Уявіть собі трьох за-порожців-характерників, власне не козаків, а чортів, що витягли десь з болота бідного, зачуханого українського дідька! Вхопили в свої ведмежі лапи, затягла до січової кузні і там узяли в обертаси: один звитяга, викапаний Тарас Бульба, регоче на всі 24 зуби і роздуває жар міхами, другий цупко держить дідька за роги та хвостюру, а третій — справжній демон, виволік обценьками чортячого язика, розпластав на ковадлі і гатить по ньому здоровенним молотом!
Картина, від якої стає вам холодно і жарко, страшно і смішно, а при тому всьому обгортає вас жаль і співчуття до бідолашного дідька, що попав у таку халепу. До речі, його незавидній долі співчувають навіть найменші глядачі, такі от, як Петрусь, синок панства Кобзярів, власників пансіону "Ксеня", де відбувалася виставка.
— Мамо, — сказав малий Петрусь, приглянувшись картині, — а я дам тому чортові полизати кавґумі, бо йому дуже язика спалило… (Що сказав, те й виконав!)
"Співчування" викликає саме той момент, що у могутніх козачих руках бідний чорт виглядає, як паршива, беззахисна собака… Таким, зрештою, і змальовує його народна демонологія, що в неї український чорт ніколи не втішався великою повагою. В інших народів чорти — це демони, Мефісти, а в нас — зачуханий, осмолений дідьчище, що сидить десь у трясовинні, в дуплі чи в комині, радше сміхотворний, ніж страшний покруч, з цап'ячою головою і свинячими ратицями, що навіть назви гідної не має. Народ дражнив чорта "куцим" або "куцохвостим", а з легенд-переказів, із творчости Гоголя і Стороженка знаємо, що так звану "нечисту силу" легко міг загнуздати не лиш козак-характерник, але й простий дядько або коваль Вакула з "Ночі під Різдво".
У порівнянні з нікудишнім чортячим плем'ям — якими ж бравурними, фантазійно-барокковими являються постаті славних лицарів запорізьких у творчості нашого незрівняного Ека — Е. Козака! Він закоханий у козацьку бувальщину одержимою любов'ю свого незабутнього товариша по кисті, покійного Миколи Бутовича. Може загадка цієї великої пристрасти Е. Козака скривається і в тому, що він же сам козацького роду?
ЖЕРТВА ТРАДИЦІЙ
Вікопомна аварія з електрикою, що трапилася в Нью-Йорку восени 1965 року і виявила жалюгідну компромітацію сучасної техніки, пригадала мені подібний, компромітуючий цю техніку випадок, що теж стався в Нью-Йорку, а точніше на Бронксі, в саму великодню суботу минулого року. Жертвою цієї катастрофи трохи не впала дорога моя землячка з рідного табору, пані Віра.
Але спершу — маленька прелюдія: не така то легка справа сучасній, модерній жінці замісити, скажемо, тісто на паски чи бабки! Крихітне воно та й тендітне наше екзильне жіноцтво, мов китайська порцеляна, не во гнів нікому кажучи…
Отаке вийшло з моєю землячкою: поки, бідолашка, розчинила, поки замісила на бабки — трохи Богові духа не віддала! Місила тісто з приступами, чи то пак з інтервалами, а за кожним приступом падала хрестом на килим, на підлогу, бо спина страшенно розболілась. А синки-шибеники все її питали: "Мамо, вже кликати амбулянса, чи ще почекати?"
Викохавши в тяжких муках тісто, пані Віра повкладала його у форми, а воно, нівроку, виросло легке, пушисте, мов пір'їна! Тепер тільки поставити форми до печі, перехриститись, сказати — тьху-тьху! — щоб яке лихо не наврочило, і готово!
