настане день. І хотів саме в цей день розказати…
Дядько Микола сів на диван і пригорнув до себе Сергійка.
– Ти знаєш, Сергійку, адже мені зовсім недавно було стільки років, скільки тобі. Здається – ніби вчора це було. Так усе пам’ятаю. І особливо добре пам’ятаю роки війни. Мабуть, тому, що це були дуже тяжкі і страшні роки. Їх просто не можна забути.
Твій дідусь і твій батько були на фронті. А я, тоді дев’ятирічний хлопчик, лишився з матір’ю в Києві. Так випадково трапилось. Не встигли виїхати, розумієш.
І фашисти зайняли Київ.
Коли я пригадую той час, мені чомусь завжди уявляється люта зимова негода: сніговиця, вітер виє і – холодно, страшенно холодно, зуб на зуб не попадає…
Місто – ніби вимерло. Люди боялися виходити на вулицю. Та й людей було дуже мало.
У нашому великому п’ятиповерховому будинку (ми жили тоді на околиці Києва, на Куренівці) лишилося всього чотири сім’ї. Решта квартир стояли з навстіж відчиненими дверима, розграбовані, порожні. В них із свистом гуляв вітер, ворушив розкидані на підлозі обривки старих газет і якихось паперів, дзвеніли розбиті шибки, і безупинно хлопали зірвані з петель вікна.
Це були страшні квартири. Здавалося, в них хтось ходить, невидимий і жахливий.
У мене завжди завмирало серце, коли я проходив повз ці квартири. А проходити доводилося щодня. Водопровід у нашому будинку не працював, – полопались труби. І я носив воду з сусіднього двору у великому синьому чайнику без кришки.^
Одного разу я підіймався з повним чайником до нас на третій поверх.
На площадці другого поверху, якраз проти дверей однієї з порожніх квартир, я зупинився перепочити. Я на кожній площадці зупинявся: я швидко втомлювався, хоча ніколи не говорив цього мамі (бо вона б тоді сама носила воду, а їй і без того було важко). Відпочиваючи, я намагався не дивитися у розчинені двері. Мені було страшно. А цього разу… Раптом з глибини кімнат почулися лункі кроки. У мене перехопило дух. Я хотів був, кинувши чайник, бігти нагору, до себе, але не міг, ноги не слухалися, немов примерзли до мармурових плит площадки.^
Несподівано у дверях з’явилася якась дивна, незграбна постать у куцому пальтечку з облізлим коміром, у хлоп’ячій шапці-ушанці і в старих драних ботах. З коротких рукавів стирчали тоненькі руки.
В півтемряві я не міг роздивитися обличчя, але відчував, що цей чуднйй хлопець пильно дивиться на мене.
Нарешті він зробив крок уперед і промовив тихим, тонким, дівчачим голосом:
– Миколо… ти що… воду… – і не знаючи, що далі сказати, замовк. Але цього було досить, щоб я одразу впізнав цю людину. Це був не хлопець, а дівчина. Катя Коршунова.
У мене відлягло від серця. І навіть зробилося радісно від цієї зустрічі.
Всі мої друзі виїхали на схід, і я думав, що, крім мене, в усьому будинку нікого з дітей не лишилося. Але, виявляється, я не один. Катя теж лишилась. Правда, вона була на два роки старша і на цілу голову вища за мене. Але все-таки це була Катя, з якою я до війни грав у піжмурки, у квача, в сніжки…
Вона була відчайдушна дівчинка.
Одного разу (мені, правда, завжди було трохи соромно згадувати про це!) вона заступилася за мене. Льонька Косий, здоровило-другорічник з сусіднього двору, причепився чогось до мене, повалив і почав товкти. Катя, побачивши це, кинулася до нього і так відлупцювала, що він дві години ревів.
Батько Катин був полковник-танкіст. Симпатичний такий, веселий. Пам’ятаю, якось перед війною, проїжджаючи через Київ з своїм підрозділом, він катав нас усіх на танку…
Він загинув на самому початку війни. Ми дізналися про це ще до приходу німців.
І майже водночас загинула Катина мама – від фашистської бомби. Катя лишилася одна, із старою хворою тіткою. Я чомусь був певен, що вони в останній момент встигли виїхати. Але, виходить, не встигли…
Катя нагнулася і взялася за ручку чайника.
– Давай поможу!.. Адже ти втомився…
Я почервонів і теж ухопився за ручку:
– Не треба. Я сам. Пусти! Він неважкий.
Але вона не захотіла відпускати. І ми понесли чайник удвох. Коли ми зупинилися біля наших дверей, я подивився на посинілі від холоду Катині руки і сказав:
– Заходь до нас. У нас тепло сьогодні. Ми сьогодні стілець спалили.
