Для когось це місце, мабуть-таки, призначалося. Не треба бути великим мудрецем, щоб дійти такого висновку. У списках пасажирів Григораша не було, а у барі він його бачив. На власні очі. Отже…
Анатолій Петрович зробив крок до "червоного" коридора і раптом завмер.
По коридору поперед нього ішов хлопчик років дванадцяти. Обличчя його він не бачив, лише потилицю, тонку шийку і кумедно настовбурчений на маківці рудий їжачок.
Біля дверей каюти Сокирка хлопчик зупинився, якусь мить стояв, потім рвучко відчинив двері і переступив поріг. І в ту ж мить почувся зойк.
Анатолій Петрович кинувся гуди.
Двері каюти були прочинені і, ще не добігши, Анатолій Петрович почув хриплуватий, наче застуджений, хлоп'ячий голос:
— Ти все розкажеш, все!
— Розкажу, розкажу! Тільки зникни! Зникни! Бо я збожеволію! — істерично вигукнув Сокирко.
Анатолій Петрович вже взявся за ручку дверей, і тут щось примусило його обернутися.
У кінці коридора біля трапа стояв… Григораш. У голубому махровому халаті, наче щойно з басейну.
Кілька секунд вони дивилися один на одного. Потім Григораш нервово сіпнув головою (це був знайомий жест, який не лишав жодних сумнівів, — і тоді, на допитах, він так робив, коли не витримував і починав нервувати). Повернувся і тільки війнули поли халата — так швидко, по-мавпячому шугонув угору трапом Григораш. Коли злочинець тікає, міліціонер не може не переслідувати його. Тут уже не до роздумів. Це інстинкт. І Попенко кинувся до трапа.
Він теж подолав його у два скоїш.
Це був найвищий поверх корабля. Тут, поряд з рубкою, містилися каюти капітана, старпома, лоцманська, радіорубка… Сюди пасажирам вхід не дозволявся, про що сповіщала табличка на ланцюжку.
Але Анатолій Петрович перескочив ланцюжок, як за секунди до цього перескочив його Григораш — про це свідчили голубі нитки на табличці: видно, Григораш зачепився за неї халатом. І затримався. В останню мить Попенко встиг помітити, як зачинилися двері каюти капітана. Іншого виходу у Григораша не було. Хіба що на небо. Якби там несподівано з'явився вертоліт. Але так буває лише в кінофільмах про Фантомаса.
Двері каюти не піддавалися — Григораш зачинився зсередини. Мабуть, капітана там не було.
І справді капітан був у рубці. Стоячи біля штурмана, що вів корабель, щось йому говорив.
Інстинкт переслідувача не дозволяв Анатолію Петровичу одійти далеко від дверей каюти, і він чекав, поки капітан обернеться і зверне на нього увагу.
І от капітан обернувся і помітив його.
Здивовано звів брови, щось коротко сказав штурману і швидко пішов до Попенка. Штурман не обертався і не бачив Анатолія Петровича.
— Що таке? Чого ви тут? — півголосом спитав капітан, прикривши двері, що вели в рубку.
— Вибачте. Але до вашої каюти зайшов сторонній.
— Що?
— І не просто сторонній, а карний злочинець.
Капітана Пилипея наче вдарило струмом.
— Карний злочинець? Ви певні? Не помиляєтесь?
— Я певен і не помиляюсь. Бо добре його знаю. Я — капітан міліції, — Анатолій Петрович простягнув Пилипею посвідчення.
Той якось неуважно, незосереджено глянув на нього. Вони вже підійшли до дверей каюти.
— Ану, подивимось, подивимось, що тут за карний злочинець, — весело й голосно промовив капітан, беручись за ручку.
— Він замкнувся, — сказав Попенко.
— Замкнувся? Не міг він замкнутися! — знову ж таки голосно, з притиском сказав капітан. Поторсав ручку, натиснув і… двері розчинилися.
— От бачите! — Капітан зробив крок і, стоячи в дверях, зазирнув у каюту. — Нікого нема. Вам здалося.
