У кишені лежало тридцять гривень, які лишилися від тої полтини, що йому тицьнув "незнайомець" — двадцятку він заплатив за таксі. Батьки категорично відмовилися брати у нього ті гроші.
Женя сів писати їм записку:
"Любі мамо й тато!
Тільки, будь ласка, не хвилюйтесь. Я вас дуже прошу. Все буде гаразд. Я мушу негайно виїхати до Хрястова. Подзвонив один із тих, хто зник, і просив приїхати. В нього немає грошей на квиток. Капітанові скажіть, що я дзвонив, але його не було. Ще раз не хвилюйтесь.
Цілую. Женя".
Він залишився задоволений тим, що написав: і Граціанського не виказав, і пояснив батькам причину свого зникнення. Тим більше він їхав не кудись, а саме до Хрястова. Це вже було не вперше в його житті. І батьки не повинні особливо хвилюватися.
Коли він сидів уже в електричці, йому в усіх подробицях пригадалася ота його перша мандрівка.
Цього літа Женя поїхав до родичів у Скадовськ. Думали, що він пробуде там два місяці — місяць із татом, місяць із мамою. Але він пробув лише місяць із татом і повернувся назад. Через, так би мовити, екологічну обстановку. Море біля Скадовська було забруднене, купатися забороняли, то чого ж там товктися на березі? Дома його чекав лист від Вітасика Дорошенка. Вітасик відпочивав із батьками у пансіонаті енергетиків на околиці Хрястова на річці Тернаві. Запрошував до себе. Розхвалював Тернаву на всі заставки — і яка річка прекрасна, і ліс біля неї, а в лісі гриби, ягоди і соснові шишки, і як прекрасно купатися ("краще, ніж у морі", за словами його тата-енергетика), і човни, і водні велосипеди… Одне слово — "Ялта для бідних" (як знову ж таки сказав його тато-енергетик).
Женя показав листа батькам. Батьки з листа посміялися, особливо зі слів "Ялта для бідних", але їхати не погоджувались.
— Знаю я ці пансіонати. Кімнатки, як купе в поїзді, — сказав тато. — Не те що гостей приймати — самим ніде повернутися.
Але Женя так канючив, що мама врешті погодилася:
— Ну гаразд, у неділю вранці поїдемо, щоб увечері повернутися.
Взяли квитки туди й назад і поїхали.
На Тернаві справді усім сподобалося — і Жені, і татові з мамою.
Дорошенки запрошували приїздити ще, Киселі дякували, але наступної неділі, коли Женя нагадав про Тернаву, мама сказала:
— Ні, не поїдемо. Незручно набридати. Вони, певна річ, люди чемні, виховані, гостинні, але ви ж бачили, скільки в них було зайвих турбот через нас. Люди приїхали відпочити, а приймати гостей — не відпочинок. Не поїдемо!
І скільки Женя не канючив, мама була тверда й непохитна, як скеля.
Тато у Жені був м'якішій за маму.
Та коли тато заїкнувся: "А може, хай сам з'їздить. Дорогу вже знає. Я в його роки…" — мама таку блискавицю метнула очима на тата, що Женя подумав: "Зараз буде грім!"
І за всіма законами природи за блискавкою загриміло — Та ти що?! Та Боже збав! Щоб я пустила дитину саму аж у Хрястів? Ти бачив, які в електричці ханиги картами ляпають?! А цигани… Стільки буває різних страшних випадків! Ти що?
— Та я… — почав був тато.
— Ти себе з ним не рівняй! Ти ріс без батька, на вулиці, був хуліганом… Ти…
"Хуліган" — тато безпомічно усміхнувся, поправив окуляри, махнув рукою і припинив дискусію.
У той-таки день Женя одержав листа від Вітасика:
"Привези, будь ласка, свого м'яча волейбольного. Мій луснув".
Вітасик не сумнівався, що Женя приїде.
І Женя вперше у житті одважився на втечу з дому. Звичайно, якби не татові слова, він би ніколи… А так… Тато начебто благословив його.
