Він насилу натрапив місце на повозці, куди б можна було уткнуть ноги поміж пакунками. Повозка була таки добре навантажена усякою вантагою, потрібною в мандрівці артистів. Вони рушили з двора. Літошевський з греблі ще раз окинув оком свою оселю, і смуток знов спав на його серце якось несамохіть: він пересвідчивсь, що його жінка загониста в усьому, дізнавсь, що вона загониста і в почуваннях… І вже не дуже-то йняв їй віри. З якимсь невиразним неспокоєм в душі він тепереньки покидав її саму в господі на довгий час.
На вокзал вони прикатали ще зарані. Маврикій Павлович Николаідос вибіг їм назустріч аж на подвір'я, в червоному картузі, в блискучих погонах. Червоний картузик надзвичайно приставав до його здорових темних та блискучих очей. Він багацько покращав у своєму службеному офіціальному убранні.
Николаідос поміг Софії Леонівні злізти з повозки, вхопивши її під пахву. І легенько ніби поставив її під густі молоді акації, що понависали гіллям у дворі вокзалу. Потім всмішки він ухопив під пахву й Літошевського й, ніби аж стогнучи, буцімто він підвередивсь од напруження, поміг і Літошевському злізти додолу.
— Ого-го! Ваги в вас на селі таки чимало побільшало! Трохи я не підвередивсь, — заговорив з жартом Николаідос, лапаючи його за сите плече на ході.
— От як доведеться тьопаться по усяких небитих шляхах та на чортопхайках, то, мабуть, швидко схудну, — сказав Літошевський, поправляючи шкуратяний пас з саквояжиком на плечі.
— От і добре, що ви зарані прикатали на вокзал: трохи розважу себе в цій глушині на полі. Вип'ємо пива та тим часом побалакаємо трохи, — сказав Николаідос.
І при тих словах він ухопив Софію Леонівну під пахву й хутенько наче поніс її по сходах у двері вокзалу.
— Ви мене не ведете, а ніби несете вгору; який ви дужий! — сказала вона на ході.
— Я б вас виніс на руках вгору аж на горище, аж на покрівлю, — сказав Николаідос і з нахабністю притис її руку до себе.
Ця нахабність дуже сподобалась Софії Леонівні.
— Ну, на горище я б не полізла з вами, а на покрівлю й потім; це в вас, певно, поетичне побільшання.
В залі першого класу було порожнісінько. Ще був ранній час. Тільки електричний дзвоник дзеленькав безперестанку й порушав пануючу мертвоту та тишу на вокзалі, та в дворі на густих акаціях цвірінькала сила горобців.
— Сідаймо коло стола та тим часом вип'ємо пива. Пиво в нас чудове. Трошки прохолодитесь після спеки, — сказав Николаідос.
Софія Леонівна спинилась на одну мить перед здоровецьким — до самої стелі — дзеркалом, швиденько поправила на голові капелюш з двома пунсовими трояндами й сіла за стіл. Николаідос неначе поскобзнувсь по лиснючому паркеті й наче впав на стілець попліч з нею. Літошевський почвалав до буфету й звелів подати пива. Вокзал був чистий, недавно збудований. Зала була висока, світла, з здоровецькими вікнами, з двома високими дзеркалами на консолях аж до стелі, з чистим паркетом. Софія Леонівна ніби покращала од нової лиснючої обстави, од тих дзеркал та блиску паркета. Її низовий гучний альт в розмові став ще гучніший і пішов луною. Николаідос несамохіть замилувавсь нею.
— Ну, та й горобців у вас сила! — сказав Літошевський з сміхом, сідаючи за стіл.
— Це наш вокзальний оркестр, бо іншого тут на полі й не почуєте. Це наші польові соловейки, зовсім не ті, що в вас в леваді в вербах та в садках. Чуєте! як вигравають, неначе накупились, — сказав Николаідос.
— Як здоров'я вашої жінки? — спитав Літошевський і почав наливать пиво в високі кухлики.
— Ет! Нездужає та все чогось кривиться моя стогнійка! — сказав Николаідос. — От люблю вас, Софіє Леонівно, за те, що ви не стогнійка, ніколи не кривитесь та не слабуєте.
