Від берега щодальше одвертаймо.
Безкраїм морем певну путь верстаймо!
Байда
Мовчать! Хто сміє тут гетьманувати?
Турецький Святий
Той, хто здоліє швидше утікати.
Байда
(скочивши в човен з побратимами)
Втікай же в пекло!
Турецький Святий падає.
О ледача ледарь!
Шкода й меча об тебе плямувати.
Гей, бунчука сюди! Хрещатий прапор!
Затикають з одного боку в човні бунчук, з другого прапор.
Човни за мною! Бийте в тулумбаси!
Сурміте в сурми! Грайте в жоломійки!
Бойовий марш.
Хома Плахта (з другого човна). Не слухаймо, чесне козацтво, православне християнство! Додому!
Голоси з човнів. Додому, панове браттє! Геруймо деменами [95] до Лиману!
Байда
А нам і гинути тут у Босфорі?
Ся дяка, що вам відчинили море.
Голоси з човнів. А що ж, коли несила?.. Своя сорочка до тіла ближча... Себе жальніше!
Байда
Ну, добре ж! Одвертайте до Лиману,
А я гостинця дам вам на дорогу,-
Того самого, що галери в друзки
Порозлітались.
Гей! а нариштуйте
Джерела огняні на Чорне море
Да почастуйте шушваль на прощаннє!
Гармаші риштують гармати. Козаки мнуться.
За мною, хто не хоче потопати.
І тілом чорних раків годувати!
Гетьманський човен рушає.
За мною, хто не хоче соромитись,
Хто хоче з турком до загину битись!
Усі човни за ним рушають. Спускається завіс.
Чути бойову враву.
АКТ ЧЕТВЕРТИЙ
СЦЕНА ПЕРВА
Турецька галера, закидана трупом, серед козацьких човнів.
Увіходить Байда з побратимами і іншими козаками, всі покривавлені.
Байда
Хвала тому, хто світом управляє
Чи — хто нам дав хоробре серце й розум!
Після сієї крів'яної бані
Не хутко схаменуться бусурмани.
Поторопивши, туляться під скелі.
До Золотого Рога повтікали.
Сам Соліман, здається, взяв гостинця,
За те що попасав на нас ординця.
Ну, козаки, спасибі вам за працю!
Справдешніми були ви лицарями.
Тепер галера ся ціни не має:
Бо кров'ю краще золота сіяє.
Козаки
Хвала тобі, наш любий князю Байдо,
Що не подав нас туркам на поталу,
Що вирятував наше отаманнє,
[Розпудив бесурмен, як вовк отару].
Байда
А де ж гетьман ваш? Я його не бачив
Козаки
Гетьмана нашого вхопили турки...
І запроторили в куну галерну,
В той самий час, як ти з'явивсь між нами
З гримучими орлами — лицарями.
Байда
То привести й його сюди годиться:
Нехай і він із нами веселиться.
Козаки
Ведуть уже, ведуть бідаху.
Приводять Андибера в кайданах.
Байда
Ганжо!
Чи не скарав же бог тебе за зраду?
Андибер
(упавши йому в ноги)
О князю-батьку! дай обмити слізьми
З твоїх чобіт кров християнську чесну,
Що з бусурменською в бою скипілась!
Я бачу, що й твоя кров дзюркотала:
Бо перев'язано тебе аж тричі.
Байда
Встань, Андибере. Дякуй силі вищій,
Що не дає загинуть християнству.
Хоть пакостять його і суєвірство,
І зрада, і єхидство, і темнота,
Да сила вища править всім у світі
І правдолюбців має на приміті.
Андибер
Не встану, батьку, докіль не почую,
Що ти мені простив моє безумство.
Байда
Безумного і право не карає.
Сльоза твоя гріхи твої змиває.
Вставай, струсни з себе гидкі кайдани,
Поперев'язуй благородні рани.
Гей, деменний! [96] верни на Босу Скелю,
Позабираймо військо та гармати.
Ми леву челюстей ще не роздерли,
Хоть недовіркам добре носа втерли.
Галера, а за нею човни пливуть з напруженими парусами.