Катя криво посміхнулася, нічого не відповіла ї зайшла слідом за мною в кімнату. Мами не було вдома, вона пішла роздобувати їжу – міняти своє осіннє пальто на картоплю.
Катя роздяглась, зняла шапку – і… я здивовано закліпав очима. Я не впізнав її.
Раніше, до війни, у Каті були довгі чорні коси. У неї навіть звичка була – час од часу струшувати головою, закидаючи їх за спину.
Тепер цих кіс не було. Катя булд пострижена під машинку. Волосся трохи відросло і стирчало смішним їжачком. Зовсім як у хлопця.
Помітивши моє здивування, Катя знову якось криво, невесело посміхнулась і сказала:
– Смішно?.. Лиса? Нічого, відростуть… Я тифом хворіла перед самісіньким приходом німців. А коли тиф, завжди стрижуть, щоб не випадало…
"Так от чому вони не виїхали!" подумав я. І тільки зараз я помітив, що у Каті дуже поганий вигляд: худенька, щоки запали, бліда, аж світиться…
Але що найбільше вразило мене – це Катині очі: згаслі, втомлені, сумні-сумні – навіть страшно дивитися. І – вії: величезні, неприродно довгі, ніби приклеєні.
Я подумав – чому в Каті такі вії? Адже раніше були нормальні, як у всіх…
Несподівано Катя спитала:
– У тебе є чистий папір, зошит або що-небудь?
– А навіщо? Здається, є один, в клітку… Там тільки дві сторінки списані.
– Дай мені… Мені треба. Я думала, що знайду там, у четвертій квартирі… Але там немає…
Поки я шукав зошит, вона мовчала. Потім несподівано спитала півголосом:
– А ти знаєш, яке завтра число?
– Двадцять третє, по-моєму… А що? – я здивовано поглянув на Катю – для чого це вона питає?
– Забув? Еге? – тихо, майже пошепки спитала вона. – Адже завтра… День… Червоної Армії…
Я почервонів: я й справді забув про це. Знаєш, якось все тоді змішалося в голові, і всі дні були одноманітні– тяжкі, страшні, похмурі.
Катя зітхнула і якимсь дивним, дорослим голосом сказала:
– Це було батькове свято. Наче день народження. Ми з мамою завжди поздоровляли його в цей день… І гості були… Батько дуже любив цей день… А справжній свій день народження ніколи чомусь не святкував… Тільки оцей…
Запала напружена тиша.
Катя пильно подивилася на мене і спитала раптом:
– Ти… піонер?..
Я схилив голову і не відповів. Я не був піонером. Мене не встигли прийняти. Але мені стало якось дуже ніяково – ніби я винен у цьому.
– Ну… нічого. Це нічого… – сказала Катя.
Очі її, опушені довгими-довгими віями, глибокі і тьмяні, раптом спалахнули і загорілися таким яскравим іскристим вогнем, що я навіть здригнувся.
– Ти допоможеш мені? Ти не боїшся, Миколо?..
Я ще не знав, що вона хоче, але відчув якийсь невиразний страх.
Катя нахилилася до мене, оглянулася на всі боки, немов боялася, щоб хтось у кімнаті не почув її слів, і, затинаючись, прошепотіла:
– Давай… напишемо… листівки…
У мене затремтіли коліна. Я теж лякливо оглянувся на всі боки. І через силу, ледве чутно сказав:
– Ага!..
Катя одразу повеселішала. Вона навіть, за звичкою струснула головою забувши, що в неї немає кіс.
– Це буде здорово! От побачиш!.. Ну, давай зошит. Чорнило є?
За хвилину ми вже сиділи поряд за столом і думали. Нам ще ніколи не доводилось писати листівок. Ми думали довго і, нарешті, вирішили написати просто:
"Хай живе наша Червона Армія! Ми все одно переможемо!"
Дев’ятнадцять листівок написала Катя і шість я. Більше у нас невистачило паперу. Катині листівки, звичайно, вийшли красивіші. А в мене почерк був поганенький, кульгавий і нерозбірливий. Але Катя похвалила мою роботу.
Мені чомусь особливо запам’яталася одна листівка, яку я писав. Сторінка була не повністю чиста. Вгорі – два рядки, кінець задачі з арифметики, яку я колись розв’язував. І під цими рядками стояла жирна п’ятірка, написана червоним олівцем, і підпис учительки.
Я спочатку хотів відірвати цю частину сторінки, але Катя не дала:
– Хай буде так.