Модна звичка починати ранок із популярного напою так і не вкорінилася за рік у її життя, але сьогодні відчувала, що має подумати над тим, що робити далі. А для цього потрібен був ясний мозок.
Худий офіціант із заспаним обличчям приніс горнятко кави і двоє мигдальних тістечок – справжню розкіш для Августиного шлунка. Дозволити собі таке могла не часто, тому спочатку злегка змочила губи у напої, далі набрала трохи кави в рот і перекóчувала рідину язиком, поки та остаточно не втратила смак. Так само робила і з наступним ковтком.
Їхати зараз додому Августа не могла – до вакацій було далеко, та й чим би вона зарадила Ользі в її новому коханні? Хіба б роздратувала. Після того, як Ольжину "Людину" надрукував журнал "Зоря", її добре приймали в поважних товариствах. А їй, Августі, до того треба було ще вчитись і вчитись. Проста малярка з Кимпулунгу не цікавила нікого. Хіба тих дівчат із Товариства руських жінок, що збиралися в Українському громадському домі й говорили про те, що вона має право бути знаменитою.
У будинку навпроти кав'ярні розчинился вікно. З нього виглянула молода дівчина, трохи старша за саму Августу. Дівчина кілька хвилин вдивлялась у кінець вулиці, ніби когось виглядала. І тільки коли десь із глибини кімнати прозвучав грубий чоловічий голос "Wo bist du lieb? Ich warte auf das Frühstück"[1], Августа зрозуміла, що ті кілька хвилин були для дівчини єдиним шансом на те, щоб побути на самоті й нахабно вхопити вранці красу порожньої вулиці.
Коли вже Августа доїдала печиво, з будинку вийшов добре вдягнутий чоловік зі стосом паперів під пахвою і стрімко рушив вулицею в напрямку центру міста. Йому вслід через вікно дивилася змучена дівчина з дитиною на руках. Чим більше віддалявся чоловік від дому, тим бадьорішою і легшою ставала його хода. Тим часом дівчина заходилася зачиняти вікно і, трохи вагаючись, вочевидь зі страху простудити дитину, залишила невелику шпарину в рамі. Через скло Августі здалося, що дівчина стала навіть меншою, ніж була. Чи видавалася вона щасливою в цьому майже ідилічному ранку? Навряд. Августа заплющила очі й уявила, як чоловік, котрий щойно вийшов із дверей будинку, з радістю заходить до якоїсь редакції чи аудиторії університету, де викладає, а його дружина повертається до пелюшок і хатнього гармидеру. Мине кілька годин – і вона виглядатиме чоловіка у цьому ж вікні з надією, що той принесе їй якусь звістку із зовнішнього світу. Тим часом готуватиме їсти, бавитиме дитину, наводитиме лад удома – робитиме все те, чого ніколи не видно. Чим не обслуга для мужчини? Однакові дні змінюватимуть один одного, жінка старітиме, а одного дня помре і не залишить по собі нічого, ніби й не жила.
Августа уявила, що цим чоловіком може бути сам Маковей, а його втомленою дружиною – її Ольга. Вона, з її дурною романтичною натурою, може з радістю відмовитися від своїх літературних успіхів на догоду мужчині. Народити йому дітей, готувати їсти, отак от зустрічати з роботи. Від цієї картини стало млосно. Августа залпом проковтнула рештки кави, дістала з кишені кілька гелерів і поклала на стіл. Тепер вона точно знала, що не віддасть Ольгу Маковею просто так.
Люди поволі виходили зі своїх будинків і розповзалися Віднем у справах. Починався день.
[1] Де ти, люба? Я чекаю сніданку (нім.).
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