Згадалось все те, чому я, тоді ще школярка, не могла знайти пояснення. А батьки й учителі ховали очі, відмовчуючись.
– Ось слухай, – продовжував Пантелеймон Іванович. – "Я – дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської неволі і поставив на грані двох світів творити нове життя. Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї".
"Загинеш у боротьбі..." – відлунювало в моєму молодому і гарячому серці. Як це чудово – загинути у боротьбі за ідею, за волю, за свою вітчизну! Так, я буду боротись…
Та вчитель охолодив мій запал. Розповів мені про Організацію українських націоналістів – ОУН, чим вона займається, про її керівника Степана Бандеру, дав літературу. Пояснив, що членом її я ще не можу бути, бо занадто молода, що це небезпечно, що німці переслідують членів ОУН, розстрілюють їх.
– Німцям не треба самостійної України, – казав учитель, – вони хочуть зробити нашу землю своєю колонією, а наш народ – рабами.
І стала я не членом, а лише симпатиком ОУН. Виконувала доручення Сака, передавала і переховувала літературу, листи. Іноді ночували у нас люди із Західної України.
Тоді ж я дізналась, що молоді воїни Української повстанської армії (УПА), яких ніхто не примушував, не оголошував мобілізації, добровільно йшли воювати, щоб захищати від окупантів свою землю, йшли, хоч добре розуміли, що сили не рівні. Їх винищували і німецька, і радянська армії, а вони боролися до останнього. "Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї"...
Окупація, ім'я Оксана й українська мова, якою я розмовляю, ще не тягнуть на "повноцінну статтю", на "десятку", як сказав слідчий.
– Згадуй, що було, чи пам'ять у тебе коротка? – наказував на допитах.
От я і роздумувала, міряючи свою одиночну камеру, чи знає він про ОУН, про Сака, якого, на жаль, вже немає – розстріляли німці восени 1942 року. Та учитель би не видав – не такий! Хто ж крім Пантелеймона Івановича і тата міг знати про ОУН? Я ж нікому не розповідала! І раптом пригадала. Восени 1945 року до мене у квартиру на Володарського зайшли дві дівчини-західнячки. Одну я впізнала відразу – Леся, вона з подругою у 1942 році якось ночувала у нас, а друга, значить, Слава. Ця більше змінилася. Дивувалась, як мене знайшли, ми ж раніше жили на Подолі на вулиці Хоривій? Чого прийшли, не розуміла – мовчали, ховали очі. Поцікавились де вчусь і хто мої друзі.
– Та ж мої друзі вам незнайомі. Навіщо це вам? – запитала я.
Вибачились. Сказали, що квапляться, і попросили провести їх до воріт. А там стояли двоє незнайомих хлопців. Уважно оглянули мене. Дівчата зробили вигляд, що їх не знають, а мені здалося, що навпаки. Попрощалась і пішла вглиб двору. Та щось мені наче підказало знову виглянути за ворота – побачила, що Слава й Леся вже йшли разом з тими молодиками... Та це ж були ті самі молодики, що посадили мене в авто по дорозі з інституту і повезли на Короленка, 33 "перевірити документи"!
От тобі й раз! Ті дівчата здавались мені недосяжними героїнями, а виявилось, що то вони мене видали. Видали! Хай би як сильно мене не примушували, я б такого ніколи і нізащо не зробила. Та я не звинувачую їх, не нарікаю на долю. Я свідомо допомагала членам ОУН, мене ніхто не примушував. Просто життя виявилося значно жорстокішим, ніж це уявляло собі романтичне дівча.
Згадала військовополоненого німця, який по руці прочитав мою долю і ніяк не наважувався повідомити, що мене чекає позбавлення волі на довгі роки. Я, звичайно, тоді не повірила. Зате тепер знаю, що моя любов до України, до свого народу закладена в генах. І ніякі обставини, ніхто і ніщо не витравить її з мене.
-11-
Минали дні, минали ночі… Так поволі тягнувся час. Минув квітень, минув травень, минув червень. А змін ніяких. Зрідка, разів два на місяць, ходила на допит, на побачення зі слідчим. Він не поспішав, та й нікуди йому було поспішати. А мені ж так хотілося, щоб швидше закінчилось слідство. Адже там, на суді, з'ясується, що я ні в чому не винна. Мені ж треба було встигнути до початку навчання на четвертому курсі скласти літню сесію за третій. Та слідчий не поспішав, рипіло його перо, бігало по паперу – був дуже зайнятий, йому було не до мене. За всю ніч міг і словом не обізватись, задарма просиджувала до самого ранку. Всю ніч, а вдень же не можна спати.
Терпли ноги, нила спина. Іноді до кабінету слідчого через відчинене вікно долітав дзенькіт трамваю або поспішний цокіт каблучків по тротуару. І в моїй уяві поставала вулиця, розкішні каштани: то квітучі, то в маленьких зелених їжачках. І так хотілося потримати на долоні ніжне, трішки колюче чудо природи, з якого виглядало блискуче каре око. Затиснувши його в руці минути Софію, вийти на площу Богдана Хмельницького, на Володимирську гірку і побачити рідний Дніпро, за яким стільки простору, луків, полів ген-ген до самого обрію, стільки повітря, волі!
