Розказав я жінці про громадянську війну, про події в Китаї, про хлібозаготовку, про експорт і про Локарнську конференцію. Поїли другу тарілку хліба…
— Вам борщ, а вам суп?
— Ні, мені,— кажу, — борщ, а їй суп…
— Сію мінуту…
Сидимо ми. Довго прикидали, скільки братимуть одступного, коли жилбудівництво в Харкові пошириться.
— Прошу. Два борщі… Що на друге?
— Нам, — кажу, — один борщ, а один суп…
— Пробачте, будь ласка! Сію мінуту.
— Ні, голубчику, ми вже два борщі їстимемо… А то вже скоро автобуси перестануть їздити… Тільки дайте, будь ласка, ложку й виделку, а то ви чогось по три ножі подали… Різатись, невважаючи на вашу "сію мінуту", ми ще не збираємось…
— Сію мінуту!
Ходимо тепер у капіталістичну "Німецьку" їдальню і обідаємо за п'ятнадцять хвилин… Тарілки "квасон", бо насухо витираються після того, як помиються…
Це — як обідати…
А оце — як купувати… Слухай…
— Слухаю…
Франзоль треба було купити. Зайшов у крамницю № 11 церобкоопівську, на площі Рози Люксембург.
— Дайте чотири, — кажу, — булки.
— Сію мінуту.
Дав мені чотири булки.
— Загорніть же, — кажу, — в папір, щоб нести було можна, бо мені далеко нести…
Дає прикажчик отакісінький клаптик паперу.
— Більше не полагається.
— Як же я їх, — питаю, — заберу? В портфель не влізуть, а так не вдержу, розгублю…
— Не полагається більше…
Залишив булки, кажучи:
— Дарую вам ваші булки!
І пішов через дорогу до азербайджанського (очевидно) гражданина і взяв чотири булки… І дав на ті булки азербайджанський гражданин прекрасного великого з чистого білого паперу мішечка… І пішов я з тим мішечком, і не розгубив булок…
Так от тепер і зважте.
Хто винен, що мене од соціалістичного шляху оджахують?
І я питаю:
— Хто винен?!
Голосномовець
Ех, і життя, дорогі товариші, насувається!
Ех, і дихатимемо ж ми легко та радісно!
Ех, і славословитимемо ми і землю, і небо, — увесь всесвіт славословитимемо за радість, за спокій, за душі нашої відпочинок наболілої…
А все наука! А все радіо!
До чого ж тільки не дійде людська думка прониклива, до чого ж тільки вона не додумається?!
Серед площі будинок. То ВУЦВК. А на даху, на будинку на тому, труба велика… А з труби з тої промови сиплються, музика гримить, співи чуються…
То голосномовець.
Засідання десь іде на двадцятій вулиці, а ви під ВУЦВКом стоїте і все чисто чуєте. І чуєте аж за три, за п'ять кварталів! А все наука! А все радіо!
Ви ж тільки подумайте, куди ми йдемо, куди завертаємо! От ви сядьте та й подумайте…
Ліквідували ви неписьменність… Завели кооперативи. Позаписувались у МОДРи, Доброхеми, Овадки, ТАПУКи. Землеустроїлися… Меліорувалися… В сільському господарстві інтенсифікувались… Засівозмінились на шестипілля… Затракторилися… Кобилу свою заарденили, корову симентували, а кнура та свиню зайоркширили…
Сіли, зачесались і сидите.
А потім до жінки:
— Ке, — кажете, — Октябрино, поїду я на базар та куплю я голосномовця!
— Поїдь, Кіме Вуцзиховичу, поїдь! Давно вже пора! З ним, із голосномовцем отим, легше в світі жити…
Поїхали ви й купили…
Отут уже й починається ваше життя, спокійне та радісне…
Посадили ви, приміром, города чи бакшу, чи посіяли ви на полі збіжжя, чи стигнуть у вас у садку вишні…
А птиця капосну насідає, викльовує. Не набігатися, не накишкатися.
Пристроїли ви собі чи в садку, чи на вгороді (де треба, одне слово) голосномовця свого.
Сидите в хаті й "Нову громаду" читаєте. Прочитали одну сторінку та до дудочки:
— А киша, бодай ви були повиздихали!
А воно з голосномовця як гаркне на. вгороді, чи в садку, чи на бакші:
— А киша!