Через плече капітана Анатолій Петрович бачив, що у першому приміщенні каюти, так званому кабінеті, справді не видко було нікого. Але існувало ще й друге приміщення, де капітан спав, відпочивав.
— А там?
— І там, по-моєму, нікого, — сказав капітан і зробив ще два кроки.
І, хоч капітан не запрошував його, Анатолій Петрович зайшов до каюти.
Останнє, що він встиг побачити, — це перекошене обличчя капітана, який враз обернувся.
Від страшного удару ззаду по голові Анатолій Петрович втратив свідомість.
Розділ XIV
У люксі хтось є.
Григорій Тарасович прокинувся серед ночі. Щось йому наснилося — хтось його переслідував, хапав, душив. Так бувало, коли він спав на спині. Глянув на годинник — було майже три години, без чверті. І одразу відчув, що в каюті щось не так. Кинув погляд на сусідню верхню полицю — полиця була порожня. Прислухався. На нижніх полицях мирно посапували хлопці. На столику, куди вони клали на ніч свій одяг, речей Анатолія Петровича не було. Григорій Тарасович зліз. Нашвидку одягнувся, вийшов у коридор. Зазирнув у туалет. Нікого.
Григорій Тарасович уже кілька років був дружинником, і за цей час почуття пильності стало майже професійним. Небезпеку він відчував підсвідомо і майже ніколи не помилявся. От і зараз… О третій годині ночі без жодних підстав Попенко не вийшов би з каюти. Щось таки сталося. І не збудив. Сам пішов. Оберігає. Образа знову ворухнулася в серці Григорія Тарасовича. Вчора перед сном, коли хлопці вже поснули, між ними відбулася досить гостра розмова. Григорій Тарасович сказав прямо, без викрутасів:
— Анатолію Петровичу, ви ж ще вчора знали, що у двомісному люксі їде якийсь кооператор. Чому мені не сказали?
Анатолій Петрович знітився:
— А ви звідки дізналися?
— По-перше, бачив, як він виходив з каюти. По-друге, спитав у директора круїзу. А він, виявляється, ще вчора вам сказав.
— Не хотів вас даремно турбувати.
— Що ж я, хлопчик, чи що? Я все-таки дружинник. І погодився їхати з вами не для того, щоб… А щоб… — від образи Григорій Тарасович не знаходив слів.
— Ну нащо вам зайвий клопіт? — намагався заспокоїти його Попенко. — Звичайнісінький кооператор, а ви будете думати казна-що. Воно вам треба?
— То що ж мені — вже й думати заборонено?
— Навпаки. Думайте. Особливо про хлопців. Дивіться за ними уважно. Щось вони дуже розбігалися по пароплаву. Я за ними стежити весь час не можу. Давайте домовимося, що за хлопців відповідаєте ви.
— Отже, моя роль зводиться тільки до ролі няньки?
— Ну для чого так? Дорогий мій! Ви ж справді не хлопчик, не шукач пригод. Ви ж доросла людина. І дай боже, щоб ніяких пригод не було. Я особисто про це мрію. Щоб наші підозри виявилися не більше, як підозри. Безпідставні.
Безпідставні!
То чого ж ти серед ночі кудись подався, голубе?
Григорій Тарасович ступав навшпиньках. Хоча й так на м'якій килимовій доріжці кроків було не чуть. З-за дверей якоїсь каюти долинули крики, лайка. Григорій Тарасович застиг, прислухаючись.
— Ну що я сказала? Що? Все життя ти мене мучиш! Своїми безпідставними ревнощами ти мене заженеш у могилу! Я більше не можу! Не можу! — верещав жіночий голос.
Чоловічий щось нерозбірливо бубонів.
Якесь подружжя серед ночі з'ясовувало свої стосунки.
Знову щось безпідставне!
Григорій Тарасович обійшов увесь корабель. Піднявся навіть на верхню палубу. Анатолія Петровича не було ніде.
