А як? Без вещдоків, без свідєтілів. Правда, таких батьки знайшли, які перелякані тим, що сталося в їх мікрорайоні, погодились. А тоді:
"Це що получаїцьця — то це, виходить, ми стояли на кухні і все бачили, як він різав, і ми не вмішалися в це діло? Отак і позволили йому одрізать? Які ж ми після цього свідєтілі?"
І відмовились.
От суддя говоре:
"Чому ви одрізали?"
А батько:
"Я? Я нічого такого не різав. Навіщо це мені?"
"Як навіщо? Він же згвалтував вашу дочку Олену".
І раптом батько каже:
"Що? Не може такого буть. Такого ніколи не було, якщо ви, пане суддя, лише позавчора доказали всьому світові, що ніякого згвалтування не було!"
Отак. Тобто тепер бери й доказуй, що ти неправильно судив.
А родичам Дениска в кращому разі тепер треба довести, що їхній синок таки згвалтував дівчинку при помощі такої самопохожо сковороди...
Й батько й дочка нарешті вийшли з суду з гордо піднятою головою.
Бо суд навіть не знайшов одрізаного того, що батько Денискові втяв, бо він після цього, йдучи в хлібний магазин — отуто в бак його й викинув. А чого його з ним носицьця? Тут йому й місце — нехай отуто й лежить, бомжів лякає.
Тицьнула вона в морок сміттєзвалища.
Зорі захотіли поховатися за місяця на таку історію, сміттєві баки так і лишилися з роззявленими ротами, Катерина Іванівна насилу притулила свого:
— Ну, а цей батько? Як же йому жити далі з такою совістю? Після того, як він, — намагалася не зиркати на контейнери, — таке зробив?
Марина Пилипівна нахилилася за своїм відром, підняла його:
— Він на суді про це так тоді сказав:
"Я батько. Й Бог мені прокурор. І Бог мені адвокат".
Тролейбус в оповідання
Чадна компанія байкерів промайнула за вікном, і він одразу почав думати про ту свою мрію, в якій не погано би купити старого "Ка-750", одчепити назавжди коляску, переробити чотиритактного двигуна на двотактного (чи навпаки), розмалювати його не по-жлобському, під дизайнерські трафарети, а живописом, пензликами; одягнутися в козацьке або ні, краще в донкіхотівське, і отак поволі кружляти Києвом, доки не стати примарою, підвозячи вночі зневірених заблукалих дівчаток; або таранить хуліганів, які ламають нічні кіоски і одразу списом ставити їх на праведний шлях.
— На Шулявську? — одхекано запитав новий пасажир. Чемний такий, з православною борідкою, прасованими паперовими брюками.
— На Смілянську, — сказав Андрій, і подивувався, що голос став, як у кондуктора.
Не встиг він устигнути, як тролейбус круто повернув на міст, круто повернув пасажир:
— А кажиш на Шулявку. Одіот! Слишиш, ану скажи йому, шоб випустив мине, ну? Я кому сказав? Слиш, здєлай це, я кому сказав?
Кивав він Андрієві убік водія.
Андрій чемно одсунувся од нього убік своїх думок: "ну, лати, вони ж мають бути іржавими, тут головне щербату мисюрку на голову, підібрати на Сінному ринку, меча позичу в Юліка", — радів він, бо найголовніше, виявляється, вже мав: причу й вуса з борідкою, як у Ісуса Христа, а, виявляється, вона геть донкіхотоподібна.
— Зачім ти мене обманув? Ану, слиш, одкрий машину, я кому сказав? — знову ожив паперовий добродій.
Машина зупинилася під гору, одсапуючись, Андрій одвернувся до іншого вікна й узрів за ним дивовижну парочку, вона випадала геть із натовпу, бо була абсолютно щаслива, охайненька така, з портфельчиками, трималася за ручки, тобто за пальчики; "які розумні, — думав Андрій, — щоб долоні не пітнявіли, отак пальці просунь і ніяких проблем". Занадто закохані, ті крокували життям, міцно і радісно тримаючись одне за одного.
— А-а, з вами тут... — штовхнув пасажирів чоловік словами і просунувся під кабіну. — Слиш, випусти мене.
Водій повернув очі, він їх і тримав, як руля:
— Шо, батя?
Під курткою під сорочкою в нього була красномовна тільняшка.
— Випусти, кажу, ти ж стоїш, ну?
— На остановки, — одкотив той очі на дорогу. — Я випускаю людей, запомніть, только на остановки...
— Ти брось бюрократить, — гнівався випрасуваний.
— ... особинно, блін, таких, як ти. Шоб потом міні в депо наскандалив, ага.
Тупнув педаллю й посунув крутим акведуком, траса на Шулявку ковтнулася мостом унизу.
— Стой! — закричав пасажир. — Ти куди?
— На Смілянську, — була відповідь крізь мікрофон, — куди ж.
Добродій почав шарпатися в кабіну:
— А міні казав, шо на Шулявську!
— Нічого я тобі, поняв, не казав, — відказав туди ж "матрос".
— Як же не казав, ану астанови, я кому сказав, зараз же міні. Тикає він міні, ні, ви послухайте. Давай, астанавлюй.
— Ага, разгон.
Салон на це стримано стояв, особливо Андрій, бо він на Смілянську. Разом з салоном, і матросиком на чолі його; як добре, коли всі туди, а не туди.
В цей час ще устиг кинути погляда на занадто закохану парочку, і в юнакові він упізнав... кого? Себе! З такою ж дартаньянівською борідкою, патлами хвилястими, лише одежа джинсова геть вимита, і оцей жест патетичний, яким Андрій завжди одкидав пасмо з лоба!