Літошевський нахильці випив пиво й пішов нагору, на другий етаж з одвідинами до Николаідосової жінки. Софія Леонівна не пішла, бо не діждалась до себе її з одвідинами. Вони зостались вдвох у залі.
— От тепер ви, Софіє Леонівно, зостанетесь самі вдома, неначе черниця в монастирі. Не боїтесь нудьги в тих ваших пущах та нетрях за містечком? Га? Певно, ходитимете в монастир шодня та ще й присвятитесь! — сказав Николаідос.
— Що вже що, а присвячуваться я нездатна. До самітності я вже звикла: це звичайна річ в житті артистів і їх жінок. Але я сподіваюсь, що й ви таки не одцураєтесь од мене й будете одвідувать мене в самотині. Не забувайте, що я люблю й єднання з людьми, та ще й веселими, — сказала Софія Леонівна з натяканням.
— Спасибі вам. Коли я вам не надокучаю, то ладен хоч щодня одвідувать вас.
— Ви така весела людина, що, певно, нікому й ніколи не надокучите своїми одвідинами. Це ви приставляєтесь або говорите собі ж таки компліменти.
— Собі компліменти! — сказав і зареготавсь Николаідос. — Непогано сказано. Я маю таку щиру вдачу, що ніколи зроду-звіку не говорив нікому компліментів. Моя душа зверху, а не десь насподі захована.
— Щирість вашу знаю й у щирості вашій я давно пересвідчилась, — сказала Софія Леонівна. — Я поважаю й навіть люблю щирих людей і не люблю людей потайних, навіть трохи їх боюсь, як от, прикладом, потайних собачок, що й не гавкають, а прибіжать та кусь за литку!
Надворі коло вокзалу загуркотіла повозка. І тільки що той гуркіт стишивсь, в залу наче вскочила або влинула капельмейстерша Ніна Іванівна Чернявська, височенька, темно-русява, біла з лиця, сухорлява та жвава, як в'юн.
— О! Кого я бачу! І ви, землячко, тут! Яким побитом ви тут опинились? Чи ідете кудись, чи кого виряджаєте в дорогу? — задзигорила Чернявська, вітаючись з Літошевською й Николаідосом.
Софії Леонівні здалось, що в залу впурхнув у вікно з акацій горобець, одбившись од горобиного гурту, і зацвірінькав на всю валу. Капельмейстерша цвірінькала якраз у тон горобців, що аж лящали в акаціях під одчиненим у двір вікном.
"Принесло ледащо цього петербурзького горобця не в добрий час. Саме був би договоривсь з Софією Леонівною до самої сутності діла. А тут тобі — пурх у залу ця горобчиха!" — досадував мовчки Николаідос.
Капельмейстерша прибралась на цей польовий вокзал, неначе на якийсь празниковий виїзд з Петербурга в Павлівськ або в Царське Село. Вона й на селі чепурилась так само, як і в столиці. Скинувши шовкову легку смугнасту накидку й швиргонувши її жужмом на канапу, вона примостилась коло столика, убрана в свіжу сукню, облямовану дорогими кружевами. Ніна Іванівна була другорядною співачкою в петербурзькій опері, де її наглядів Чернявський, закохався в неї і оженивсь, зайнявши місце капельмейстера в опері.
— А знаєте, Софіє Леонівно, чого це я їжджу двічі-тричі на тиждень на вокзал? їжджу їсти кухарські товченики, бо на селі в брата мого чоловіка не вміють гаразд готувать котлетів. А я тільки й живлюсь цими смачними вокзальними котлетами, схожими на наші петербурзькі, — лепетала капельмейстерша.
— Але ж тутечки в нас у містечку яловичина чудова. Тут же ті "черкаські", цебто українські воли, що привозять їх до нас у Петербург, — обізвалась Софія Леонівна.
— Ті ж воли, та спосіб готування не той на селі. Чи вас пак не бере нудьга тут на селі в вашій монастирській леваді? Ой боже мій! Я швидко з нудьги тут загину. Запагубить мене це село навіки! Коли б вже швидше минали ці канікули! Я тут і спростилась, і якось опоганилась, навіть попоганшала. Ой горенько мені та й годі!