Козаки
(співають)
Ой гук, мати, гук:
То козаки йдуть
І веселая та доріженька,
Куди вони йдуть.
Куди вони йдуть,
Береги гудуть:
Поперед себе та й облавою
Бусурменів пруть.
Байда
Що ж се ви, браттє, любе товариство,
Мов жарт жартуєте із Андибером?
Поперев'язували чорні рани,
А на руках і на ногах кайдани.
Один із отамання
Не жартом се ми робим, батьку князю:
Дивись, його кругом обстала рада.
Від черні тут стоять козацькі чури,
Від старшини — усі громадські мужі.
Байда
Що ж се за рада?
Другий
Судня рада, князю.
Байда
Ви Андибера хочете судити?
Третій
Нехай тобі про се відкаже, батьку,
Старіший з козаків, Костир безрукий.
Се наш речник. Давно вже чорна ряса
Прикрила бідоласі куксу й горе,
Та Ганжа їздив до Святого Спаса [97]
І викликав його ще раз на море.
Байда
Про що ж вам, рицарям, піп у поході?
Попа й у кіш козацтво не пускає,
А на шляху татарському зустрівши,
На інший шлях негайно повертає.
Четвертий
Ні, дід Костир у попи не пошився:
Калікою до Спаса притулився.
Калік ченці у попи не приймають,
А клобуком покритись дозволяють.
Байда
Про що ж каліка вам старенький здався,
Такий, що вже й од миру заховався?
П'ятий
Про те, що між козацтвом ще ніколи
Щаслившого в походах не бувало.
Він і Острозькому-гетьману в полі
Своєю долею поміг немало.
А з Полюсом, преславним запорожцем,
По самий Кочубей [98] гуляв степами...
Ще бувши чурою, підвусним хлопцем,
На герці грав у долю з мурзаками.
Шестий. Отим-то Ганжа не поскупивсь на свою здобич, що здобув понад Горинню: справив Межигірському Спасові за Костиреву душу срібну шату, зробивсь і оброчником Спасовим задля ради його, аби викликати на Чорне море такого характерника, що знає, покіль можна пліндрувати і як без погоні додому втікати.
Семий
І поталанило ж нам у поході:
В Дунайські гирла холоду нагнали,
Галер з десяток на пожар пустили,
Безкрає море добре пліндрували
І трапезондські пристані спалили.
Восьмий
Да з талану зробив він безталаннє,
Через пиху свою та мудрованнє.
Дев'ятий. Годі-бо вже, годі! Може, сьому бідоласі Ганжі на світі жити менш, ніж найменшій комашці, а ти йому пихою допікаєш. Нехай старий словами Ганжу картає: на те він своє право має. Ось вислухай-бо, князю-батьку, що тобі Костир про Ганжу скаже.
Байда. Нехай говорить. Слухатиму пильно.
Костир. Тут, князю, річ така. Кажу я цьому Андиберові: "Буде з тебе, пане гетьмане, тієї слави, що безкрає море добре спліндрував, а по берегам холоду всюди нагнав. Раджу я тебе, старою головою: на більшу здобич не надься, у Босфор не вганяйся, до Січі-матері, до батька Великого Лугу вертом вертайся". — "Ні,— каже,— дідусю: не зарікаюсь я й Царгород спліндрувати, султана турецького бранцем узяти, восточному цареві на Москву гостинця з Січі подати". Ну, Костир своє сказав та й води в рот набрав. А тепер знов прийшла черга старому говорити, необачного верховода громадським судом судити.
Десятий. Гаразд старий Костир говорить, мов у великого дзвона дзвонить.
Байда
Вже недалеко Боса Скеля, діду.
Кінчай: бо й там багатo часу вгаєм;
А нам аж поти плавать небезпечно,
Поки безкраїм морем загуляєм.
Одинадцятий. Батьку князю! безпечен про небезпеку бувай. З нами плистиме характерник: цей зна, чим погоню двернути.
Дванадцятий. Вже наготовлено й вагітну молодицю. Випалять багаттєм з черева дитину, дак ворогам і засліпить.
Байда
О козаки! зветесь ви християне
І так шукаєте собі безпеки,
Як ваших предків хижаки-погане
Навчили у віки якісь далекі.