Колись все це було можливе. Навіть при німцях, в роки окупації мене не полишало відчуття, що все це тимчасове, що швидко окупанти заберуться з нашої землі, що ніколи не панувати німцям у нас в Україні. І в душі народжувалась така любов до загарбаної чужинцями рідної землі, до свого нескореного народу, така гордість, така віра в перемогу. І ми таки дочекалися перемоги, дочекалися повернення своїх. Та якось так трапилось, що почуття гордості, радості, щастя від перемоги десь поділося. Може то винні каліки, що повернулись з фронту і виявились зайвими, цілком безправними, може ті, кого залишили в окупації, а тепер вважають зрадниками.
Почувала себе як мухою в липкому павутинні, а слідчий був величезним павуком, що пив і пив мою кров. І я була вже зовсім безсила, липка втома огортала мене. Так хотілося спати, що мало не падала зі стільця… Та слідчому до цього байдуже. Мабуть, не жалів нічого і нікого, лише підозрював, звинувачував, засуджував.
Хоча одного разу був у гуморі і дозволив мені замовити у бібліотеці книжки. Радості моїй не було меж. Та знову я забула, що у в'язниці не можна радіти. Замовила "Кобзаря" Шевченка та поезії Лермонтова. Принесли "Мати" Горького та "Как закалялась сталь" Островського. І замість читання я знову ходила по камері, думала, чому ж мене обвинувачували у націоналізмі? Ніяк не могла цього збагнути. Чи я собі при народженні вибирала батьківщину? Чим я винна, що народилась в Україні? Невже є люди, які не люблять землю, де народились, і мову, яку вчили з дитинства? Мабуть, то погані люди. Адже нікому не здається дивним те, що французи розмовляють французькою, німці – німецькою, японці – японською; і ніхто не звинувачував їх за це в націоналізмі.
Такі свої міркування викладала слідчому, намагалась пояснити, що це не націоналізм, а патріотизм – природне почуття кожної нормальної людини.
– Та ти ж справжнісінька націоналістка! Звідки ти набралася цього?
– Як звідки? З книжок, від учителів, батьків.
– Так, казали ж нам, що вчителів треба побільше садити, книжок більше забороняти. А твій батько такий же націоналіст, як і ти. Ще прийде час і ви назвете своїх спільників, членів вашої націоналістичної організації. Ось я за вас візьмусь!
Від цих слів мене розібрала злість, і я тріумфально почала:
– Так, був у нас в школі один молодий вчитель історії. Вчитель з великої літери. Він навчив нас любити свободу, правду і свою Україну!
– Хто ж це, хто? Як прізвище? – не терпілося дізнатися слідчому.
Я посміхнулась і чітко назвала:
– Пантелеймон Сак.
Слідчий швидко записав, радів.
– Та його вже немає, – сказала після паузи.
– Як? Як немає?!
– Німці розстріляли у Бабиному Яру. Зробив, як вчив – віддав життя за Україну.
– Звідки ти знаєш, що за Україну?
– Він сам казав. Якось зайшов до нас дуже схвильований, поспішав, просив сховати пачку німецьких марок і листа, сказав, що коли не повернеться за ними, то значить загинув, значить вислідили його німці. Так він більше і не прийшов…
– А гроші?
– Що гроші? Ми ж його увесь час чекали, а коли повернулись наші, то німецькі марки вже були непотрібні. І гроші, і лист ми знищили.
– Ну а ще кого знаєш з ОУН, не був же там один Сак? – продовжував допитувати слідчий.
– Я ж його знала як вчителя по школі, і коли б не знала, що він розстріляний, ніколи нізащо вам би його не назвала. А ще знаю двох дівчат, що у нас ночували. Та ви їх краще за мене знаєте.
– Це ж чому?
– Працюють, мабуть, у вас сексотами – Слава і Леся. Я нещодавно про це здогадалась.
Розповіла, як приходили до мене на Володарського, як показали мене тим двом молодикам, що потім привезли мене на Короленка, 33.
– Цікаво, чи вони у вас в МВС досі працюють і такою "почесною" працею заробили собі свободу, чи вже заарештовані й сидять? – кажу уїдливо.
– Ну що ти тут нагородила! Не знаю я таких.
– Ну звичайно, це ж, мабуть, були не справжні їхні імена. До того ж приходили вони до мене невідомо для чого, а через три дні мене заарештували. Я відбуду строк з чистою совістю, а їх совість буде мучити. Хоча у таких, мабуть, і совісті немає. Мені їх навіть шкода. Та я їх прощаю, Бог їм суддя.
-12-
Якось вдень почувся рух біля камери, брязкіт ключів, відчинилися двері. Я насторожилась, відразу майнула думка – куди, чого? Закалатало серце. Внесли ліжко, а потім в дверях камери з'явилась молода, невеличкого зросту жінка і майже проспівала приємним голосом із західноукраїнським акцентом:
– День добрий! Панна Ольга, – і своєю невеличкою рукою дуже енергійно потисла мою. Її веселі круглі очі роздивлялись мене з такою цікавістю, що я навіть зашарілась. – Яка ж ви молода, струнка, гарна! А яке ім'я у вас чудове!
Сподобалась і мені ця жіночка. В камері посвітлішало, наче зійшло сонечко.
Панна Ольга вживала багато незрозумілих мені слів: "Де ваш ясьок (подушка), мешти (взуття)?" або "Я зараз запукаю (постукаю) в двері". Ми сміялися так, що вартовий здивовано зазирав до камери.
З появою панни Ольги я знову почала виходити на прогулянки (останнім часом від них відмовлялась). Вузенький, з височенними сірими мурами колодязь з клаптиком неба над головою, і в ньому, тримаючи руки за спиною, маршируєш з кутка в куток, точнісінько як звір у клітці. Звісно, мені не дуже подобалася така прогулянка.