Сави о. Порфирій.
О. Сава передивлявся тільки єдиний журнал "Єпархиальные ведомости" та й то не все читав, а тільки той одділ, де писалось про награди. Він не читав навіть "Света", вперше почув про якогось Бісмарка й тільки махнув рукою та й промовив: "На здоров'я! нехай летить, аби ми на стільцях сиділи".
— Невже вам його не шкода? — спитав насмішкувато о. Артемій в о. Сави.
— А чого мені його шкода? Хіба він мені сват чи брат? Як полетів з місця, то другий на його місці сяде. "Ворона з місця, сокіл на місце", — сказав о. Сава.
О. Артемій розвівся про прусську політику, говорив гаряче, з запалом, виніс останній номер газети, голосно прочитав ті виписки з німецьких газет, в котрих німці ганили Росію.
— Боже мій! Що це буде? Що це буде? — гукнув о. Артемій і при тому схопився з місця, вхопивсь обома руками за голову й з пафосом бігав по столовій та репетував: — Це все не доведе до добра! Що ми в світі божому будемо робити, як буде война? О. Саво, що ми тоді будемо робить?
— Нічого. А що ж ми будемо робить? — обізвався о. Сава.
— Як то нічого? А як сюди прийдуть пруссаки та застукають в ваші двері? Що ви тоді робитимете? Га?
— Хто його знає, що я тоді робитиму. Мабуть, візьму табатирку, встромлю в неї пучку та понюхаю табаки, як оце тепер, — сказав о. Сава, котрому і в сні не снились ніякі пруссаки.
О. Сава й справді витяг з кишені табатирку, всунув в неї пучку й понюхав табаки.
— Ото добрі ліки од пруссаків! кращі, ніж рушниці та гармати, — обізвався о. Артемій з сміхом.
"Чого він бігає та галасує? — думав о. Порфирій. — Неначе ті Бісмарки та Капріви вже штрикають його ззаду списами та підсмалюють вогнем. Чудний чоловік!"
— А як застукають пруссаки в мої двері, то я двері запру, — сказав о. Сава.
— А як вони виставлять ваші двері? — спитав о. Артемій.
— То о. Сава сховається на піч, — промовив о. Порфирій.
— А як вони застукають вас і на печі? — спитав в Сави о. Артемій.
— То я тоді скажу їм: ідіть собі к бісовому батькові туди, звідкіль прийшли! — одгрібався о. Сава.
Усі зареготались з такої політики о. Сави проти пруссаків. Зареготавсь навіть завжди поважний писар.
Леонід Семенович, почувши з гостинної, що о. Артемій чогось галасує, тихенько підступив до дверей і заглянув в столову. Ватя обернулась до його й промовила:
— То, певно, тато розмовляє про політику та пруссаків.
Вона засміялась; засміялась і Антося. З тієї політики о. Артемія таки добре сміялись сусіди, бо самі ні за яку політику й думки й гадки не мали.
Тим часом Ватя поставила стакани чаю в гостинній на столі й попросила паничів та паннів до чаю. Вчительша сиділа нарізко од усіх, в куточку, мов сирота, і ні до кого не говорила. Ватя попросила й її до стола. Вчительша сіла на канапі поруч з Ватею. Паничі та панни обсіли й обстали стіл навкруги. Вчительша в чорному убранні, з своїм невеселим, навіть сумним лицем, серед молоденьких паннів здавалась ніби якоюсь директрисою інституту, а ще більше скинулась на ігуменію панянського монастиря. В гостинній між паннами та паничами розпочалась така голосна розмова, як і в столовій між старими. Здавалось, два голосні хори тягли якісь дрібненькі співи в дуже швидкому allegro, розсипчастому та вередливо поплутаному. Весела Антося та Леонід Семенович давали тому концертові тон. Їх найбільше було чуть між іншими дзвінкими голосами.
Почувши через двері, яку політику проповідував о. Сава, паничі підняли цю політику на сміх.
— Чи чуєте, який героїзм проти пруссаків проповідує о. Сава? — промовив один молодий вчитель.
— Хоче потрусить їх табакою. Це якась політика тютюну, політика чи листвинська, чи корсунська, — обізвався Леонід Семенович.
— А ви любите читать про політику? — спитала Ватя в Леоніда Семеновича.
— Борони мене боже! Чого вже чого, а політики не люблю. Так перебігаю очима газети, аби знать, що на світі діється. От Антоніна Григорівна так любе політику: перечитує "Свет" од дошки до дошки, — сказав насмішкувато Леонід Семенович, ще й скоса зирнув на Антосю насмішкуватим оком.
— І вигадали! Де ж ви чули або бачили, щоб я читала той "Свет"? — обізвалась Антося.
— Мені сорока на хвості це принесла, — сказав Леонід Семенович.
— То та сорока, мабуть, помилилась: не з нашого двора летіла, а тільки потрапила в ваш хутір, — казала й реготалась Антося.
— Ба ні, з вашого двора, бо вона мені розказала!..
— Чудна якась сорока!
— Я дуже люблю читать про маркізів, про їх замки та палаци. Читаєш книжку, неначе казку, — обізвалась Ватя.
— Якби хто написав повість за нашу богуславську Ривку, я з великою охотою прочитала б її. Ривка, що продає дамські убори, ця вже зовсім поетична. Раз я торгую в неї літній капелюш, а вона каже: панно, купуйте в мене капелюш, бо ті усі панни, що в мене покупили капелюші, усі дочиста повиходили заміж, — сказала Антося.
