Тьфу, тьфу, прости Господи, даже і слухати не приятно.
— Так! Оце у вас, пане голово, називається "демократія"? — зробив кінцевий висновок пан Онисько Макогін. — Панове, це ж диктатура, це терор, якого ще світ не бачив! Панове, і ви так-во спокійно можете дивитись, як розбещене жіноцтво ломить святі демократичні свободи, топче Атлянтійську карту? Панове, ми, люди світа праці, домагаємось забезпеки та охорони перед бабським насильством! Ми жадаємо від вас, щоб ви, як найвищий чинник, вжили свого торитету і як стій розігнали кобіт по бараках.
Пан голова безрадно здвигнув раменами:
— Так, панове, але ж, кінець кінцем, хтось мусить нарізати та наколоти дров хоч би на завтрішній обід. А раз ви страйкуєте…
— Та ми вже не страйкуємо! — загомоніли в один голос члени комітету і затріпали руками, як би відхрещувались від чорта. А пан Онисько Макогін з нетаєною досадою добавив:
— Не страйкуємо, бо наш народ до демократії не доріс!
— Ну, як так, то це інше діло, — каже пан голова. — Та ви подумайте, мої панове, хто тепер відважиться приступити до нашого жіноцтва, коли воно таке роз'юшене? Післав би туди поліцію, та просто серця не маю висилати безборонних хлопців на певну смерть чи каліцтво. В жіночих руках — сокири, поліна, а в поліцистів тільки й озброєння, що білі перев'язки на рукавах.
— Може б, так пожежну сторожу змобілізувати? — піддав думку пан секретар.
— Це, між іншим, уже традиційний і загальнопоширений на заході демократичний спосіб розганяти демократичні збіговища при допомозі сикавки. І в Америці воно часто-густо практикують, і в Англії, ба й навіть у нас, у Львові, за панського гніту незрідка практикували.
— Маю! Маю! — великим голосом возопів пан Онисько Макогін, а сам аж прояснів, аж розпромінився. — Маю перша кляса ідею! Пане голова, накажіть вдарити через таборове радіо зондербефель, що в кухонному бараці видають надзвичайний приділ для жінок! Ви побачите: все бабство кине роботу і наглуми побіжить в чергу!
— Точно! — захоплено притакнув Юхим Юхимович, а вслід за ним Гриць Чуперчук ще від себе попросив пана голову, зложивши руки, як до "Отченашу":
— Вдарте, паночку, вдарте цесбефель, хай бабнє розійдеси та й не робить нам сорому…
Поглянув пан голова на пана заступника, а пан заступник на пана секретаря, а пан секретар ще для певности зазирнув до паперів, що лежали на столі, та й каже:
— Ну, добре, це можна би зробити, але ж ви нам, панове, ще й досі не з'ясували основного: з якої речі ви проголосили, страйк? Бо, хіба, якась причина мусіла бути?..
…Сталося!
Одне необачне питання — і перемир'я взяло в лоб!
Членів комітету немов би щось кольнуло попід печінки: вони як сиділи, так і всі нараз позривалися із стільців, насуплені, набурмошені, їхні щелепи грізно зціпились, а з очей посипались недобрі іскри в бік батьків народу з Президії Таборової Ради.
— Ге! Питають, чи була причина? — процідив крізь зуби пан Онисько Макогін. — Була, панове, була! Ви нам тільки скажіть, будьте ласкаві: де ділися наші цигарки?!
— Да-да! Де ділися наші цигарки?! — громовим басом загримів Юхим Юхимович, а вслід за ним Гриць Чуперчук, як далекий відгомін, добавив:
— Ба!
Лобова атака страйкарів була спрямована в найслабше та найчутливіше місце противника потойбіч барикади! Під тим немилосердним ударом батьки народу не встоялись у боєвій лаві, зробилися отіцькі! Президія Таборової Ради в одну мить перетворилася в таборову безрадність…
— Ой, панове! — простогнав зламаним голосом пан голова. — Ви питаєте, де ділися ваші цигарки… Таким самим правом я можу вас спитати: де ділися наші цигарки?.. Панове, це катастрофічне нещастя впало, мов грім з ясного неба, на нас усіх, на ввесь табір! Зразу, як знаєте, всі працюючі отримували по чотири коробки. Опісля прийшов розпорядок — по одній… а ось тепер, уже два тижні, ніхто в таборі не одержав ні одної цигарки… Я сам, мої панове, від учора ні разу димом не затягнувся… Ви розумієте: я, налоговий курець, що звик був окурювати по 60 цигарок щодня… Мої панове, мені вже дур до голови вдаряє, я не їм, не сплю, я ходжу, мов не свій!..
— А я, думаєте, що? — важко зітхнув пан заступник голови. —Я ще позавчора мав цигарку в роті! І то як? Зійшлися ми в чвірку з паном командантом табору, з отцем парохом та з паном предсідником таборового суду, розпарцелювали цигарку на четверо, кожний потягнув собі трошки та й так якось задурились, як немовлята "дурачком". Правда, вчора випадково я знайшов біля восьмого бльоку досить товстого "бичка", але зараз мусів поділитися з дружиною… А от уже сьогодні сам не знаю, що зі мною твориться! Розпука! Чиста розпука!
Такого розвитку подій члени страйкового комітету аж ніяк не очікували… Навпаки — вони були певні, що противник, силою своєї урядової поваги та переваги, накинеться на них мокрим рядном, буде пручатися, відбиватися, ламати копії. А тут тобі — маєш… Ти ще не вспів почати штурму на ворожі позиції, ще не вижився у вирі боротьби, ще не насмакувався випарами ворожої крови, а тут тобі ворог уже заткнув на барикаді білий прапор!
