Далі курява усе закрила. "Лихі, лихі люди", — думається Петрові, а серце його щемить-боліє. Окриває його важка туга; обгортають голову чорні думки; а перед очима — з одного боку мати шепче: "лихі люди!", а з другого-вони-лихі, і вказують йому на тілько що минуле поле. "Дивись, дивись!"— мов кажуть їх понурі очі… Петро і без того бачить… "0й, мати, мати! ти ж учиш любити!" — шепче Петро… Виривається з його душі крик журби, лемент горя і росте, росте у його серці, окриває думками голову, ширить-просторить перед очима знайоме поле, перегнутих людей…
Скільки раз по зеленій весні Бачиш вас по долинах розлогих? Чуєш ваші тяжкії пісні, Ту голодну молитву до бога?!— шепчуть гарячі уста Петрові.
І тепер, тілько вийди на шлях, Ховрашки мов, розкинулись люди По безкраїх розлогих степах, І їх пісня тугу мою буде… Та туга з їх сльозами зросла, У нужді та неволі кохалась, Через те і важкая безмірно така, І, як степ той, широка, безкрая!
Далі… Далі… степи широкі; могили високі; села з дрібною дітворою, що в одних сорочках, побравшись за руки, ганяє по вулицях, босими ногами слід пише, малими руками підкидає пил угору і криє себе, мов запоною, від цікавих очей… Німі хутори між горами, покій котрих сторожать зелені верби, посхилявши свої віти над ставами… Городи курні, нечисті, з тиском жидови, що, як черва та, кишать серед базару, серед міста, виглядаючи з крамниць, з шинків… І знову поле, і знову перегнуті люди, могили, хутори, села, городи, і нудна та курна дорога… Далі… далі… Ось засиніла на небосклоні попруга. Чи ліс то, чи гори? Ось блиснула золота баня з церкви, зазеленіла її покрівля; забіліли боки… Цілий ряд палат, будинків, мов низка білих зубів, виставилися на горі… Київ, Київ!.. Тихий, мов підземний гомін, разом із забоями дзвонів доноситься до його вуха… Де ж Дніпро? Ось і він — синій, аж чорний, мов шкура велетця-змія, піднімає свою гребенясту спину, роздимає покручені боки і з ревом та гуком стрибає на глиняний берег: думка-то збити з ніг німу величезну гору!.. І сердитий! лютуючи від невдачі, котить назад свою піняву хвилю… Далі… швидше! кватиря на кінці Києва… університет… товариство. Скільки-то його? З різних кінців, з різних сторін назліталося юнацтво набиратися розуму, слухати правди-слова. І всі молоді, як перемиті, і всі, — хоч часом прикриті і латами, пригнічені нуждою, — а з гарячим завзяттям у серці боротися з нею, — з дужими руками помірятися з життям, — з молодою головою, повною надій широких, шукання правди… І все те тілько і дивиться уперед, тілько й знаходе там свою утіху, свою радість, своє добро. Теперішнє, що колесить кругом його, таке непривітне, таке темне, безрадісне!.. Там тілько, у туманному просторі грядущого, горить-сяє ясне сонечко правди! До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом, — до того тілько й назброїлися оці молоді сили! Кожен тілько тим живе і дише, кожному воно сниться й увижається. А тут? перед очима? Се треба розвіяти, як пил; змести — як нечистоту, вирвати з корінням — як жалку кропиву… Прикрим поглядом дивляться на його молоді очі; холодним сміхом обдають його гарячі уста… Тепле юнацтво! чесне юнацтво! З його клекотом зливав свій голос і Петро: до його надій приклонив він і свою душу; до його сили приложив і свої руки — і… помчався по тій широкій річці розумового життя, яку котять університети.
Він, такий чулий до сліз та болю, уразливий до безталання та нужди, — він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати… Гарячим словом, мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі візерунки нужди; в страшних постановах безнадійності та горя малював він її гіркі затії. Перед очима він ставив живих людей, з живими муками, з своїми невеличкими надіями: тілько хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, — і того нема!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози… Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого талановитого писаку. Воно покладало великі надії на його; помагало йому у його праці — то добрим словом, то розумною порадою.
— Знаєш, Петре, що тобі бракує? — раз спитав його один з товаришів, прослухавши сумну Петрову приповістку, як жид обдурює хлібороба.
— А що? Кажи...
— Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тільки своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько все хлібороби та хлібороби. Є багато й майстрових, усяких ремесників. Ти нігде їх нам не виводив, не показував, буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи. Чого краще? Щоб не далеко ходити — ти бачив наших рибалок?
— Ні.
— Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуєте? Завтра, чуть зоря, туди. Там можна і страви зварити, хліба тілько візьмемо з собою.
— Добре! добре!
Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло продрати свої огненні очі, коли київські гори курилися туманом, а Дніпро, запнувшись своєю димчатою запоною, ховався від людських очей, — по зеленій оболоні метушилися в тумані щось за тіні. То Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав їх своєю холодною парою; осідав на їх одежі дощовими краплями; велика роса мочила їх ноги. Вони, не потураючи на те, ішли собі, — молоді, жваві, веселі. Вели жартовливу розмову; співали пісень; ганялися один за одним. Ось крізь сірий туман щось зачорніло: пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.
— Що то — сіно? — спитався хтось.
— Та то ж курінь.
Підійшли. Кругом куреня не видно нікого, тілько поверх його лежали сітки та геть осторонь на вбитих у-землю кілках дебелів невід.
— Чи тут є хто? — відхиляючи двері в курінь, спитався один з товариства.
Звідти не окликався ніхто. Декотрі порвалися увійти в курінь.
— Не ходи туди. Там немає нікого. — Та ні, он щось чорніє, — сказав один і, нагнувши голову, поліз. За ним — другі.
В курені було вогко; трюхла солома жовтіла на долівці; по боках стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій — жовтіло пшоно. Ген — аж у самому геть кутку на розісланому сіряку лежав чоловік. Голова його закустрана; борода висипала як щітка; обличчя — одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими очима.
— Здорові були! — привітало його товариство. Чоловік скривився і ледве чутно вимовив:
— Здорові.
— Що це ви, дядьку, недужі?
— Ох! бодай не казати! — і безнадійно махнув рукою.
— ТІ То ж у вас болить?
— Та все болить…— Чоловік став підводитись, і чутно було, як хрущали його кістки.— А найбільше руки, — передихаючи, вимовив він.— Ще хоч би не сі виразки, — і показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися.— Сказано, не можна ні до чого і доторкнутись… аж пече — так болить. Пальців не можна зігнути… О-ох! — Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком.
Товариство з жалем дивилося на його.
— А де ж ваші?
— Та ще не вернулися. Вони надходять тоді, як сонце геть підіб'ється… А ви що за люди?
— Та ми з города… Вийшли погуляти, та й завернули. "Чи не можна б у вас риби добути?
— Підождіть, наші прийдуть. Може, і можна буде. Не ловиться щось і риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали, — господь його знає! Колись було закинеш раз невід — насилу витягнеш; а тепер бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? І на базар соромно поткнутись. А треба ж то і за воду заплатити, і на невід відділити… Б'єшся-б'єшся, як та риба об лід; а що того заробітку? Що заробив — те й віддав; а собі знову позичай… Трудне наше життя. Ще хоч би здоровий був, а то — от валяєшся, як я тепер… то вже краще з човна в Дніпро головою! Вчора жінка приходила… їсти, каже, нічого… Думка-то чоловік заробив… А чоловік — дохлий валяється… Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала, та з тим і додому пішла.— Знову чоловік провів по лобові рукою, знову промочив язиком смажні уста.
Товариство заметушилося, почало шептатись… Декілько срібляків упало коло чоловіка, на сіряк.
— Нащо се? — спитався той.
— Візьміть, дядьку; на ліки буде.
— Спасибі вам!
Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося — мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.
— От, і наші ідуть, — сказав чоловік.
Гомін наближався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той гомін. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік; як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.
— Що, Пилипе, не краще тобі? — спитав він недужого.
Ще знайоміше здався той голос Петрові: він чув десь його, та не пригадає де.
Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.
— Жук! — скрикнув Петро.
— Петре! — придавив Жук — і кинулись один одного обнімати, цілувати.
Рибалки, витріщившись, дивувалися, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.
— Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадане! — казав Петро.
— Отак, як бач. Рибу ловимо.
— Братця!— гукнув Петро до своїх.— Мій давній товариш — Жук.
Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм товариством.
Незабаром заблищало огнище коло куреня, захитався казан на триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між собою, — посідали кружком недалеко від багаття — і почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті одказували, і розказували. Жук з Петром одрізнились геть осторонь і вели між собою розмову.
— Так се ти приїхав у Київ премудрості набиратись? — питає Жук Петра.
— Як і всі.— А ти ж?
— Як бач. Шукаємо премудрості у Дніпрі… — Коли був я дома, то твоя мати скілько разів була у наших. Розпитувала все за тебе: чи не чув, де ти? Плакала…— повідав Петро.
— Не вона одна плаче на сьому світі, — журливо одказав Жук.— Ще її доля і нічого.