Тролейбус остаточно виборсався на моста й полегшено скреготнув, дуже йому подобалося між колесами, коли не акведук, а прямо:
"Не обламаюся, — подумав він, — ше на два рейси фатить".
Тут він почув, що в нього стукають, це пропрасований пасажир ломився до водія; він думав, що кулаками проти дверей. Але ті були самопальні, посилені іржавими кутиками, й посміялися з тих зусиль.
— Останови! — кричано в них. — Куди ти розігнався, випусти, я кому кажу. Каже на Шулявську, а сам на Сміляньську, пфу! Тикає мені, старшій людині, панімаєш, дожив, понімаєш.
— Не плюйтеся, тут вам не вулиця, а салон, — культурно сказала дамочка, вона була зі Смілянської й продумала про неї думочку: "а що, як раптом поверне на Шулявську?" Й хоч знала, що такого ніколи на планеті Земля не трапиться, про всяк випадок зненавиділа того, в брюках.
Прокомпостована дійсність повільно сунула вгору.
— Шо ж ти людям брешиш, — калатав той своє в двері, щосили напружуючи обличчя, — обманюїш їх і везеш?
— Ніхто вас не обманював, — мовила дамочка. — Я сама лічно чула, як ви його не питали.
— Да одкроїш же ти, ілі нет? — майже жертовно репетував той.
Бо тролейбус, закоркований трефіком, знову став; Андрій притиснувся щокою до скла, аби знову хоч раз побачити ту щасливу парочку за вікном, і тулився, доки вона не вийшла на міст, і хоча розмовляли про щось веселе, погляди обох були спрямовані в одну точку — в далечінь — що вони там цікавого побачили? Певно, нічого, бо обоє дивилися в себе, занадто щасливі, і Андрієві, який ніколи не бачив себе збоку, до прикрощів щемно було, що він лише зараз починає упізнавати, такого легкого, світлоокого, який неквапом дибав мостом, не звертаючи на нього уваги.
Андрій запанікував, озирнувся салоном, хапаючись за візуальність оточення, однак його знову тіпнуло до вікна. А що це за дівчина? Лице знайоме, але звідки?
Тролейбус тіпнуло і потягнуло, парочка знову зникла з очей. "Або нехай світ роздвоїться, — чортихнувся хлопець, — аби не я", — вирішив він.
— Ти пасматрі, — одкинувся добродій од водійських дверей, він витрачав удвоє більше міміки, аніж в нього було, — вас не туди везуть, а ви всі — заодно? Одкривай, я кажу, одіот!
Про всяк випадок той звернувся до тролейбусу, а не до водія. Бо в того кулак був татуйований якорем.
— Діти, — пояснила йому жінка.
— Шо "діти"? — не впетрав той, бо думав про Смілянську, а не про Шулявську. Й про безнадійно програний міст.
— В салоні діти, — підкопилила та фарбу на губах.
— А я шо кажу? Нихай і діти, лише шо, йому жалко випустить? Остановить машину, одокрить її двері і все й і нікакіх разговоров. І все, і я вийшов од вас усіх.
Тролейбус повз повільніше за сварку, Андрій пошукав поглядом дітей, але погляд його, тренований у студіях худакадемії, несподівано наштовхнувся на дуже цікаву дівчину в протилежних дверях; не тому, що вона була тут єдина, яка не дослухалася потічного скандалу, а тому, бо щосили визирала на вулицю. Тиха, непомітна гравітація вступала в хлопця, така непомітна, що він її і не відчував. Лице її проступило крізь тонкий макіяж і подивувало художника ще тоншою шкірою; що вона там узріла, за вікном? Очі такі непідробно зелені. "Занадто молода для такої краси", — хотів подумати він, а замість того вийшло: "десь я її вже бачив", — почав тішитися Андрій своєю зоровою пам'яттю, одкидаючи образи з живопису, а лишаючи лише з натури; тут потроху до нього почало доходити, що ця дівчина кап-у-кап така, як ота, що із ним же отамечки крокує мостом!
Тролейбус, скрипучи, поволі одтягався од нього, і Андрій усе б у житті віддав, аби висунутися назовні і переконатися, що то таки так. Але міг бачити лише незнайомку, яка в тому кінці салону мало не розсунула двері, аби визирнути. Дивовижна шкіра її, позбавлена фактури, майже неонова, просотувалася ізсередини рум'яним світлом — тонкі матерії напружилися.
— Ето етой умнік, — тицяв в Андрія пасажир, — ето він первий заявив, що тролебуз іде на Шулявку.
Андрій побачив, як пасажири втупилися в нього, — а хто ж іще почав цей полілог, цю довгу розмову з ним про транспортні напрямки? Хто перший одкрив рота?
— От що, — повернувся хлопець до нього. — Ви ображаєте водія, а він на роботі. Він буде нервуватись, а в салоні повно дітей. Ясно?
Не ясно, бо той ніяк не міг прив'язати дітей до Смілянської.
— А ти, — він думав, доки міряв Андрія поглядом, бо думав дуже довго, пригадуючи, пильненько додивляючися до борідки. — Ти диви, який одіот. І не жид, —додав здивовано він.
"І не жид", — подумав Андрій про це.
Одіот!
Бо тролейбус несподівано одчинив двері на малопомітній зупинці "по вимозі", і доки Андрій устиг збагнути, що незнайомка випурхнула, салон зачинився.
— Одчиніть, — зірвалося в хлопця, і всі зареготалися, особливо водій, який зробив це в мікрофона:
— Ти диви, ще один!
Фази поминання
— Якщо ти стомився, попий води.
Брюс Лі
Півгодини — і чотири тости минулося, доки я збагнув, що втупився в Люську; тоді я злякався, що помітять гості, особливо її чоловік Только, бо ці мої погляди турбували його ще з восьмого класу, коли я після канікул наче уперше побачив її на зарядці.