Оранжерею ліверної ковбаси і паштетів, Город сальтисонів, Щенячу лазню та інші райські заклади.
Вертаючись на майдан лікаря Айболитя, де мешкав Рекс, ми зайшли до перукарні на вулиці Сиропній. Двоє перукарів з Гір Святого Бернарда чудово нас підстригли, а тоді один із них сказав мені з гордістю:
— Не знаю, чи шановний добродій помітив, але в нас немає бліх.
— Авжеж,— відповів я.— У вас тут райське життя. Я був здивований, що за послуги в перукарні з нас не взяли грошей. Прощаючись із своїм перукарем, я щиро подякував йому й, наслідуючи Рекса, лизнув у ніс. Ми вийшли на вулицю. З неба без упину пригрівало сонце. Як сказав мені Рекс, сонце тут не заходило ніколи. Коли ми вернулися в дім мого приятеля, він попросив своїх цуценят зійти з подушок на ґанку і запропонував мені прилягти поряд із ним. Так ми лежали й гомоніли, дивлячись на те, що діється на майдані.
— Як ви відрізняєте один день від іншого? — спитав я у Рекса.— Адже у вас не заходить сонце й ніколи не буває ночі...
— Дуже просто,— пояснив Рекс.— Коли пам'ятник лікареві Айболитю ми з'їмо до крихти, то напевно знаємо — минув один день. Щоб спорудити пам'ятник, витрачається стільки ж годин, скільки й на те, щоб його злизати. Все це складає земну добу. Так ми відлічуємо тут час. На кінець тижня вказує сьомий пам'ятник.
Тридцять пам'ятників визначають місяць. А рік — це триста шістдесят п'ять пам'ятників. На майдані Таблички множення мешкає двадцять фокстер'єрів. Вони ведуть лік часові й складають календар для собачого раю.
У розмові з Рексом я почув ще багато цікавого про життя собак у потойбічному світі.
Мені було дуже затишно в гостях у Рекса, але з часом я занудьгував. Бісквіти, шоколад, ковбаси приїлися, і тепер я мріяв про тарілку крупнику та про моркву, над якими крутив носом дома. Скучив я і за хлібом.
Я вертався у мріях до академії пана Ляпки і з острахом думав про те, що було б, якби мені довелося назавжди лишитися в собачому раю.
Якось я лежав на городі й разом із Рексовими цуценятами грівся на сонечку.
Наді мною з кущів звисали сардельки, на які я позирав з огидою.
— Ага, ак! Ага, ак! — раптом пролунав наді мною знайомий голос. Я підхопився на ноги й побачив Матеуша. Він сидів на гілці сальтисонового дерева з маленьким конвертом у дзьобі.
— Матеуше! Який я радий, що знов бачу тебе! — закричав я.— Це прекрасно, що ти прилетів по мене!
Матеуш спурхнув із гілки й подав мені конверта. Це був лист од пана Ляпки. В ньому йшлося про те, як я маю вдихати й видихати повітря, щоб керувати своїм польотом.
До собак, що збіглися подивитись на Матеуша, я звернувся зі словами подяки за гостинність і ласку. Потім, обнявши на прощання мого дорогого Рекса й усю його родину, я рушив у супроводі бульдога Тома до райської брами. Матеуш летів наді мною і весело посвистував.
Я попрохав Тома подарувати мені для колекції одного ґудзика від його лівреї, востаннє кинув оком на собачий рай і ступив за його гостинний поріг.
Вдихнувши повітря уже відомим мені способом, я поплив угору.
Якийсь час до мене ще долинало журливе скавчання собак, але собачий рай віддалявся й віддалявся — спочатку він став убільшки як маленька хмаринка, а далі й зовсім зник з очей.
Ми летіли з Матеушем поряд, і я весь час виконував настанови пана Ляпки.
Так ми летіли кілька годин; нарешті я побачив у промінні призахідного сонця дахи будинків і вулиці нашого міста.
