Після убогих бурсацьких харчів усе те здавалося Павлові неймовірною розкішшю.
— От ви, чоловіче добрий, співали про лиху панщину, — сказав по вечері господар кобзареві. — То правда. Однак нам, заробітчанам, і тепер нелегко.
— Знаю, — кивнув пелехатою головою кобзар. — Ми і про те співаємо, але сьогодні не встигли. А ке лиш мою годувальницю, — махнув рукою поводареві.
Узяв бандуру, помацав кілочки, підладив струни, приструнки і почав:
Он зацвіла калинонька нижче перелазу,
Було добре наймитові в хазяїна зразу.
Один тиждень було добре, на другий вже гірше,
А на третій — пішов наймит у поле не ївши.
"Іди, іди, робітничку, не скаржся нікому,
Як не нажнеш дві копиці, не приходь додому".
Кузьма, зануривши пальці в кучму, смокче цигарку, а його дружина присипляє дитину і ріжком хустки витирає очі. Ледве стримують сльози також Павло і Степан Бодяк, який теж прибився послухати сліпого співака.
Прийшов наймит додомоньку, та не встиг і сісти,
Багачева жінка гуде: "Дай-но волам їсти.
Іди, іди, волоцюго, не заходь до хати,
Бери збрую та сокиру, їдь дрова рубати!"
12
Повернулись бурсаки з храмового свята веселі, безжурні, але таки добре притомлені. Згадували смачне пригощання між гробками церковного подвір'я, хвалили щедрих тіток, які так вдатно злагодили празникову трапезу, і задоволено погладжували животи, набубнявілі, мов барильця з водою.
Найщасливішим був, мабуть, Грицько Любинський. Не пішов навіть на поклик Ткаченка. Ліниво плентаючи обважнілими ногами, спинився біля Бодякового ліжка, обвів напівсонними очима подушку і схилив чубату голову.
— Вибачай, Матвійку, — відказав другові. — Треба полежати, щоб сало зав'язалось довкола пупа. Оце так уконтектувався, дай бог здоров'я гарним молодицям. Люблю такі свята, хлопці, дуже люблю, спасибі тому, хто повигадував їх. Ех, трохи очкур не трісне. От якби храм бував щодня або хоча б двічі на тиждень. Житуха, брат! У клас не гонять, не мучать лексиконами. Помолився чи ні, а воло напакував. Га?
Ніхто не відгукнувся — усі теж спочивали, де котрий втрапив. Скоро й позасинали, забувши про підготовку до завтрашніх уроків. Лише один Михайло Приходько, який завжди останнім лягав спати і першим пробуджувався, зразу сів за книжки.
— Бог на поміч, зубрило, — побажав йому напівсонним голосом Любинський і блаженно розкинув руки.
Михайло далебі не почув такого зичення, заклопотаний довгими та незрозумілими молитвами й капосними вокабулами.
Грабовський та Бодяк прийшли зі свята перед заходом сонця. Побачивши на своєму ліжку непрошеного пожильця, Степан обурився.
— Ану вставай, — смикнув Любинського за штанину. — Чого вклався?
Повернувшись на бік, Грицько промурмотів щось невиразне і згорнувся бубликом.
— Вставай, кажу тобі. Одягнений, ратиці брудні...
Корпус почав прокидатися. Продер очі нарешті й Любинський.
— Чого валуєш?
— Хто тобі дозволив? — наступав Бодяк.
Він знову схопив за штанину, але Грицько сердито фацукнув ногою.
— Не балабонь.
— Я балабоню?!
Заносилось на сварку. Ледацюга Любинський мав усіх молодших за ніщо і міг надавати буханців.
— Котись під три чорти, свинота куцорила, — осердився він. — Доскочиш четвертого класу, тоді й питатимеш, а поки що, пацючку...
Подав голос Ткаченко:
— Плюнь, Грицю, на ту вошиву постіль та йди сюди.
Не стерпів образи Бодяк.
— А ти, мазнице, заткай плювачку!
Ткаченко підхопився з свого ліжка.