Та ба! Тільки вона поставила бабки в піч, або, сказавши по-галицьки, в брат-руру, як скоїлась заморока з дверцятами — не пристають щільно, не запираються! Мучиться бідна жінка, шарпає дверцятами сюди-туди, білі пальці до крови калічить, а воно затялося і не йде! Що робити, як рятувати великодні традиції?.. Не було іншої ради, як підперти двері власною спиною. Сіла моя землячка під піччю, притиснула дверцята тендітними плечима та й плаче, заливається гіркими. А тут діти-соколята собі в плач!
— Мамо, — кричить менший синочок, — тікай від печі, бо згориш!
— Мовчи, дурню! — каже до нього старший. — Не реви, а поможи мені притягнути телевізор! Мамо, ми підіпремо піч телевізором, добре?
А тут бабуня, особа слабкого здоров'я вже й за серце хапається, валеріянові краплі наливає… Але ситуацію врятував дід, заслужений науковий діяч, член УВАН. Звідки в нього, сідоглавого світоча науки, взялася ота надлюдська сила, що він за одним зривом присунув до печі шафку з книжками, відштовхнув набік дочку, а дверцята припер "морською глибиною"? А було що пхати, коли зважити, що на полицях лежало повне видання творів тогорічного ювілята, Івана Франка, повне видання Лесі Українки, 10 томів "Історії України-Руси" Михайла Грушевського, не згадуючи, звичайно, за Енциклопедію Українознавства.
Отак наука й література посоромили техніку, зате врятували традицію, спасли великодні бабки моєї землячки, пані Віри, що вдались їй на славу і так розкішно виглядали, що потім усі Вірині подруги просили-благали в неї "припису"!
НА СЛУЖБІ В МЕЛЬПОМЕНИ
Були в нас критичні зауваження на тему останньої святочної академії, зокрема щодо сценічного монтажу з листопадових боїв за Львів. Мовляв, це лицедійство було трошки задовге і так штудерно змонтоване, що публіка не второпала, чи воно складається з п'яти відслон чи тільки з трьох, в наслідок чого довелося деяку частину глядачів витягати з автомашин і завертати з вулиці назад у залю.
Критикували також режисера за те, що поклав упавшого на полі бою героя три-чверти години лежати непорушно на сцені, в характері зимного трупа. Листопад — листопадом, — говорили ці критики, — героїзм — героїзмом, але три-чверти години вдавати небіжчика, це навіть для професійного актора трохи забагато!"
Не будемо входити в те, чи ці критики мають рацію, чи її не мають, але я хочу зазначити в цьому місці, що в нашому аматорському гуртку при читальні т-ва "Просвіта" в селі Водниках трапилась одного разу ще гірша халепа. Тут, правда, у Нью-Йорку, упавшого на полі хвали героя ніхто на сцені не турбував і не тривожив, раз тільки, здається, дух Княжого Воїна злегка та й нехітьма пристолочив його ногою. Гірша справа була з Василем Дорикевичем, коли наш аматорський гурток ставив народню драму з співами і танцями "Ой, не ходи Грицю".
Розуміється, Василь Дорикевич, знаний сільський амант і красунь, грав тоді ролю Гриця. Ось, і приходить п'ята дія і та сповнена трагізму картина, коли Маруся отруює Гриця… Той валиться мішком на сцену і в тяжких конвульсіях — помирає! А вмирав наш Гриць на першому пляні сцени, майже на передсценні, щоб публіка мала змогу зблизька налюбуватися його знаменитою акторською грою. Біда була лише в тому, що під самою сценою колядували діточки, для яких, звичайно, не було сидячих місць у залі, і вони товпились переважно коло сцени, щоб краще бачити тяжку драму…
І з того саме вийшла не драма, а народний водевіль… Лежить наш Гриць-красунь, отруєний Марусею, на першому пляні сцени блідий, мовчазний, ні вусом тобі не моргне, відомо ж — покійник. А тут чортові дітлахи майже бородами вперлися в сценічну рампу і свої коментарі на тему його смерти пускають…
— Дивись, — каже одне, кирпатеньке, — Василь Дорикевичів помер! Танка Пилипова взяла його та й отруїла!