— От бачите, Валентино Артемівно! Хіба ж це була б не поезія?! — сказав Леонід Семенович і бистро зирнув на Ватю очима, ще й засміявсь. З-під темних вусиків заблищали його довгі білі чималі зуби, котрі якось закрасили його гостре мефістофелівське підборіддя. Той осміх красив його веселий вид. Ватя задивилась на його брови на високому чолі, на його веселий вид і примітила, що в неї в серці щось заворушилось, примітила почування, приємне й радісне. Воно майнуло швидко й прудко, як промінь сонця часом прорветься через хмарки й майне по ставку од берега до берега; і ставочок ніби повеселішає й засміється між зеленими берегами. Щось радісне злинуло на її серце, її чималі очі засвітились; вона почутила в нервах жвавість, якусь більшу живність і стала веселіша й проворніша.
Ватя швиденько та проворно підвелася з місця, вхопила два порожні стакани й не пішла, а ніби побігла в столову, щоб налить чаю. Вона сама здивувалась, де це взялась у неї така хіть до роботи, жвавість та проворність! Антося кинулась помагать своїй приятельці й поодносила решту порожніх стаканів в столову. І Антося бігала з стаканами, і Ватя бігала; обидві неначе грали в хрещика, неначе хотіли одна другу випередить.
Вчительша сиділа й мовчки поглядала на паннів; вона втямила, до чого йдеться та біганина й тяганина, чого то обидві панни неначе грали в хрещика. Вчительша була з тих, що в гостях сидять і мовчать, нічогісінько не говорять і тільки мовчки спідлоба поглядають на других гостей; але за всіма кмітять і мовчки слухають, за що тільки балакають. І вже вдома з близькими приятельками пригадують усе, що хто сказав, хто як ступив, і все це пересуджують, додають свого, прибрехавши, і всіх ганять, і всіх осуджують.
Почалась розмова між паничами. Молоді вчителі семінаристи розказували про школи, за свої холодні нетоплені та вогкі квартири при школах, за своє бідування, за те, яка то труднота вчити дітей по великоруських шкільних книжках. Леонід Семенович пристав до їх розмови. Молоді хлопці почали зачіпать усякі питання: і шкільні, і національні українські, і соціальні. Панасенко розмовляв за ці усі питання з великою охотою, розвивав їх, оглядав їх з усіх боків. Розмова його лилась плавко й швидко, навіть була лепетлива, але вона в його провадилась тільки як салонова розмова, і більше як модна. Ні одно питання, котре він зачіпав, не цікавило його дуже; ні до одного питання не лежала в його душа. Погляди його були свіжі, навіть вольні, ліберальні; але все це говорилось так собі, аби говорить та не мовчати. Панасенко говорив, неначе млин молов, неначе вітряк махав крилами; тільки його млин молов на порожній камінь.
Ватя тільки й слухала, тільки й чула Леоніда Семеновича. І його веселість, і його говорючість дуже сподобалася їй.
"От з ким я прожила б вік щасливо й весело! — заворушилася в неї думка десь глибоко-глибоко в душі без її волі, без її хіті. — Як я люблю веселих, говорючих людей! Хоч би й не хотілось слухать, то будеш слухати! Хоч би тебе й нудьга взяла, то такий щебетун витягне з твого серця нудьгу до останку. І на серці стає легко, і на душі веселіше, неначе щось світлом засвітить в самому твоєму серці".
Але ця паничівська розмова про школи та усякі вищі питання була дуже нудна й неприємна для паннів. Вони мовчали й словечком не вмикувались в ту розмову. Весела Антося трохи не позіхнула й на превелику силу вдержала свої рожеві уста од позіхання. Вчительша сиділа неповорушно, неначе єгипетський кам'яний сфінкс. Ватя тільки вухом ловила ті нецікаві для неї речі й більше поглядала на чорні Леонідові брови.
Випили чай. В залі стало душно. Ватя одчинила скляні двері, що виходили в садок. З дверей повіяло холодком. Сонце вже спускалось ік заходу. Надходив вечір, розкішний літній вечір в селі, з своєю прохолодою, з густими довгими тінями в садку, в березі, обсадженому густими вербами. Антося вибігла через двері на маленький ґанок. За нею вибігли менші її сестри. За паннами вийшли паничі.
— Чи в вас, Валентино Артемівно, є човен? — спитав в Ваті Леонід Семенович. — От би гарно було поплавать човном на ставку!
— Є, тільки невеликий. Уся наша компанія в йому не поміститься. Але там в березі є човни директора ґуральні, на котрих рибалки ловлять коропи. Ми заберемо й ті човни, — сказала Ватя.
— А хто хоче піти на вечерю до коропів, той піде з нами на човни, — сказав Леонід Семенович.
— Ну, на це я не пристану, — сказала Антося.
— Навіщо коропам така честь? Ми самі повечеряємо коропами. Та в цьому ставку трудно і втопиться, хіба запливемо аж ондечки туди під гору, під той ліс, — сказала Ватя, — там таки чимала ковбаня.
— Буде старій жабі по коліна? — спитала Антося.
— О, буде й по шию найстарішій жабі! — сказала Ватя.
— Коли так, то не страшно. Рушаймо! Ліпо! ви не боїтесь жаб? — спитав Леонід Семенович.
— Ні, не боюсь,— сказала невеличка панна й знялась з місця та й побігла по довгій стежці через старий садок, зарослий кущами бузку та бузини.
Леонід Семенович кинувся її доганять.
— Одже ж дожену! — гукав слідком за Ліпою Леонід Семенович.
— Ба не доженете, — гукала проворна Ліпа й неначе клубком котилась по стежці.
— Ба дожену! — гукав Леонід Семенович. Він пустився навздогінці на всі свої цибаті ноги й почав наздоганять Ліпу. Ліпа ніби з переляку кинулась вбік і сховалась в густих кущах бузини. Антося й собі побігла стежкою, за нею побігла проворна Леся.