— Alea jacta est! — гукнув Кифір Проценко. — Юлій Цезар вирушив на Рубікон. Почалося.
Однак нічого не почалось: Матвій, не зробивши й п'яти кроків, круто повернув назад.
— Іди, іди, дурню, — кинув йому навздогін Бодяк. — Цезар... Сидітиме в першому класі до страшного суду. Довбня. Кувадло. Ну, вставай, Грицьку! Пора на вечерю збиратись.
Любинський голосно розреготався.
— Ха-ха-ха! Ох ти ж, сучий сину, ой хитрун. Умієш підкупити. Значить, на гречаний кулешик. Черево таки вже стухло... От дивись, як воно виходить. Спектор і вчителі кажуть, нібито в мене куряча голова, а я одним махом хавкнув.
— Що?
— Твого вірша про наше харчування. Коли гарне — само собою запам'ятовується, не треба й мізки сушити. Славний вірш і правдивий:
В понеділок дають юшки,
Три дні зряду все — галушки,
Потім два дні все — лапшу,
А в неділю — кулешу.
У Бодяка враз пересівся гнів.
— І другого знаю, — вів далі Грицько. — Оцей-о, за якого на тебе сердиться Михайло:
Тільки зірка стала мріти,
Бурсак почав бубоніти,
Бо боявся довго спати,
Щоб снідання не взівати.
— Добру маєш кебету, — похвалив Бодяк.
— Так і я важу, а спектор, а вчителі... Тим йолопам оббрехати чоловіка — як дурному з гори збігти.
— Не вір їм.
Любинський зовсім розохотився.
— Розкажи ще щось, може, й те затямлю.
— А кулешик?
— Його не прогавлю. Розкажи!..
Втрутився Грабовський.
— Прочитай, Степане, отого найновішого.
— Хіба ж то твір? — розвів руками Бодяк. — Ні те ні се. Позавчора бачив, як на вулиці городові катували одного чоловіка. Обдертий, висохлий, мов кукурудзиння. Щось потягнув з бакалії...
— Читай, — перебив Гаврик.
Бодяк неохоче розгорнув зошит:
Тут його образ схопили,
На долівку повалили,
Один сів йому на спину,
Бив безбожно, як скотину;
Той — у пузо кулаками;
Кров'ю з рота цебеніло;
Лице пупом посиніло...
Степан замовк, дивлячись на хлопців, що сходилися з усіх кінців гуртожитку, а по хвилі додав:
— Ще не закінчив, потім допишу.
— Нічого собі чудасія, — клацнув язиком Любинський, підводячись з ліжка. — Нічого, але...
— Бракує кумедії? — примружився Кифір. — Бідолаху лушпарять, а тобі... — І вже до Бодяка: — А що далі було з тим злидарем?
— Говорили сьогодні на храмі — помер уночі.
— Так йому й треба, хай не краде чужого, — буркнув Матвій. — А за такі віршики... Ходімо, Грицю, вечеряти.
Михайло Приходько одірвався від книжки, мстиво глянув на Степана і почав шпарко щось записувати.
Різдво, що поволі наближалось, залихоманило духовним училищем, перекинуло шкереберть ще з осені встановлений розклад навчальної роботи. В усіх класах і наставники й вихованці на якийсь час забули про арифметику, географію, словесність, всілякі історії, навіть священну, слов'янську, латинську, грецьку мови. Замість цих наук надолужували уставом, євангелієм, співом.
Богослужіння в церкві припинялося тільки на ніч, і від надсадного горлання, свічкового та ладанового чаду повертались бурсаки до свого житла геть знесиленими й напівочманілими.
Та й в корпусі не вщухав безладний галас. Хлопці теж готувалися гарно зустріти свят-вечір, а надто ті, котрі не їхали на короткотривалі зимові вакації додому. Тепер за столом уже й картярі не змагаються, бо нема вільного місця. Там збивають дерев'яні зірки, обліплюючи їх барвистим папером, обвішуючи яскравими стрічками, вистругують держаки, ладнають ліхтарі з свічками.