Коли Дорошенки несподівано побачили на пляжі самого Женю з волейбольним м'ячем і дізналися, що він приїхав без батьків, реакція була неоднозначною. Тато реготав, мама розгублено сплескувала руками, а Вітасик аж підскакував від захоплення. Мама негайно схопила Женю за руку, дала йому мобілку й наказала мерщій дзвонити батькам.
І через дві години батьки Киселі вже були на Тернаві. І хоч мама заплакала, а тато одважив Жені добрячого потиличника, і в маминих, і в татових очах (особливо татових) був не лише осуд, але й щось подібне до схвалення, а може, навіть і гордості… Тато колись казав, що людину характеризують не стільки слова, скільки вчинки…
Все це згадував зараз Женя, дивлячись у вікно електрички, повз яке мелькали знайомі вже станції. Іванівка… Соколівка… Заводська… Черешеньки… Журавлиний Брід…
Проїхали озеро, на березі якого стояв "Запорожець" і двоє дядечків купалися (хоч уже й початок жовтня). І от нарешті — Хрястів.
Станція, обабіч якої дві платформи — ліворуч західна, праворуч східна.
У Жені калатало серце, коли він виходив на західну платформу.
Платформа була чогось майже безлюдна. Якась бабуся куняла на клумаках під стіною та двоє військових розмовляли біля газетного кіоску.
Граціанського не було.
З-за рогу вийшов здоровань із рюкзаком. Женя бачив тільки його спину. Йому здалося, що то Шипуля. "Заманив! — похололо у Жені в грудях. — Зараз схопить і…"
Він кинувся до кіоску де розмовляли військові.
І враз у вікні залу для чекання мелькнула голова… Вітасика Дорошенка. Женя отетерів.
Вітасик махав Жені рукою і показував у бік входу до вокзалу.
Женя на мить обернувся — здоровань із рюкзаком, зовсім не схожий на Шипулю, перетинав колію. Женя кинувся до входу.
З дверей назустріч йому вибіг його друг Вітасик, радісний, живий і неушкоджений.
— Ти?! — тільки й спромігся вигукнути Женя.
— Здоров! — Вітасик з усієї сили ляснув його по плечу, але Женя навіть не відчув болю.
— А… а де Граціанський?
— Нема!
— Як? Він же мені дзвонив по телефону, призначив тут побачення.
— То я дзвонив.
— Що?! Я сам, на власні вуха чув…
— Усе правильно. Але то був я. Зараз усе розкажу. Тільки спершу подзвоню мамі. Своїм голосом. Щоб не хвилювалася більше. Давай гроші.
Женя вишкріб усі гривні з кишені.
— Ходімо дзвонити.
Вони вскочили у вокзал, підбігли до маленької кімнати, де містилося відділення зв'язку, розплатилися, й от уже Вітасик кричить у трубку автомата, що висить на стіні.
— Мамо! Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Я зараз приїду!
Навіть Женя почув, як одчайдушно скрикнула у трубці Вітасикова мама:
— Вітасику! Синку! Де ти?
— У Хрястові. І Женя поряд зі мною. Все гаразд. Я живий-здоровий, цілий-неушкоджений! От хай Женя скаже. Передаю йому трубку.
Женя схопив трубку і закричав:
— Цілий-цілий! Здоровий! Усе на місці. Не хвилюйтесь. Зараз сідаємо на електричку і їдемо. Зараз їдемо. Не хвилюйтесь.
Але одразу сісти на електричку у них не вийшло. Два рейси чогось одмінили, і найближча електричка була тільки через годину сорок хвилин.
— Ну так що, що ж трапилося? Де ти був? Що значить твоє зникнення? — накинувся Женя на Вітасика.
— Стривай! Не гарячкуй! Зараз розповім. Усе по порядку.
Розділ XI
"Ой!" — сказав Женя Кисіль. Бо ж було чого ойкати. "Ходімо у кіно!" Дзеркало. Потрясіння. "Не хвилюйся!"
