Він так швидко перестав, як і почавсь.
— Додому! Треба додому! — промовила якось неспокійно дівчина і, не вважаючи на холодний струмок води, вибігла з-під каміння. Марко тихо пішов за нею. Але вона йшла швидко, швидко...
Марко вийшов з-під скелі, з гайка. Осяйне сонце глянуло з-за хмари, заблищало обмите листя, занялися всякими кольорами росяні краплі. Маркові не хотілося йти в душну хату, але не хотілося вертатися й до похмурої скелі. Він повернув на стежку, що забігала вгору, і зліз на скелю. Над ним сяло чисте, спокійке небо, під ним шелестів зелений гай, радісно тремтячи блискучим листям. Кілька пташок висвистювало в йому. Марко бачив се не один раз і міг до цього звикнути. Але сьогодні все це здавалося йому таким гарним, як ще ніколи досі. Йому здавалося, що сонце і небо, похмурая скеля і ліс ряснолистий, зелений, і ті голоси, ще несміливі якось, пташок невеличких — усе це, здавалось, пронялось одним чимсь, одним — чим саме — не знав, що воно є, він чув його тільки в кожному рухові тієї природи, що обнімала його звідусіль своїми могутніми обіймами, і те, що він чув і бачив, робило його щасливим, піднімало йому душу вгору. І йому схотілося співати, але він не зміг зробити цього, бо зараз же почув, що згук його голосу не матиме сили ладнати з тією піснею, що співало це небо і ця земля і що чув він у своїх грудях. І він не заспівав, а стояв мовчки, стояв і дожидавсь...
І відразу він зрозумів. І сонце, і небо, і скеля похмура, і ліс ряснолистий зелений укупі з пташками малими — усе це співало одно: він кохає!
Кохає! Кохає! Кохає! Він почував се одно і більше нічого...
IV
Лігши Катерина того вечора спати, багато дечого передумала. Вона почувала в собі щось нове, невідоме, і те нове примушувало її думати, турбувало.
Досі вона жила впокійно, без турбот аж змалечку. Все робило її щасливою та веселою. Багаті батько та мати нічого не жаліли дочці-єдиначці: що забажа, те й мусить бути. Сукні, намиста, серги та інші прибори, книжки, цяцьки — все те сипалося на неї повними жменями, аби тільки їй догодити. Ще була вона малою дівчиною, а вже всі казали:
— Яка вродниця!
І вона згоджувалася з тим і була щаслива та весела.
Вона ніколи не вередувала. Вона прохала багато, але завсігди такого, що могли його батько з матір'ю дати їй. І всі казали:
— Яка слухняна та звичайна дівчина!
І вона згоджувалася з тим і знов була щаслива та весела.
Вона мала цікавий гострий розум, ще змалечку часто виявляла його в розмовах з дітьми та з великими і чула:
— Яка розумниця!
І вона й з сим згоджувалася так саме, як іще багато де з чим гарним, що казано про неї, і була весела та щаслива.
Бо певна була, що вона дуже гарна дівчина: і чепурна, і слухняна, і розумна, і інша там ще яка. А що батько та мати вдовольняли всі її бажання, то ще дужче впевнялась у тому: "Справді я гарна, коли батько та мати так упадають коло мене!" Вона не думала цього тими саме словами, але така думка несвідомо жила в її малій голові. І вона виростала горда собою, не звикши ні до якої залежності, смілива і через те завсігди правдива та незакритна.
Перша турбота, перше горе, зуспивши її, було їй зовсім несподіваною річчю. Се було так.
Одного разу вона бігала та бавилась по саду і залізла аж у самісіньку гущавину. Гущавина ся тяглася аж до муру, що ним обгороджено було сад. Катерина продерлася туди і стала перед сірою кам'яною стіною. Вона була ще мала, і мур був од неї вищий: вона нічого не могла бачити, що робиться за ним. Силкувалася злізти на його, але не могла нічого поробити і вже думала йти назад, як зненацька почула, що хтось співа. Пісні Катерина не могла розібрати, почула тільки одно:
Ой матусю моя, ой ріднесенька!
Сі слова часто верталися у пісні, їх тільки й розібрала Катерина. Співала дівчина тонким високим голосом, щиро виводячи, де треба; але дівчина була мала і голосок її дзвенів не дуже. Голос у пісні був жалібний, в йому чути було плач. Катерина не любила, як хто плаче, але тут чути було такий жаль, що її зацікавила пісня і заманулося подивитися на співачку. Дівчина почала ходити коло мурування, аж поки знайшла таке місце, де з тину висунулась камінюка. Обідравши собі руки та роздерши сукню, вилізла вона на мур і глянула.
Зараз за панським садом починався громадський вигін. На йому паслися телята. Дуже близько до тину сиділа дівчина — років, мабуть, таких, як і Катерина,— десятьох. Положивши до неї голову на коліна, спав маленький хлопчик. Дівчина була худа, бліда, у драній одежі, але чепурненька. Сонце ясно світило з неба, і проміння, падаючи їй на голівку, робило русяве волосся золотим, і се сподобалося Катерині.
Дівчинка співала, склавши руки на колінах і трохи похитуючись у лад за своєю піснею. Катерина довго дивилась на неї та слухала, а далі тихо пройшла по тину і стала саме проти співачки. Та зараз побачила її й замовкла. Обидві почали дивитись одна на одну і мовчали. Але обидві були зацікавлені одна однією. Сміливіша Катерина озвалася перша:
— Чом же ти не співаєш?
— Не хочу... — відказала дівчина, а сама все дивилась на Катерину.
— Того, що я прийшла?
— Ні-і-і...
— А відкіля ти?
— А ти відкіля? — спиталася дівчина.