— Емія же зько! — крикнув мені на вухо Матеуш. Це означало: "Академія вже близько!"
І справді, за мить ми дісталися мурів, що оточували парк академії. Назустріч нам летів пан Ляпка, ще здалека привітно махаючи руками.
Не встигло і смеркнути, а ми вже були вдома.
Мої необачні мандри тривали дванадцять днів.
Важко знайти слова, щоб розповісти про радість, яка охопила мене, коли я спустився на землю. Товариші не могли натішитися мною, а пан Ляпка зажадав од мене врочистої обіцянки, що я ніколи вже нікуди не літатиму.
Я дав таку обіцянку й неухильно дотримую її.
Фабрика дір і дірок
Я обіцяв розповісти, що робиться в академії пана Ляпки протягом дня. Я вже докладно переповідав про наші заняття з тої миті, як ми прокидаємось, і до обіду. Описав уроки з ляпкографії та з плетіння літер, змалював кухню пана Ляпки, розказав, як ми шукаємо скарби та як я літав до собачого раю. Я використовую кожну вільну хвилину, щоб занотувати все до щоденника, а проте дійшов тільки до того моменту, коли о четвертій пан Ляпка звелів усім нам зібратися біля брами.
— Зараз,— сказав він,— я поведу вас на екскурсію до найцікавішої фабрики в світі. Там ви побачите найчудовіші пристрої та машини, там працює дванадцять тисяч майстрів і робітників. Мій приятель інженер Кіптява керує цією фабрикою. Він обіцяв поводити нас по всіх цехах, щоб ми могли ознайомитися з роботою людей і механізмів. Це буде вельми повчальна екскурсія. Вишикуйтесь по четверо — і ходімо.
Анастазі відчинив браму, й ми рушили до центру міста.
На майдані Чотирьох вітрів ми сіли у трамвай, який мав довезти нас до фабрики. Місць не вистачало, й пан Ляпка за допомогою своєї чарівної помпочки збільшив трамвай так, що всі ми влаштувалися досить зручно. Спочатку дорога вела через місто, потім звернули на набережну й виїхали на Міст-самограй. Як нам пояснив пан Ляпка, трамвай своєю вагою змусив працювати механізм під мостом, і звідти полинули дзвінкі звуки маршу олов'яних солдатиків. По тім боці ріки розкинулось мальовниче містечко. В ньому жили робітники фабрики. Саму фабрику ми побачили за поворотом, де була кінцева зупинка трамвая. Від зупинки до фабрики вів ескалатор. Почувалися ми на ньому, як на майданчику розваг: щомиті втрачали рівновагу й падали.
На ескалаторі, що біг нам назустріч, стояв інженер Кіптява. Це був довготелесий, худий, сивий чоловік із скуйовдженою чуприною і цапиною борідкою. В нього були довгі, як патики, ноги та руки, і здаля він скидався на городнє опудало.
Кіптява спритно стрибнув на наш ескалатор, щиро обняв пана Ляпку й цмокнув його в обидві щоки.
— Дозволь, любий Богуміле, познайомити тебе із двадцятьма чотирма моїми учнями,— сказав пан Ляпка.
— Ага, ак! — почувся з задньої кишені пана Ляпки Матеушів голос.
— А це мій улюблений шпак Матеуш,— додав пан Ляпка, дістаючи шпака з кишені.
Інженер Богуміл Кіптява уважно поглянув на нас, погладив Матеуша і сказав, бавлячись своєю борідкою:
— Дуже радий тебе бачити, мій Амброжи. Охоче покажу твоїм учням фабрику дір і дірок. Тільки затямте, хлопці, на фабриці не можна нічогісінько чіпати.
По цих словах він обплів своєю лівою ногою праву ногу, схрестив пальці рук і поплив на чолі всього гурту до фабрики, яка була вже зовсім недалечко.