Так от, сталося це у суботу на великій перерві. Настрій у мене був поганючий. І з тобою посварився, наговорив ти мені такого, що… хоч і справедливо, може, а все одно… І… Підійшов я до Милочки Петриківської, стояла вона біля вікна сама.
— Що, — кажу, — скучаєш? Давай, я тобі анекдот розкажу… Тільки що Стасик Іванець приніс… Летіли на літаку американець, француз і наш, українець…
— Пхе! — перебила вона мене. — Дуже мені потрібен ваш анекдот! І одійшла. Тоді бачу: підходить до неї Вітасик Граціанський. Чую:
— Слухай анекдот. Летіли на літаку американець, француз…
І вона так уважно слухає, тоді як зарегоче:
— Ой! Здорово!
Так мені стало кепсько… Пішов я у двір, щоб їх не бачити. Тинявся-тинявся, забрів у куток безлюдний, що за спортмайданчиком, біля сараїв. Аж чую раптом голос за спиною:
— Що — заздриш? Хотів би бути на його місці?
Обернувся я — і похолов. Ззаду не було нікого.
("Ой!" — сказав у цьому місці Женя Кисіль. Але пояснювати того "ой" поки що не став. Вітасик це відніс виключно за рахунок враження від своєї розповіді і спокійно вів далі).
Тоді знову чую:
— Не дивуйся і не обертайся. Ти мене не побачиш. Слухай тільки. Можу тобі це зробити. Спершу на три дні. А як сподобається — назавжди. Подумай. Даю тобі часу до кінця уроків. Як вирішиш, зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш тільки одне слово: "Згоден!"
І замовк.
Знову я обернувся. Нікого.
Тільки почув, як зацокотіли раптом, віддаляючись, копита.
Аж тут і дзвоник на урок задеренчав. Побіг я у клас.
До кінця уроків тільки й думав, що то таке було. Розіграв мене хтось, чи що. Сховався за живоплотом і говорив. Але ж таке було враження, наче за самісінькою спиною стояв. І голос не хлопчачий, а дорослий, басовитий. Чого б це дорослий мене розігрував?
Хто ж це міг бути?
Якийсь казковий чарівник?
Чарівники бувають лише в казках. А у нас реальне життя.
Може, вчений якийсь. Гіпнотизер. Спеціаліст яких-небудь телепатичних наук. Хіба мало різного незнаного й дивовижного, невивченого в природі. Оно нещодавно у програмі "120 хвилин" я сам чув про випадок з німецьким підводним човном, який на дні океану, на глибині кількох кілометрів, де нічого живого нема, схопила й тримала, не відпускала невідома істота. А екстрасенси! А телекінез… А Бермудський трикутник! А отой "полтергейст", про який ми з тобою недавно говорили! Яких тільки див нема на світі.
Може, якийсь учений досліди проводить. І я ще, чого доброго, в історію вітчизняної науки увійду, прославлюся на весь світ.
В усякому разі нічого загрозливого я у тому таємничому голосі за спиною не відчув. Добрий був той голос. І зовсім не страшний.
Думав я, думав і нарешті вирішив: а чому б не погодитися? Що я втрачаю? Три дні побути на місці Вітасика Граціанського — погано, чи що? Мати джинси "Левіс", кросівки "Адидас", японський годинничок, найкращий плеєр — це ж здорово!
Як це все буде, я собі не уявляв, — чи примусить учений-гіпнотизер Граціанського все те мені віддати, чи як, — хтозна. Але дуже мені вже закортіло. І я вирішив: коли закінчаться уроки, погоджусь.
"Зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш…" А як же він знатиме? Мабуть, за допомогою складної апаратури встановив зі мною контакт на відстані… Ну, що ж! Спробую! Тільки виберу таке місце, де ніхто за кущами не стоятиме і з-за рогу не спостерігатиме.
Якщо це хтось пожартував, тоді просто нічого не буде, а якщо справді, то…
І от як закінчилися уроки, почекав я, поки розійшлися трохи учні, і заскочив у туалет на третьому нашому поверсі.