Так само навшпиньках Григорій Тарасович підійшов до каюти-люкс. Затамував подих, прислухаючись. За дверима балакали. Але ж "кооператор" їде один. Значить, там Анатолій Петрович. Слів не чуть. Голоси приглушені.
Двері розчинилися так несподівано, що Григорій Тарасович відсахнувся.
У дверях стояв "кооператор", кремезний, мускулястий, у закордонній майці з вищиреним тигром і синіх джинсах.
— Що таке?
— Н-нічого, — розгубився Григорій Тарасович.
— Щось сталося? — "Кооператор" дивився очікувально і стурбовано.
— Ні… Просто не спиться… Гуляю…
— Неправда. Що сталося?.. — Тепер "кооператор" дивився пильно й пронизливо. — Ви когось шукаєте? Хтось зник?
Григорій Тарасович мовчав, намагаючись зазирнути через плече "кооператора" у каюту.
Він міг заприсягтися, що у люксі, крім "кооператора", хтось є.
Але то був не Анатолій Петрович.
Несподівано розчинилися двері сусідньої каюти… І визирнув Сокирко.
Розділ XV
"Ділові" розмови.
Коли Попенко отямився, то відчув, що не може ворухнути ні рукою, ні ногою. Він лежав зв'язаний на вкритій килимом підлозі каюти капітана. Над ним схилився Григораш, уже не в халаті, а в картатій сорочці і спортивних штанях.
— Прочумався?..
— Розв'яжи! — скреготнув зубами Анатолій Петрович.
— Переб'єшся. Спершу побалакаємо. Що тобі треба? Чого ти тут шнириш?
— Де капітан? Що ти з ним зробив?
— Капітан? Ха! Веде корабель. Чого це я мав з ним щось робити. Він мій друг.
— На що ти розраховуєш? Невже ти думаєш, що в тебе щось вийде?
— Думаю, думаю. Є лише два варіанти для виходу з ситуації, в яку поставила мене зустріч з тобою, начальник. Або ти стаєш моїм другом і входиш в долю. Нам якраз потрібен такий кадр, як ти. До речі, у нас уже є друзі з вашої контори, ти будеш не перший. Це найкращий варіант. Він мені імпонує. Я обома руками за нього. Раджу від душі. Я ж ще тоді, пам'ятаєш, сказав — ти мені подобаєшся. Звичайно, для цього першого варіанту будуть певні умови… Ну, а другий варіант — сумний для тебе, начальник, — "мокрий", — Григораш черконув себе долонею по шиї і засміявся. — Так просто я ж тебе випустити не можу. Будь-який третій варіант — сумний уже для мене. І я його змушений виключити. Подумай. Зваж. Розумію, що одразу ти не погодишся. Не можеш. Такий у тебе характер. За це я тебе й поважаю. Даю тобі для роздумів півгодини. Більше не можу. Спускати твій труп під воду треба зараз, поки ще темно. Між іншим, врахуй, нас тут на теплоході багато. Раз я тебе приймаю в каюті капітана, це щось та означає… Давай, думай швиденько. Не буду заважати. — Григораш підвівся і вийшов.
Так, думати треба було швидко, Григораш — професійний злочинець, убивця. Виконати свою погрозу йому не важко. Це ясно. Невже капітан Пилипей не жертва, а злочинець? Тоді й Сокирко. А Вороний? З ворогуючої банди?
Думай! Думай!
Якщо є вихід з тієї ситуації, в яку ти потрапив, то він тільки в твоїй голові. Якщо можна перемогти зараз Григораша, то тільки розумом, хитрістю.
Треба не мовчати, говорити, щось придумувати. Треба йти, як то кажуть, на переговори.
— А які ж умови для дружби? — гукнув Попенко.
— О! Це вже ділова розмова! — весело сказав Григораш, знову заходячи з "кабінету" у "спальню". — Питаєш, які умови для дружби. Ну, яка ж може бути дружба між "злодієм у законі" і праведником — міліціонером? Треба, щоб ти хоч трохи зрівнявся зі мною.