— А мені байдужісінько, чи я на селі, чи в столиці. В мене на руках діти, оселя, город, дім. Є за що дбати, є чим пеклюватись цілі дні. Я вже звикла до села, хоч і спростилась і попоганшала, — сказала Софія Леонівна.
— А я от ніяким способом не звикну до села. Першого тижня, як ми приїхали до чоловікового брата, я почувала себе, наче в раю. Знаєте, там… сільська поезія: і садочки, й гайочки, і зелені верби, і ставочок, і човник на ставку… Але минуло тижнів зо три, і мені остогидли і ті садочки, і ставочки, і млиночки. Мене бере така нудьга, що я, примігла б, летіла в столицю. Скрізь тиша, мертвота. Живого людського лиця не побачиш! Нема з ким набалакаться, нема де розважить себе. Усе мужик, куди не глянь. Панка навіть і не побачиш. Ой не видержу далі! Оце прикатаю двічі-тричі па тиждень сюди на вокзал та хоч випадком, хоч здалеки надивлюсь на інтелігентних людей та панів. Неначе оживу й пожвавішаю, побадьорнішаю трохи. Цур йому, пек йому — цьому селу!
Капельмейстерша анітрішки не вважала на те, що ганяла батюшині коні і наймит гаяв час саме в косовицю, саме в робочий гарячий час, а то потім згодом і в жнива. Вона на це не звертала вваги.
— Ой не виживу я далі на селі! — лепетала капельмейстерша та все сьорбала похапцем пиво з кухлика; її мучила смага од пороху й спеки так, що в неї і в роті, і в пельці посохло.
— Одже ж і висидите, муситимете сидіть аж до кінця вакацій, бо ваш чоловік не згодиться їхать в той столичний сморід саме в спеку, — обізвавсь Николаідос. — Ваша столиця влітку — пхе! Пхе! і велике пхе!
— Ой ви — азіати! Ви тільки й знаєте, що столичний сморід, а інших столичних припадок та догод ви й не тямите, і ніколи не втямите, бо і втямку за їх не маєте, — сказала роздратована капельмейстерша.
Вона не дуже любила Николаідоса за його грубу щирість, нехтувала його й навіть при нагоді глузувала з його. Та й загалом їй не припадали до вподоби усякі східні азіати, армяни, турки та й греки.
В одчинених дверях з'явивсь Флегонт Петрович, поставний та спанілий, ніби викоханий на майському сільському повітрі. Капельмейстерші він дуже подобавсь ще тоді, як вона співала в опері. Вона любила отилих, випещених панів, що скидались на випещених аристократів або столичних купців. Літошевський залицявся до неї, як ще була вона на сцені. Флегонт Петрович в ролі Мефістофеля наводив навіть ніби чари на капельмейстершу.
— От і Флегонт Петрович! Яка приємна несподіванка! — аж крикнула Чернявська.
Вона схопилась з стільця й якось по-театральному, ніби вона була на сцені, з кухликом у руці побігла йому назустріч, піднявши одну руку вгору. Серед гарної обстави, між двома лиснючими дзеркалами, на лиснючім паркеті, ввесь ніби засипаний сяєвом сонця Флегонт Петрович, білий, рум'яний, спанілий, і справді скинувсь на будлі-якого випещеного дідича або столичного гладкого пана. Чернявська, як бувша артистка, любила артистів, і завсігди і в столиці вона любила їх товариство й ніби родалась з ними завсігди скрізь, де доводилось зустрічаться з ними.
— Слава тобі господи! Таки сподобилась за три тижні побачить людське лице! — лепетала капельмейстерша, вітаючись з Флегонтом Петровичем.
— А хіба ж на селі в вас чума? Чи вимерли усі людські лиця, чи що? — спитав всмішки артист.
— Хіба ж на селі людські лиця? Та там же самі за себе мужицькі мордяки, а в вас у містечку самі за себе жидівські пики, а не лиця! — дзигорила капельмейстерша на ході.
— А ми ж хіба не люде! — обізвавсь Николаідос.
— Які ж ви люде? Ви — азіати, а не столичні люде! — кинула йому крилате слівце капельмейстерша.
— Спасибі за комплімент! — сказав Николаідос.
— "Здоров зноси та в краще вберись!" — кинув присмішку Літошевський.