Фабрика мала дванадцять велетенських корпусів із прозорими стінами й скляними дахами. Ще здалека можна було розгледіти потужні машини, гомін яких чувся навкруги.
Коли ми зайшли до першого цеху, то мало не осліпли від різнобарвних іскор, що снопами летіли від привідних пасів, електричних свердел і верстатів.
Машини стояли довгими шеренгами в кілька рядів, деякі висіли на канатах, і біля кожної з них метушилися робітники в шкіряних фартухах та чорних окулярах.
Робота кипіла, гуркіт машин заглушав слова інженера Кіптяви, який силкувався щось пояснити своїм писклявим голосом.
Я збагнув тільки одне: в цьому цеху роблять дірки від ключів, дірки в носі, вухах і ще багато інших дірок меншого розміру.
Ми в захваті спостерігали, як працюють машини, й дивувалися із спритності робітників, які одним обертом свердла робили від десяти до дванадцяти чудових дірок.
Готові дірки вони складали в маленькі вагонетки, а виповнивши вагонетки, з допомогою кранів переносили їх на склад до сусіднього цеху.
Пам'ятаючи наказ інженера Кіптяви ні до чого не торкатися, ми невпинно стежили за Альфредом, який любив длубатися в носі й тепер мимохіть простягав увесь час палець, щоб покопирсатись у дірках, виготовлених на токарних верстатах.
У деяких цехах робили більші дірки: дірки на ліктях, дірки на колінах, навіть дірки в небі. Ці дірки були просто-таки величезні, й верстати, на яких їх робили, здіймалися під самісіньку стелю, а робітники, що працювали біля них, мусили вилазити на спеціальні риштування.
Дірки на ліктях і колінах мали бути з обстріпаними краями. Вони вимагали від робітників неабиякого вміння. Інженер Кіптява показав нам різні проекти і креслення, за якими молоді техніки виготовляли форми, а потім відповідно до цих форм уже робили дірки.
Був на фабриці й сортувальний цех, у якому досвідчені майстри перевіряли кожну дірку й кожну дірочку, заміряли їх і випробовували. Дірочки з тріщинами, погано відшліфовані, погнуті та з іншими вадами контролери кидали у великий казан і відправляли на переплавку.
В останньому корпусі містилася пакувальня. Там висококваліфіковані робітники зважували дірки й дірочки на великих вагах і пакували по п'ять чи десять штук у коробки.
Інженер Кіптява подарував нам дві коробки дірок від бубликів. А коли ми вернулися до академії, пан Ляпка замісив солодке ванільне тісто, додав подарованих дірок і напік гору смачних бубликів, якими всі ласували цілий вечір.
Фабрика нас зачарувала. Ми не могли відвести погляду від розжарених до червоного свердел, від токарних верстатів та іншого устаткування, якого досі ніхто з нас не бачив.
Коли ми виходили з фабрики, вже зовсім смеркло. Крізь прозорі стіни було видно фонтани блакитних, зелених та червоних іскор. Вони, як фейєрверки, освітлювали все навколо.
— З тих іскор можна було б наготувати чудових страв,— зауважив пан Ляпка.
Інженер Кіптява провів нас аж до трамвайної зупинки, розповідаючи цікаві випадки із свого життя.
Виявилось, у вільний від роботи час він, щоб не розучитися заплітати ноги, виступає в цирку як канатоходець.
Коли ми доїхали ескалатором до кінцевої зупинки, там стояв трамвай і терпляче ждав нас. Це був той самий трамвай, що його збільшив пан Ляпка. Він нізащо не хотів без нас рушати, й коли ми з'явилися, радісно заскреготів колесами.
Інженер Кіптява тепло розпрощався з нами, декого полоскотав своєю цапиною борідкою, потім ще трохи погомонів із паном Ляпкою якоюсь незнайомою нам мовою, здається, китайською, з чого я зрозумів єдине слово — Пай Хіво.
Нарешті ми сіли в трамвай і поїхали.