Ну, звичайно, миролюбна постава членів президії значно послабила та злагіднила воєнний запал членів страйкового комітету. А що керівник баталії, пан Онисько Макогін, перший запалювався до бою, то він, само собою, також перший зм'як і затрубив до відступу.
— То така річ, прошу пана голови, — сказав він уже зовсім поміркованим тоном. — Ми є народ чорноробочий. МИ задармо калорій не псуємо. Ми працюємо і за свою роботу жадаємо того, що стоїть в табелі. А що нам того не дали, то ми скористали з припадку, що є демократія, взяли та й застрайкували. Та тепер бачимо, що ні управа, ні таборова рада нічого в тому не винні, бо тут діє вища сила… Ну, тоді інша справа. Е, пане голово, знаєте що? Є в нас у таборі всякі партії, та ми, курці, це така партія — понад усі інші. Ми мусимо йти спільним фронтом і триматися купи, бо як самі себе не порятуємо, то ніхто нам не поможе. Я маю тут трошки бакуну… Моцний він, бо моцний, відомо — сампантре, може, і крихту замоцний, як на ваше делікатне піднебіння, то годі… Не погнівайтесь, панове, та й не погордіть… Прошу вас ґречно — закурітьси!
…Ні, ні, навряд, чи є де-небудь така фарба, такий пензель, таке перо і такий атрамент, що ним вдалося б змалювати й описати оте зворушення, оте потрясення, що його зазнали батьки народу на самий звук слова — закурітьси!
Вони не знали, що їм робити: плакати чи сміятись, танцювати на радощах чи цілувати й обіймати членів страйкового комітету! Вони рвучко й хвацько, мов бистроногі олені, повискакували один наперед одного з-поза столу з такими одчайдушними, радісними вигуками, якби кожному з них встромлено в кишеню канадійський афідавіт.
— О, будь ласка, будь ласка! — засукував жмені пан голова, і він таки перший присадився до капшучини з бакуном. — Мої панове, ми зовсім не сердимось, нам і не сниться погорджувати вашим почастунком! Ми надзвичайно раді, щиро вдячні!.. Тільки… от, паперців під рукою не маємо!.. Гей, панове, паперу! Давайте паперу! Запалимо люльку миру!
І пан голова президії, а за ним і пан заступник, та й, очевидно, пан секретар у гарячковій поквапливості і нетерплячці стали ритись, гей кроти, в скирті урядових актів… Пану голові попався під руки найновіший розпорядок Таборової Ради, пан заступник поцупив обіжник Центрального Представництва, а пан секретар став крутити трубку з найновішого числа таборової ґазетки… І так, за п'ять хвилин, уже вся канцелярія потопала в чорному тумані їдкого, отруйного і задушливого чаду, що садив надвір через вікна, як дим з комина крематорії…
* * *
…Аколи вже присмерком наші страйкарі покидали маґістратські пороги, тоді Юхим Юхимович Трохименко, немов би собі щось пригадав, бо постукав себе пальцем по лобі та й каже:
— Інтересна штука ота сама, як її звав — димократія… Отак це ми, значить, і виграли страйк за цигарки: не хватало того, що нас баби полінами наколотили, то ще й пани, дай їм Боже здоров'я, скурили нам решту махорки.
— Ех, ти, темна масо! — глумився з нього, а може й із себе самого, пан Онисько Макогін. — 25 років сяяло над тобою сонце сталінської конституції, а тобі ще й досі не ясно, що з бабами і з панами наш брат ніколи не дійде до ладу.
— Да-да! — розгублено притакнув Юхим Юхимович, а за ним і Гриць Чуперчук, як далекий відгомін, добавив:
— Ба!
Ходження запроторенця по муках
Переставилась запроторена особа, а її душенька притьопала до раю. Обступили її зразу урядовці Райської Канцелярії та й беруть на допит.
— Ви якої нації? — питають.
— Українець, — каже запроторена душа.
Здумались урядовці Райської Канцелярії! Аж крилами з дива затрепетали, гей трепета листячком зашелестіли…
— Агій! — кажуть. — Що це вам, українцям, приплило до голови, що від якогось часу так масово претеся на той світ? Хіба ж небо створене лише для вас? Та й чого вам так квапитись до неба, коли тепер ваша земна батьківщина перетворилась в "рай"?
А запроторена душа роз'яснює, в чому справа, розтолковує:
— Даруйте, — каже, — хай мене Бог милує, я не з батьківщини сюди попала, а з американської зони… Я, можна сказати, з тих переселенців…
Райські урядовці багатозначно переморгнулись один з одним.
— Ага, то ви така птиця!.. А картонку ДіПі маєте при собі?
— Не маю!.. — виправдується запроторена душа. — Коли я на віки-вічні попрощала мої тлінні останки, тоді ще раз заскочила до УНРРА, щоб мене там запевнили, чи дійсно треба брати ДіПі-карту на той світ, чи не треба. Мені сказали: "Не треба! Там, на тому світі, одержите небесну картку, небесний приділ манни та небесну кількість кальорій".
— Ех, морока нам з вами, новітніми циганами! — обурюються урядовці Райської Канцелярії. — Морока, та й вічна заверниголова, як на небі, так і на небесах!.. Ну, ну, йдіть туди, праворуч, — показують, — в другі двері. До чистилища.
Подалась запроторена душенька в ці другі двері, що праворуч, а там — карточка висить: "Комісія".
— Ей, пани угодники! — гукає душенька. — Тут щось не так! Тут не чистилище, а комісія якась урядує.
— Нічого, не турбуйтесь, — пояснюють райські урядовці.