Батько каже, що знайшов сина після довгих років, можна зрозуміти, що син виріс без батька, може були якісь особливі родинні обставини.
Які ж вони неоднакові. Син Марко, теж поет, псевдонім Антіох, цей уже не напише:
Байдуженько на все поглядаю.
І форма досконала, і зміст — навіки вирвався з передреволюційного життя, ніколи в ньому не жив, людина нова. І характер відкритий, певний себе, радісно розкриває себе іншим.
Не минуло й п'яти років — його в Києві втулили в контрреволюційну організацію, судили разом з Зеровим, Филиповичем. Він теж не вернувся ніколи на Україну.
Це горе ще буде. А поки що Миргород. Ще не настав голодний рік.
Ми розмовляємо з Марком як вільні люди. — Не про політику звичайно, але щиро й непримушено.
З Миколою Вороним, з батьком приймали ми разом ванни миргородської води. Так просто все тут, що навіть піскових годинників, звичайних по інших курортах, тут немає. Є дівчата, що приготовляють ванну, привітні полтавки. Вони у себе в кімнаті мають будильника й коли минає десять хвилин, чути їхнє полтавське мелодійне:
— Виймайте пробочки. Вставайте.
І ми самі витягаємо "пробочку" і вода стікає. А коли вам призначено сидіти в гоголівській воді Миргорода аж п'ятнадцять хвилин і миргородський курортний будильник відстукав їх, тоді почуєте:
— Виймайте пробочки — вставайте всі.
Витягаючи пробочки й обтираючись рушниками, говорили ми зі старим Вороним про всяке.
Я з'ясував, що він переклав "Інтернаціонал" з оригіналу. Я знав французький текст іще в 1920 році — мене навчив художник С. І. Данишевський в Єлисаветграді, завіз він його аж туди з Парижу.
У нас навіть звичайні переклади роблять наші кращі сили. Ще немає ієрархічного і доцільного розподілу в роботі пера. От російський переклад "Інтернаціоналу" зробив якийсь звичайний одесит і ніхто не знає імені перекладача.
Попрощалися в Миргороді дружньо і роз'їхалися. Зустрілися через якийсь час у Харкові на Миколаївському майдані, де вже був зруйнований Миколаївський Собор. Ще нібито були ліберальні часи — принаймні біля Українбанку серед комуністичних німецьких газет і L'Humanite можна було купити Le Temps і Deutsche Allgemeine,
Вороний був сумний. Уявіть собі — його висилають. Висилають за межі України. Як же так? Я ж переклав "Інтернаціонал". Невже нічого не можна зробити?
І не стало на Україні перекладача пролетарського гімну на українську мову.
Він жив нечутно на Вороніжчині, там і помер. Академік О. І. Білецький після війни написав про нього: "помер у 1942 році в окупованій німцями Вороніжчині". Він не згадав тільки, чому Вороний опинився там — у Вороніжчині. Про це не пишуть.
***
Тепер Миргород зовсім не те. Будівлі інші;
калюжа серед міста вже висохла.
Гоголь
У Миргороді мама жила на приватній квартирі у якогось службовця. Він і дружина його були з московських земель і їхня мова у цьому Миргороді звучала дуже контрастно. Хто знає особливу музику полтавської вимови, особливо, жіночої, з її м'яким, ніби флейта "ль", тому не треба пояснювати того звукового контрасту.
Ці люди-зайди жили на березі Хоролу не довгий час. Було в них двоє хлопців восьми-семи років. Діти гралися на вулиці з миргородськими дітьми.
Прибігають москалики до своєї мами на кухні і замість попросити по-своєму: мама, єсть хочеться — чуємо, як вони скавулять: — мамо, їсти.
Оце так українізація — я розумію. Без декретів харківської влади, без курсів українізації.
***
В тодішньому Миргороді було в мене важливе переживання. На головній вулиці існувало фотографічне "ательє". На виставлених під склом зразках миргородського фотомистецтва закам'яніли в неприродних позах уродженці цієї запашної землі. Чорними точками провінціальний ретушер позамінював їхні очі. Ми всі любимо бачити себе в портретах. Не дивно, що й це порохняве "ательє" мало своїх клієнтів.
Я розглядав вітрину, коли з дверей цього підприємства вийшла дівчина. Справжню красуню вдається побачити двічі-тричі в житті. В Миргороді я побачив красуню. Вона була не міщанка, сільське сонце дало барви її ніжному обличчю і тисячі попередніх поколінь сконцентрували те, що було в них кращого, в її очах і устах. Описувати деталі нічого не поможе, можна збитися на описи Нечуя-Левицького. Головне це почуття радості, коли бачиш велику красу. Вона все осяювала — те убоге фотоательє, прозаїчну вулицю, дерева і все навколо стало радісне і ясне.
Часто я думаю про те, що могло статися з дівчиною з Миргорода. Чи встояла вона проти голодної смерті, яка наступного року прийшла й на полтавські села. Жіночі організми відпорніші за чоловічі. Може таки пережила. Може брудна й змарніла відбудувала разом з іншими свій голий, смердючий трупами колгосп.
Сьогодні може навіть онуків дочекалася. Мені так хочеться вірити, що її онука, молода і прекрасна, так само випромінює радість і людям світліше жити, як мені колись на вулиці нашого Миргорода.
***
Районовий центр — Миргород і робітники, районного масштабу, виконують ретельно всі накази з центру. Вони заберуть "під мітьолку" зерно в господарстві тієї дівчини, опухне з голоду прекрасна Полтавщина, вкриється трупами ця прекрасна земля колишньої барвистої Гетьманщини і це колишнє полкове місто Миргород.