Дванадцятий. Ні-бо, князю наш і батьку: дідусь Костир і за козакування свого вславився одвертаннєм погоні, а тепер ще приправить чернечими молитвами, то певно вже наздогінцям засліпить.
Байда
(махнувши рукою)
Суди вже, діду, Ганжу Андибера,
Та в річ розлогу дуже не вдавайся:
Бо се Босфор, не комиші Дніпрові:
Бувай короток у речницькім слові.
Костир. Я вмію й коротко говорити, а коли хочеш, князю, перемовчу й печерського мовчальника. Нехай козаки-небожата, як самі знають, так судню раду й закінчають.
Одинадцятий. Ні-бо, дідусю: ти розпочав, ти і закінчай. Благаємо тебе всім кошем і всіма куренями.
Дванадцятий. Благають тебе і чури козацькі, мужі громадські...
Костир. Коли так, дак-от який мій присуд буде, чесне козацтво, православне християнство. — Феську Ганжо Андибере! озвавсь єси запорозьким гетьманом та й запровадив козаків у дияволову пельку та й погубив народу християнського не десяток, не сотню, да й не тисячу. За це повинен єси смерти.
Козаки. Амінь! амінь! амінь!
Один з отамання. То прив'яжемо ж його до щогли, та й нехай кожен одважить йому киякою стілько, кілько в кого ваготи на серці.
Костир. Ні, козаки, діти, друзі! Тепер кожен, з великого жалю, буде його тяжко києм окладати, кров християнську проливати. Не честь воно буде нам і не подоба. А лучче ось як учинимо: гарматних куль йому в пазуху накладемо та в воду без гріха й упустимо.
Козаки. Гаразд! гаразд! гаразд!
Андибер
Панове браттє! я вас не благаю,
Покірним серцем смерть од вас приймаю.
Як мав би на гаку ребром висіти,
То лучче в морі воду мовчки пити.
Байда
Панове! я сказав би вам, що Ганжа
Преславний воїн, лицар знаменитий;
Що ним козацтво наше українське
Гримить, блищить і славиться по світу.
Та знаю, ви не вважите на силу,
На смілий дух, на той огонь лицарський,
Котрим він дива доказав на морі
І навіть на нещасному Босфорі.
А подаю вам, браттє, до уваги,
До присуду козацьке давнє право.
Се право маю я, панове, браттє.
Я визволив його від смерті кров'ю,
Моєю і моїх трьох побратимів:
Бо ми окрились ранами тяжкими.
Костир. Що ж, браттє? чого мовчите, мовчки? Князь Байда гаразд говорить. Так воно й є. Се козацьке право давнє. Визволив князь Байда Ганжу Андибера кров'ю християнською. Християнська ж кров, панове браття, велика річ: нею і від моря козаки відкуплялись. Раз ми тонули на безкраїм під велику хуртовину. А я, не вам кажучи, почувавсь у тяжкому грісі. А в якому грісі, коли б ви знали? У страсну п'ятницю, саме в обляги, як Христос у муках кінчився на хресті, нализавсь постової кваші. Молодий був ще й дурний. Озвався, бачте, спасенником серед козацтва, щоб аж три дні випостувати, а паскою, що нас з Києва од родичів подано, на морі розговітись; озвавсь та й нажерся крадькома кваші. А ми, бачте, задумали святкувати святки на морі, то кожен постував по своїй спромозі. Стали ми верстати здобичну козацьку дорогу, вже не одно купецьке судно й спліндрували. Дякуючи господеві, тілько що почали розговлятись, коли ж лихо! завіяли разом усі вітри; вре Чорне море хуртовиною. Отаман і каже: "Оце ж, панове молодці, не дурно Руське наше море так вре та грає: хтось між вами великий гріх на собі має". Так як про того Поповича Олексія співа Шерешир ваш, так якраз і промовив отаман. "Сповідайтесь,— каже,— панове молодці, милосердному богу, Чорному морю і мені, отаману кошовому, в Чорне море впадіте, війська козацького не губіте..." Так мене цим словом і вразив у серце.
Байда похитує головою.
Козаки.