Мазальниць напитали поблизу. Артист щедро заплатив майстрам з своєї кишені. Майстрі кинулись і за один день очепурили школу. Молодиці насилу обмили багно на підлозі, не митій рік: і піском шарували, і ножами шкребли, доки дошкреблись до дерева. Через день Флегонт Петрович з жінкою розпакували свої завиніння, щоб розташуваться в школі з своїми манатками.
Матушка познаходила свої цицові білі завіси од вікон і почепляла їх на вікна в школі. Парти повиносили трохи в сіни, трохи в повітку. В меншому покої Софія Леонівна поставила двоє ліжок. Більший клас став замість світлиці. Машу притулили в пекарні, де взимку жив вчитель, котрий виїхав на літо кудись до батька. Ольга Павлівна понадавала доволі усякого посуду і до печі, і для мочіння та прання плаття, і до всього. Левко таки багато допоміг в роботі коло вбирання покоїв. Старі зчорнілі образи, давно перенесені в школу з старої церкви, перемили й повішали в світлиці. Великий старий зчорнілий бозна-колишній образ Ноя й трьох синів теж обмили. Левко витер його цибулею, — образ пояснішав, і дуже давнє гарне малювання європейсько-польської школи виступило ясно й виразно. Образ був здоровецький, постаті були намальовані сливе на людський зріст. Ной, підвівши очі вгору, благословляв своїх синів, Сима й Афета, котрі поставали навколішки й понахиляли голови. У Ноя борода була намальована така здорова та широка, неначе маляр причепив йому до лиця сніп вівса. В Сима й Афета бороди теліпались такі завбільшки, як куделі білої вовни. Ці сини з білими куделями неначе присіли перед Ноєм і щулились; а середущий Хам гордовито стовбичив осторонь, намальований окреме, мов якийсь стоян, і був намальований з чорними кучерями, з короткою, ніби паничівською кучерявою борідкою. Батько й два сини були білі на виду, з малиновими устами, а Хам стояв чорний, неначе циган, і витріщав здорові очі кудись в далеч, набік, ще й держав у руці якусь патерицю, ніби циган файду. Ной стояв, ніби закутаний в синє простирядло. Сим і Афет неначе понапинались рожевими ряднами, а Хам напнув якесь обчикане вузьке червоне убрання й стояв, мов циганський джиґун з файдою в руках. Над головою в Ноя видно було напис великими церковними буквами: "Святый и праведный Ное". Цього Ноя почепили на стіні проти вікон.
Левко й Флегонт почепляли в двох кутках школи вершки з стародавнього іконостаса з старої церкви з різаними прозорими колонками з виноградного листу й синіми китяхами ягод, а на покуті почепляли рядками старі зчорнілі образи. Матушка почепляла пустовітівські та кролевецькі рушники на кіотах в двох кутках. Софія Леонівна понавозила картатих плахот, позавішувала ними деякі вікна й порозстеляла замість килимків: вона любила пістряві та квітчасті перські матерії.
Школа побілішала, покращала й повеселішала, але дуже скидалась на якийсь церковний музей або церковне "древнехранилище", повне усяких стародавніх образів та збляклих парчевих тканок. На стінах в школі нігде не було видно ні географічних карт, ні глобуса; нігде не було ані однієї книжечки. Тільки дешевий стінний годинник теліпавсь на стіні з однією гирею та стримів на шафі один здоровий старосвітський плисковатий каламар з уткнутим пером. І це стародавнє знаряддя так само неначе було дано в музей якимсь давнім парохом ще за часів панування Польщі на Україні, бо ці місця зараз на південь од Василькова ще так недавно належались до Польщі. Каламар був такий завбільшки, як ті тикви-гарбузи, що теліпаються в прочан коло пояса з водою в дорозі до Києва.
Переноситься зараз в школу не схотіли: підлога була мокра як хлющ. Од підлоги парував якийсь важкий дух, наче сморід. В школі тхнуло ніби кізяками та загородою, бо хлопці наносили на підошвах кізяків, що всисались в дошки цілий рік. Поодчиняли усі не позабивані вікна, поодчиняли настіж усі двері. Маша, як городянка, аж носом крутила, походжаючи по пекарні. Постановили переноситись другого дня вранці, і усі гуртом вернулись через город додому.
Тільки що вони увійшли з току на подвір'я, в одчинені ворота в'їхав мужицький кінський віз. Сусіда Грицько ньокав на коні. На простому возі, на соломі, сидів білявий пан. Коло його сидів маленький хлопчик, схожий на його, а в ногах стриміла здорова вловча клаповуха собака з здоровими каштановими вухами. А коло собаки стояли чималі картини, притулені збоку, завинуті в простирядло. Коло пана збоку лежала віолончель, так само завинута в парусиновий мішок.
— Що це таке до нас їде? Чи якийсь подорожній чех-музика з бандурою, чи що? — сказав отець Зіновій.
— От і добре! Матимемо обід з музиками, — обізвався артист. — Це якийсь музика, певно, сурганиться в Київ, мабуть, в літній садовий оркестр.
— Але що ж то в його за плисковата коробка стоїть, притулена до полудрабка? — сказала Софія Леонівна.
— Мабуть, якісь цимбали або жінчина арфа. Певно, і його жінка трундикає на цимбалах в оркестрі. А може, — сказав отець Зіновій — і не встиг скінчить, бо всі впізнали, хто приїхав.
— Чи це ти, Льоню! — гукнула до його здалеки матушка.
— А хіба ж ти мене не впізнала? Це ж я приїхав на гастролі в ваші Микитяни і до тебе, сестро, в гості, і до школи на дачу до артиста, — гукнув з воза Леонід Семенович Лагодзінський низовим хрипким басом.