І птиця врозтіч!
І бігати не треба, і кишкатися не треба… Кавуни, приміром, вистигли.
Пристроїли голосномрвця в курені й ідете додому.
А так годині о дванадцятій прокинулись та в дудочку:
— А куди ж ото ви, розпросукині ви сини, кажіть, га? Лови-лови! Держи-держи-держи!
Пастухи, як груші,— з бакші.
А ви собі перевернулись на другий бік, "свят-свят-свят" проказали — й спать.
Ні бігати не треба, ні сіллю рушниці набивати.
Трактором орете… Голосномовець у хати… Підбилось сонечко, обідати час… Зразу в дудочку:
— Октябрино, галушок неси!
І їхати не треба, часу гаяти не будете.
Ех, і життя ж буде, бо велика штука радіо!
Перші кроки
(Поради для ще не українізованих)
Про неприємну справу оце писатиму… Нічого не зробиш: мушу… Посада мені така вже трапилася, а воно ж, кажуть: "Узявся — так роби!"…
Про українізацію писатиму. Декрета ж ото Радянська влада видавала, щоб закінчити з цією справою. Поспішати треба. А то ще чого доброго… Знаєте, Радянська влада не любить жартувати… Доведеться, братця, при… той… налягти… Українізуємось давайте, та тоді вже спокійнісінько що два тижні платню одержуватимемо, до профспілки одраховуватимемо, коли треба — "Інтернаціонала" співатимемо, демонстрації робитимемо…
Як справжні революціонери… Робітничі селяни, одне слово.
Знаю я, що воно не дуже приємно…
То собі сидиш, і всякі "отношения" в тебе тільки: чирк-чирк! Чирк-чирк — як мухи.
В ответ на предписание і т. д., і т. ін…
А тепер розженешся… і до словника…
Але що поробиш? Треба: можуть скоротити…
І вчи, і переучуйся, і ходи на лекції… Та ціла морока… Та ще й морально якось непевний. Все-таки хоч що б там говорили, а мова мужича… То по-панському говорив, а то по-мужичому. Якось воно, знаєте, не… Та я, одне слово, вас розумію.
І не легенька та мова. Має й граматику, й синтаксу, й літературу цілу. За один вечір її не подужаєш.
Я по собі знаю, як вона мені не легко давалась.
Учили мене тої мови української давненько вже…
Я вже був чималим чолов'ягою. Щось було мені місяців, мабуть, одинадцять, а може, й цілий рік… Так що вже добре знав, де в матері пазуха розстібається. Мати мене вчила. Каже було:
— Кажи: дай!
— Няй, мамо, няй!
— Дай, кажи, кажу тобі!
— Няй, мамо, няй!
— Нявкатимеш — не дам!
І не дасть. То я було плачу, ніби мене по штату скоротили…
Так що я за мову ту вкраїнську добре-таки натерпівся.
Та ще й тепер, маючи вже не одинадцять місяців, а значно більше, як рік, — та й то доводиться і в граматику зазирнути, а іноді то й у словник…
Отака та мова…
Хоч особливо, товариші зави, зами, замзамзави і інші радянські службовці, не лякайтесь. Жахатися нема чого… Мова українська ще нікого не кусала. Були тільки випадки (та й то Не пандемічні), що вона друкарщиць, здебільше ніжних блондинок, до плачу доводила."
Але ви ж самі знаєте, які тендітні ті блондинки: вони навіть над ніжним французьким підручником плачуть… Так що це "не факт"!!
Єдине, що лякати може, — це спішність. Але й з цього становища вийти можна. Принаймні так вийти, що не скоротять…
І це не трудно… Затямте ось що…
Всі папери, писані українською мовою, починайте завжди так:
"З огляду на те та на т е…" Всі папери так починаються…
Це. значить, що ви, пишучи листа, на щось "оглядаєтесь". По-російському значить: "осматриваетесь"… Людина ви, значить, "осмотрительная"…
А такі люди цінні і по-російському, й по-українському.
Далі. Затямте собі слово — "позаяк"… Це дуже вкраїнське слово… Що воно значить, я й сам не знаю, але людина без нього не українець…
Коли вас хто спитає:
— Українську мову знаєте?
Кажіть:
— Позаяк я її вчив, значить, знаю…
Квит! П'ять! І вищий розряд, як кваліфікованому знавцеві мови української.