Бурсаки згуртувалися в кілька ватаг, розподілили між собою містечкові вулиці та кутки, куди підуть колядувати, а згодом і посівати та щедрувати. Кожна ватага має свого старшого, що зветься благочинним і носить зірку, заспівувача і, звісно, двох скарбників-міхонош.
При розподілі ролей Любинський із шкури пнувся, щоб стати благочинним, аби потім паювати зароблене, але на його не вийшло — обрано було Бодяка. Правда, Грицька те не образило й не розгнівило — він охоче згодився на роль міхоноші, знаючи, що, мавши торбу за плечима, зможе вволю поласувати ще на коляді, постарається приховати і якусь копійчину...
— Глянь, Степане, — хвалиться благочинному, показуючи величезний валовий мішок. — Я вже готовий і зараз рушати... А Михайло все куздряється. Зубряка нещасний!
Згорнувши молитовника, над яким горбів увесь вечір, Приходько ліниво підвівся.
— Не пхай рила в чуже корито, — буркнув. — Я завтра з свого рядна пошию цілий лантух...
— То ший зараз.
— А вкриюся чим?
Бодяк клопочеться іншим: примайстровує до високої баранячої шапки Килавчука, одягненого в кожух навиворіт, круті роги й довгі вуха.
— Оце коза, мосьпане, — милується. — Такої ні в кого не буде.
Заклопотаний і Грабовський: до свят-вечора залишилось чотири дні, а колядки на хоровий спів не розучено. Те ж на його голові лежить.
— Що колядуватимемо? — питає хлопців, які зібралися навколо нього. — Хто що радить?
— Я, — зголосився Приходько. — Скористаймось тими колядками, які позавчора учили в класі.
— А я проти, — вихопився Килавчук. — Треба знайти такі, щоб були зрозумілими, не старослов'янщиною, а нашою мовою. Хоч би й оцю:
Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна увесь світ осіяла.
Там, де бог родився, з діви воплотився,
Там чоловік преубогий пеленами оповився.
Кифір невдоволено насупив брови:
— Можна, — заговорив. — Але... З діви воплотився... Дурити людей... А може б, ту, котру в нашому селі полюбляють?
— Пам'ятаєш?
--— Авжеж, не один раз колядував:
Добрий вечір тобі, пане господарю!
Ой радуйся, земле, син божий народився.
Застеляйте столи та все килимами
Та кладіть калачі з ярої пшениці.
— Ця краща, — міркує Любинський. — Про калачі... І до хазяїна ясний заклик — розсупонь калиту, частуй чарчиною. Берім її та й нічого більше мізкувати.
Килавчук крутить носом.
— Заклик... У моїй про хазяїв теж є, та ще й так, що гріх не почастувати:
Ой царю наш, царю, небесний володарю,
Даруй літа щасливії цього дому господарю.
Даруй господарю, його господині
Довгі літа й щасливі усій його родині.
— Справедливо, — згоджується Любинський. — За цю таки гріх не почастувати. А якщо котрийсь нічого не виноситиме, то я тому ще й такої вріжу:
Ой я тобі, дядьку, заколядую,
Дай мені пиріг.
Як не даси пирога,
Візьму вола за рога
Та й поведу на муріг,
Волом буду робити,
А в ріг буду трубити...
— Так, — підсумовує Павло, якому належить вирішувати справу остаточно. — Гаврикова й Кифорова кращі. На обох і спинимось. Ану, Михаиле, починай на голос. Усі слухайте і запам'ятовуйте слова.
13
Весна цього року добре припізнилася. Правда, сніги станули ще в кінці березня, проте квітень був лінивим і неповоротким: сонце блукало десь у густому захмар'ї, небо вдень і вночі сіялося то холодною мжичкою, то зливалось пронизливими дощами, а над розгрузлою землею часто завихрювалися рвучкі, мов ошалілі, вітровії. Хлібороби порались у клунях, коморах, іноді перевисали бородами через ворота, ковзали очима по калюжах на вулиці, сумно зітхали і думали про поле, яке давно чекає.
У тій невеселій ратайській думі-роздумі канули дні, минали пісні тижні.