— Ти напнув відлогою голову так, що тільки твого носа видно, а я тебе й не впізнала здалеки, — сказала матушка.
— Го-го-го! Здорові були, Леоніде Семеновичу! Де це ви доп'яли таку фараонову колісницю? — гукнув весело отець Зіновій.
— В містечку. Зате ж фараонова колісниця не дорога. Можна нею хоч сорок рік катать по степах аравійських слідком за Мойсеєм. Не дорого коштувало б і сорокалітнє тиняння по пустині, — говорив повагом Леонід Семенович. ставши на ввесь високий зріст на возі в широкому дорожньому парусиновому пальті з гострим узирем відлоги на голові, неначе він напнув на голову ворочок для сира. Він в цьому убранні скидався на ченців XI віку, яких малюють на образах.
— Що ж то в вас коло козел? Чи гусла, чи цимбали? — спитав отець Зіновій, охочий до жартів.
— Та то ж я привіз тобі, Олю, дві картини. Адже ж ти колись просила мене намалювать тобі дві картини, — обізвався гість повагом.
— Aгa! Пам'ятаю. Спасибі. Та оце такі здорові картини намалював для мене?
— Атож! Щоб було що принаймні чеплять на стіни. Я не люблю малювать дріб'язку.
Гість зліз поволі з високого воза й плигнув додолу, держачись за налюшник та кінчик стягела в полудрабку. Він зсунув відлогу й почав щільно та міцно цілуваться передніше од усіх з сестрою, а далі з усіма.
— Чи це ти, Флегонте Петровичу, ще не на дачі в себе? не в школі? — спитав гість.
— Та там такий сморід, що аж у носі круте, — сказала Софія Леонівна й теж цмокнула його в щоку.
— А я оце думав побуть трохи в Олі, трохи в вас на дачі, доки будень, а в суботу чкурнуть до батька, бо я одпросився на два тижні до рідні, — говорив гість.
— То й побудеш і в нас на дачі. Ми, надісь, завтра й переберемось, як школа трохи висмердиться, — сказав Флегонт Петрович і зняв хлопчика з воза, поцілував і поставив долі.
Собака плигнула з воза сама. Отець Зіновій взяв у руки віолончель та картини, і всі гуртом пішли в покої. З покоїв вискочив артистів сетер і наче з дива витріщив очі на привезену собаку: де ти, мов, взялась така гарна та пишна в оцій глушині?
Прихожа зашуміла од натовпу. Господиня була рада братовому приїзду, бо брат був веселий, розважав її в сільській глушині, ще й привіз чудову прикрасу на стіни. Увійшли в покої, трохи побалакали й пожартували. Господиня зараз запросила усіх в столову на обід, бо знала, що брат здороживсь і, певно, в його й ріски в роті не було од раннього ранку. Вона знала, що цей артист був, як птиця небесна, що він ніколи не бере з собою поживку в дорогу; знала, що в його зайві гроші неначе муляли йому в кишені. І справді, щоб збутись цього клопоту, він завжди накликав до себе в гості півчих з урядовців, пив з ними в товаристві чай, ставив їм могоричі й гайнував зайві гроші до решти. Артист любив веселе товариство, любив до глупої ночі сидіть з гістьми, випивати по чарці й щось теревенить або когось приставлять та передражнювати. Він трохи скинувсь на старосвітську людину.
Леонід Семенович встав і попростував до столової. Високий на зріст, рівний станом, з чималими темно-сірими очима, з куделею русого цупкого, як дріт, волосся на голові, що спадало хвилями аж на плечі, він черкнувся об одвірок низеньких дверей тією дротяною куделею і зараз втирив очі в графин з горілочкою. Отець Зіновій знав за його смак і почастував здоровецькою чаркою. Другу чарку патлатий артист налив вже сам і вкинув її в рот, ще й збляклі повні губи навіщось всмоктав у рот.
— Олю, серце, чи нема пак у тебе свіжого сала, та ще й почеревини, щоб закусить? Люблю сало, як циган. Нема смачнішого заїдку після горілки, як сало.
— Є, є! Де вже пак, щоб на селі не було сала. Вже що-що, а сало є. Адже ж я тобі колись слала в Петербург по пошті шматки свіжої почеревини, — сказала Ольга Павлівна, і пішла до шафи, та й поставила на стіл полумисок з четвертинами свіжого сала.
— От і спасибі тобі! Чудове сало! От покушай, Флегонте! Пам'ятаєш, як ми було принесемо з пошти оцю запорозьку харч та ради сала зараз смикнемо по чарці та й закусюємо? Без сала я б пропав в Петербурзі, — говорив з повагом низовим басом Леонід Семенович.
Флегонт Петрович не осміхнувсь, а якось розтяг свої рожеві повненькі уста, гарні, як у панни, і собі простяг руку до сала.
Леонід Семенович не був зроду дуже простий, та в столиці трудно було й спроститься. Але він любив удавать з себе людину просту, навіть старосвітську, любив удавать давнього запорожця або поважного селянина і завсігди говорив українською мовою. Але часом в цій простоті трохи переборщував. Усяких салонових церемоній та панькання він не любив і вважав на їх, як на панські вигадки та витребеньки. Загалом сказать, він неначе приставлявся простою людиною, неначе грав роль селянина повсякчас і в себе вдома, і в гостях. Він мав великий потяг до співів та мальовництва, покинув науку всемінарії вже в вищому класі, поїхав в Петербург і записавсь у консерваторію. В вольні дні він ходив в мальовничу школу, що при Академії художеств, і потроху вчивсь малювать.