— Я? Хіба не знаєш? — одказала Катерина. — Усі знають відкіля.
— Мабуть, з панського дому?
— Вжеж! А ти?
— А я з слободи.
— Що ж ти тут робиш?
— Телят пасу.
— Хто тебе послав?
— Батько.
— А хто з тобою?
— Брат.
— Весело тобі тут?
Чому — ні?
— А що ж ти робиш?
— Телят пасу... Вінок сплела... — І вона взяла коло себе вінок з простих польових квіток і показала його Катерині.
— У тебе весело? — знову спиталася Катерина.
— Чому — ні? — знов так саме відмовила та.
— Я до тебе прийду...— сказала панночка.
— Іди! — згодилась дівчина.
Катерина злізла з тину, ще раз обідралась і пішла до дівчини. Вона зросла одинока, тільки з старшим за неї братом, і не дуже його любила.
— Як тебе звуть? — спитала, підійшовши.
— А тебе як?
— Катериною.
— У мене тітка є Катерина,— сказала дівчинка.
— Хто ж вона така?
— Тітка моя. Вона вже дівка і як іде на вулицю, то в неї такі стрічки гарні, як у тебе на платті.
— Та як же тебе звуть? — допитувалась панночка.
— Мене — Докією. Ти будеш зо мною гулятися?
— Буду.
І дівчата почали гулятися. Нянька, кинувшися шукати Катерину, знайшла її після довгoї шуканини на вигоні, де панночка вкупі з мужичкою завертала телят. Вельми злякалась панська нянька з такої несподіванки і поспішилася повести Катерину додому. Тій не хотілося йти, але вже наближався вечір, то мусила вертатися додому й Докія. Дівчата розійшлись, але на прощання Катерина подарувала Докії разок якогось коштовного намиста і більше звеліла, ніж попрохала:
— Я хочу, щоб і ти мені щось дала.
Та зняла з пальця мідяний перстінь, що виміняла в ганчірника за ганчірку, й віддала Катерині. Нянька змагалася проти сього, але панночка сказала:
— Я так хочу! — і сього було досить, щоб воно так і сталося.
Дочувшися про це, пані Городинська за малим не зомліла, але Катерина зважливо сказала, що вона хоче, щоб коштовне намисто було в Докії, а Докія щоб була з нею. Хоч і як потурала мати дочці, але тут ні за що не хотіла згодитися взяти до неї подругою мужичку. Тоді дівчина зробилась такою, як ще ніколи не була. Вона спершу кричала, плакала ввесь вечір. Мати вмовляла, але се не помагало. Як вона їй казала про те, що панянці сором подругувати з мужичкою, дівча тілько уперто відмовляло:
— Так що! А я хочу!
Другого дня вранці вона не встала з ліжка і не вийшла до чаю. Їй принесли його до ліжка, але вона сказала няньці:
— Не хочуть мені Докії дати,— а я нічого не їстиму.
Батько й мати перелякалися і мусили сказати, що зараз же пошлють по Докію. Катерина скочила з ліжка весела та рада, кидалась цілувати батька й матір, швиденько оглядалася і почала дожидатися.
Аж тут стало на перешкоді таке, що вона зовсім його не сподівалася: Докіїні батько та мати ніяк не хотіли пустити дочки. Пани давали чималу ціну, наймаючи Докію у панські покої, але її батько був упертий чоловік і за щось гризся з панською окономією. Він затявсь на своєму і не поступивсь,— ще й подароване Докії панське намисто відіслав назад. Катерина спершу страшенно розсердилася на Докіїного батька, на матір і на саму Докію і спересердя вкинула в ставок той перстінь, що їй дала Докія.
Сей випадок дуже її вразив. Заспокоївшись після пересердя, вона зараз же зрозуміла одно: єсть таке, чого вона не може досягти, хоч вона й гарна, хоч батько та мати й мусять удовольняти всі її бажання. Вважала се за кривду, уявляла собі тих "мужиків", що не пустили до неї Докії, надзвичайно злими — навіть обличчя у їх уявляла якісь звірячі. А все ж не могла не дивувати дивним дивом із сих мужиків, що мали силу не слухатись ні її, ні батька та матері її. І якось похитнулася її віра в те, що вона, Катерина, дуже гарна і через те їй усе можна... і похитнули ті мужики... І золотоволоса дівчинка ніяк не забувалася,— та так і зосталася в панноччиній голові.
Гімназія мало відмінила Катерину. Дівчина жила дома по-панському, в гімназію все їздила, на вбогих подруг дивилася згорда, подругувала тільки з "аристократками",— так звано в гімназії дуже пановитих гімназисток. Вчилася вона добре, бо була горда і не стерпіла б, якби їй хто з учителів докоряв за погане вчиття, але наука їй була зовсім не цікава. Вона знала все, що треба на екзамен, а далі не сягала. Інші думали про саморозвиток, читали силу всяких книжок, училися дома самотужки,— Катерині се було байдуже. Гордувала навіть тими, хто так робив: її панськість сама давала їй уже право на вище місце, а все оте — про простих.
Вийшла з гімназії панянкою, панянкою прожила рік дома. Жила впокійно, без турбот. Про те, як буде жити далі, не дуже думала. Певне так саме, як і досі, тільки що піде заміж колись... Зараз не хотіла... Взимку, в місті, втішалась балами...
Наприкінці року їй чогось схотілося читати. Почала читати російську та французьку белетристику. Романи Толстого з аристократичного життя їй сподобалися; процитала Тургенєва, і той сподобавсь, хоч трохи й менше. Потім залюбки читала дошкульні на нерви романи Достоєвського. З французької белетристики прочитала кілька романів Золя, але їх не вподо— бала...
В цей час вона стрілася в Марком.
Марко відразу зробив на неї чимале враження.