Гоголь бачив тут Перерепенків, Довгочхунів і Шпоньок, недолугих панків, рабів своєї пихи і свого черева. Але ж у свою збірку, що він їй дав назву "Миргород", включив і "Тараса Бульбу" — "нерукотворну скелю серед буряного, вічномінливого моря" нашого історичного життя.
І іменем цього нібито мирного Миргорода позначені дуже важливі твори Шевченка. У Миргороді 1845 року він написав "Великий Льох". Це на березі цього мілководного тепер Хоролу, недалеко цієї "калюжі", що справді є цілющою водою, він написав про три грішні душі, про великий непрощенний гріх помагати, навіть несвідомо, насильникові й убивці.
Одна карається за те, що після кривавого погрому в Батурині Петрові "цареві московському коня напоїла".
А друга за те, що бувши ще сповитою, немовлям усміхнулась цариці Катерині Другій.
Третя, як була вродливою дівчиною, перейшла з повними відрами шлях Богданові, як той їхав у Переяслав.
І всі троє не знали, що вони "тяжко, тяжко" согрішили.
Яке ж воно в Шевченка абсолютне, можна сказати немилосердне засудження всякого компромісу з чужою, насильною владою.
Який нестерпний біль тих, що караються за несвідоме потурання і сказати б сучасною мовою за "мирне співіснування", за опортунізм.
Два десятки кілометрів від Миргорода лежить чудове село Сорочинці. Теж Гоголь увікопомнив це ім'я — Сорочинський ярмарок, і Солопій, і його жінка, і дочка. Веселий був колись ярмарок у Сорочинцях.
А 1905 року онуки Солопія і вродливого парубка піднялися в Сорочинцях з вилами проти поміщика, прийшло царське військо і чиновник Полтавського губернського управління Філонов поставив у сніг на коліна все село.
Все це було в ідилічних Сорочинцях і все це близько тихого Миргорода. Калюжа і вулкан дуже близько лежать у тих місцях.
Не вмирає ніколи череватий Довгочхун, і старанно працює слухняний голова сучасного райвиконкому в цьому Миргороді. Та звучить з цього самого Миргорода до болю суворий Шевченків голос, голос великої любові і голос національної чести, і Гоголів видимий світові сміх крізь невидимі світові сльози.
Калюжа і вулкан одне біля одного і все це в моїй уяві проступає крізь звичну і прозаїчну назву — Миргород, назву малого українського міста на дорозі між Харковом і Києвом.
ВОГНІ СЦЕНИ
Виборний: ... А що се таке театр, город чи містечко?
Петро: Ні, се не город і не містечко, а в городі вистроєний великий будинок, туди ввечері з'їжджаються пани і сходяться всякі люди, хто заплатити може, і дивляться на комедію...
Возний: Комедія, сиріч лицедійство.
І. Котляревський (1819 р.).
Кажуть, що театр потроху вмирає. Не думаю. Театральність є могутня стихія і просякає життя з давніх часів людства. Міняються форми, а театральність у житті зостанеться, широка її палітра — від релігійних процесій починаючи і аж до політичних клоунів на іншому далекому кінці,— усе театр. Наполеон навіть казав, що найбільші актори не на сцені.
Тепер доба телевізії й радіо, а я ще належу до покоління театралів. Сцена, живі голоси ваблять мене більше, як екран.
Мій батько, як був молодим в Одесі, бачив великих італійців Томмазо Сальвіні, Ернесто Россі. Я з дитинства від нього чув ці імена. Це був відгомін великої слави далеких сцен, що долітав до дитини в українській провінції.
Молодість моєї мами, трудна, нерадісна молодість в Одесі була освітлена образами української сцени. Вони довго жили в її пам'яті, коли вона вже переїхала до Єлисавету. Тоді й актори були ще молоді і видно з усього, то була радісна доба розвитку. Мама любовно розповідала мені, дитині, про Затиркевич, Ліницьку, Саксаганського, Садовського.
Дитиною якихсь семи років мене взяли до театру в Єлисаветі. Я мало розумів, але знаю, що то були "Пошилися в Дурні" і грав Кропивницький. З гордістю включаю в свій формуляр театрала цей дитячий спогад про переповнений театр, особливу піднесеність в душній залі і що особливо запам'ятала дитина — надзвичайно м'які інтонації, таку велику простоту, таку природну мову Кропивницького. Потім вже дорослим я зрозумів, яка це тяжка річ — бути простим. Станіславський багато років,уже бувши зрілим актором довго учився, поки навчився простоти. А мої старші земляки Тобілевичі і Кропивницький здається мали її природжену, як бувають природно поставлені голоси.
Я, певно, хворію на місцевий патріотизм. Але той куток доволі одноманітного степового краю, де я виріс, таки був багатий на театральні таланти. Біля цього Єлисаветграда і сусіднього "заштатного города" Бобринця вродило їх нівроку. Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Садовська-Барілотті — ціла сім'я, а там Кропивницький з племінниками Мар'яненком і Петляшенком, добре сопрано Петляш, чув її в Одеській опері, ще ліричне сопрано М. Коваленко — Наринський Театр в Петербурзі, велике драматичне сопрано Леоніда Балановська — "Большой" театр у Москві. Майбутній драматург Винниченко закінчив єлисаветградську гімназію.
Менші фігури, але теж театральні — Онисим Зельманович Суслов (Резников) — симпатичний актор та імпресаріо.