Далі. Папери, що ото пишуться в канцеляріях і звуться по-російському "отношениями", звіть — "відношеннями".
Обов'язково. Відповіді пишіть так:
"З огляду на Ваше відношення за № 101, ми на відношення, маємо за честь надіслати наше відношення, бо Ваше відношення торкається нашого відношення і т. д., і т. ін…"
Боже вас борони написати:
"На ваш лист за № 101 відповідаємо… і т. д., і т. д."
Треба обов'язково в канцелярських паперах "нявкати"…
Тоді папери ті звучніші… Як коти в березні…
Далі. Широко вживайте слова: "розумієте". Як говорите з селянином, так після кожного слова: "розумієте", "розумієте"… То він вам, кінець кінцем, скаже:
— Ні чорта я не розумію…
І піде… А вам аби він пішов…
Далі. Замість "спасибі" чи "мерсі" — кажіть "дякую"… Тільки робіть наголос на не "я", а на "у"… Дуже ефектне слово… Тоді вас запитуватимуть усі:
— А хто за попа? А чи велика парафія? А скільки цього посту посповідали?
Оце поки що візьміть під увагу. Це обов'язково для українізованої людини для того, щоб її не скоротили…
Щасти ж вам, доле, на цім тяжкім, але славнім шляху!
Там таке саме
З Марсом учора вночі балакав…
Тільки ото він своєю фазою до нас повернувся, я на Холодну гору, бінокля на носа — зирк! — а там над самісіньким кінцем, ноги звісивши, чолов'яга сидить…
У кепці, в сандаліях, штани під поясок…
Сидить, ковбасу їсть…
Я грамофонну трубу в рота, одкахикавсь, та як двину:
— Здоров, марсіянцю!
— Здрастуй, мать — сира земля!
— Якої губернії?
Щось він мені таке сказав — не розібрав я. Не то Катеринославської, не то Катеринославської…
— Як живете? — питаю.
— Говоріть, — кричить, — по-руському, а то я по-українському слабувато!
— Не українізувались хіба?
— Ще!
— І в нас іще! Українізуємось оце! Термін надходить! Гарячка!
— Магай біг!
— Спасибі! А хіба и бога вірите!
— Дома віримо, на службі — ні!
— І в нас так! А де працюєте?
— У Марсотресті!
— Який розряд?
— Чотирнадцятий плюс двадцять нагрузки!
— Платять?
— Платять! Та оце скорочують!
— А чому?
— Директорової жінки сестра приїхала…
— Розумію! І в нас часом так. А яка влада у вас на Марсі?
— Ради!
— А неп є?
— Нема! Повмирали від "уравнительного"…
— Візьміть наших!
— На чорта вони нам?
— Візьміть — у нас хороші: гладкі та голені…
— Кушайте самі!
— Спасибі! А як у вас діти — інкубаторами чи постарому?!
— Постарому! Один інженер інкубатора був вигадав — жінки й інкубатора побили, й інженера втопили. "Родитимемо, — заявили, — самі!"
— І в нас самі! А на батьків діти подібні?
— Не дуже! Більше на "дядю"!
— І в нас не дуже! А що у вас зараз робиться?
— Готуємось до перевиборів!
— Жінок вибираєте?
— Вибираємо!
— Скільки відсотків?
— Десять!
— Закройсь, Марсе! У нас двадцять п'ять! Три чоловіки — одна жінка!
А…
Не встиг більше нічого спитати, бо повернувся Марс іншою фазою, якимось смітником, схожим на наш Благбаз після торгівлі…
А на смітнику нікого, крім такої птиці, як наш індик, не було…
Кажуть, що то марсіанська галка…
Тіпун вам на язик!
Ніколи я не гадав, що Наркомздрав наш така весела установа.
А він просто "хохотун гомеричний".
Випустив він оце українською мовою прохання дитини до дорослих про те, як ті дорослі мають до дитини ставитися, щоб вона велика та здорова росла.
Дитина та ще, очевидно, була не зукраїнізована і прохала російською мовою, а наркомздравівські перекладачі переклали дитячі слова українською мовою…
Так, даю вам слово честі, що якби ота дитина вміла читати та прочитала своє прохання по-українському, хапонув би її родимець обов'язково і негайно.
Умерла б дитина!
Послухайте, чого такого тая хороша дитина в Наркомздраві набалакала:
1.