— Ех, ти дурна! — каже друге. — Він тільки прикидається небіжчиком. Ролю таку грає.
— А, от, заплющив очі і не дихає…
— Дихає, дихає!
— А я візьму соломинку і полоскочу його! Тоді побачимо, живий він, чи мертвий.
Ну, того вже було забагато для такого расового актора, як Василь Дорикевич. Ех, як не схопиться на рівні ноги, як не крикне на дітлахів:
— Марш, бахорі, з-під сцени, бо як я вас полоскочу ременем, то жадне з вас на задок не сяде!
Діточки спурхнули перестрашеними гороб'ятами, а наш Гриць знову бебехнувся на сцену і в тяжких конвульсіях сконав по-раз другий. Рясні оплески публіки були заслуженою нагородою для нього за те, що так блискуче вив'язався з тяжкої ролі.
КОРОВ'ЯЧИЙ ПАСТУХ
У нашого миколаївського о. декана був знаменитий пастух — Іваньом звали. Про це ще можна б посперечатися, хто мав на приходстві більший голос у господарських справах — Іваньо чи їмость, але що о. декан не мав жодного голосу — це була річ бездискусійна. Щоправда, отця декана цілком не цікавило, що діялось у нього в оборі чи в стодолі на тоці: поза духовними обов'язками небіжчик дуже кохався в пасічництві і залюбки грав на цитрі, — коли не дрімав на ґаночку.
Але траплялися випадки, коли він пригадував свою ролю господаря, і тоді виринало в нього нестерпне бажання нагадати про це й службі. Він кликав на ґанок Іваня і зачинав з ним, наприклад, таку ділову розмову:
— Ну… як там теє… телята їдять?
— Та… одне їсть, а друге ні.
— А чому те друге не їсть?
— Бо не хоче.
— А чому не хоче?
— Бо вже тиждень тому, як здохло.
— Ах, ти, нехристе, безувіре! — вибухнув тоді отець декан. — Ти чому мені цього скорше не сказав?
— Або ви мене питали?..
Через село бігла залізнича колія, яку вигадливий народ охрестив з-німецька "айзенбантом". Той "айзенбант" переділяв на дві половини громадську толоку чи пастівник, де паслася також приходська худоба — коні, корови, телята. А в худібки завівся був такий звичай, що коли вискубала траву по цей бік толоки, то переходила через штреку на той бік. Ото, буває, чимчикує собі коровиця чи кобильчина через штреку, а по дорозі пристане, щоб почухатися до рампи. Коли ж, не дай Біг, у такий момент надлітає поїзд, то — авс-капелюх! — худобина гине на місці.
— Гей, ти, Іваньо! — гукає бувало отець декан з пасіки в садку. — А йди-но заверни коней з айзенбанту! Чуєш?..
— А я у вас не служу коло коней, а коло корів! — гукає Іваньо у відповідь. — Від коней маєте фірмана, хай іде, завертає.
— Ах, ти, нехристе-безувіре! — сердиться у пасіці отець декан. — Таж у тебе совісти немає! Таж надбіжить шнельцуґ зі Львова і заб'є бідну тварину!
— Заб'є раз — більше на штреку не полізе, — бурмоче сам до себе коров'ячий пастух. — Інакше ніколи не навчиться розуму, куди їй вільно ходити, а куди ні.
Такі словесні поєдинки з Іваньом отець декан завжди програвав, і, звичайно, складав зброю, хіба-що Іваньо чимось сильно йому допікав, як то кажуть: задівав його за живе! Тоді вже о. декан грозив:
— Ось ти зараз побачиш: піду і пожаліюсь на тебе їмостуні!
Га, тоді не було пардону: Іваньо вставав і йшов завертати коней з "айзенбанту".
СТАРА ГАЗЕТА
Була година 11:30 перед полуднем і Блекі, розуміється, вже стояв на своїй стійці, на схрещенні Бродвею та 14-ої вулиці, біля дротяного кошика на відпадки.