Підмостять на земельку сіна, а то ще й гілля, зверху покладуть матраци, і не страшний їм стане ні грім, ні дощ.
Але в останній день у школу прийшла Жорчина мама і давай просити вчителів, аби її сина в селі прилаштувати десь у хату, бо там, у яру, і комарі, і протяги, і спекота. Микола Петрович намагався умовити, переконати її. Але дарма. Якщо не вдовольнять її материнської волі, казала, вона взагалі нікуди не пустить сина. Жорка мало не плакав. Проте мати лишилася непохитною. Микола Петрович змушений був пообіцяти їй і дотримав слова.
В його батьківській хаті, де жила тепер сестра Пріся з сім'єю, вже багато років наймала окрему кімнату вчителька Тетяна Степанівна з дочкою Росиною. Але щовесни вони перебиралися на ціле літо в будиночок лісництва до Білої Криниці. Кімната пустувала, саме в ній і мав намір Микола Петрович прилаштувати хлопця.
Хоч як хотілося Юркові Сагайдаку скуштувати всіх принад табірного життя, особливо ночівлі, все ж із почуття товариськості вирішив не залишати на самоті друга, теж пішов разом із ним. До них перекочував Роман, перенісши в кімнату Тетяни Степанівни розкладачку, і тепер у хлопців був мовби маленький гуртожиток.
Сагайдаків же намет зайняли під "учительську" — в ньому поселився завуч Петро Олексійович та старший піонервожатий школи Ігор Романович.
Таке осібне мешкання все ж давало деякі переваги Жорці та Юркові. У таборі, коли наставала хвилина підйому, навряд, щоб хтось улежав,— коли вже побудка, то для всіх. А тут...
Тьотя Пріся, Романова мама, працювала на фермі дояркою. Ще вдосвіта починався в неї трудовий день. Микола Петрович теж раненько, ще до того, як устануть школярі, йшов у лісництво, щоб розпорядитися з усякими справами. Роман змалку не звик вилежуватися, мав радість від того, що виходив надвір, коли ще на всьому — деревах, траві — лежала роса, голосно співало птаство. Та й діло в нього кожного ранку знаходилося вдома. Так що й він, тихенько одягнувшись, зникав із кімнати. А Юрко й Жорка спали, скільки можна було, і часто вставали тільки тоді, як хтось із учнів, спеціально посланий Миколою Петровичем, будив їх. З'являлися в лісництві, як інші вже й поснідали, а дехто встигав і до роботи взятися.
Але лосенята внесли свої корективи в розпорядок Юркового життя. Вони хотіли їсти з самого ранку, і їх треба було годувати неодмінно.
Коли з'ясувалося, що забезпечити малих козячим молоком не вдасться, Лебеденко розпорядився щодня виписувати коров'яче. Спершу його носила тьотя Пріся. Але це було й незручно і, головне, обтяжливо для неї. Микола Петрович якось сказав:
— Що ж це, хлопці, виходить? Лосенята ваші, а доглядає їх тьотя Пріся.
Школярі знітилися, поглядали на Сагайдака.
— Треба по молоко їздити велосипедом,— запропонував Роман.
Юрко часто повторював з гордістю, що це він знайшов чотириногих сиріт, і він їх нероздільний господар. Якщо господар, то в першу чергу мусить і турбуватися про годівлю вуханців.
— Ну що ж, і буду,— тріпав білястим вихором над лівим закутком лоба Юрко.
Подумав хвилину, зітхнув і, вже з деякими сумнівами, додав:
— Тільки-от з велосипедом — не знаю... Я ніколи на нього не сідав...
Роман і Онисим зареготали: оце так! Як же можна дожити до сьомого класу і не вміти їздити на велосипеді? Ти хоч нікому не кажи, бо засміють тебе й першокласники!
— А навіщо він нам потрібен, ваш велосипед? — вступився за друга Жорка.— У нас у місті і без нього є чим їздити. Автобус, трамвай, тролейбус — вибирай що хочеш...
Та хлопці тільки махали руками: а ще хотіли просити дядька Леся, щоб дозволив городянам сісти за кермо трактора... Із двоколісної односильної машини треба, слабаки, починати! Он що!
Юрко сам любив покепкувати над іншими, але страшенно не терпів, коли з нього хто насміхався.
— Ну, якщо вже ти так,— загарячкував,— давайте велосипед. Я вам і без ніякої підготовки... Ось побачите! Самі переконаєтесь, що я на ньому ніби й народився...
Розмова та відбувалася на Романовому подвір'ї, Онисимів велосипед стояв біля хвіртки, і Сагайдак побіг до нього. Хлопці теж заспішили слідом на вулицю.
— Жорко, йди сюди,— скомандував Юрко,— потримай тільки, поки я сяду та наберу розгону...
Жорка слухняно виконав волю товариша: тримав велосипед, як Сагайдак вмощувався на сідлі.
— Штовхай...
Вчорашній побіг, намагаючись тримати і сам велосипед за сідло, і руль.
— Ти руль не чіпай! — закричав велосипедист, чимдуж натискаючи на педалі.— Алюр три хрести!
Зразу ж з'ясувалося, що педалі для хлопця розміщені низькувато, він унизу ледве доставав до них носками сандалів.
— Пускай, пускай!
Жорка пустив, проте продовжував про всяк випадок бігти. Руль у Юркових руках неслухняно вихлював то в один, то в другий бік, все ж велосипед набирав швидкість.
— Та хоч би вже виїхав на середину вулиці,— зауважив Онисим, побоюючись за долю своєї машини.
Але Юрко, як стояв на стежці, так і котив нею неподалік паркану.
— А таки молодець,— похвалив Роман брата, бачачи, що Юрко на перший раз досить добре править.
Так було тільки якусь хвилину чи дві, поки велосипед не доїхав до третього двору. Господар його, дбаючи про кращу схоронність новенької огорожі, за півтора метра від неї позакопував невисокі, всього до коліна, стовпчики. Стежка бігла між ними та парканом. І це вирішило долю Юркового рейсу.
Біля першого ж пакола переднє колесо так заборсалося з боку в бік, ніби чиясь невидима рука хапала за нього і смикала. Та Юрко витримав випробування, перешкоду минув. Біля другого велосипедист потяг до себе паркан, і, щоб утриматися в сідлі, Юркові довелося кілька разів відштовхнутися рукою від огорожі. Хоча і з труднощами, все ж проїхав і біля третього.
Хлопці в напруженій мовчанці стежили за драматичним поєдинком Юрка з тими стовпцями — Онисим, заклавши за спину руки, Роман, розставивши ноги і похитуючись з боку на бік, ніби тими руками хотів допомогти братові втримати рівновагу, Жорка, подавшись усім корпусом уперед.
Уже й четвертий пакіл лишився позаду, хоч заднє колесо пройшло майже впритул із перешкодою. А на останньому, п'ятому...
— Ай-я-яй! — закричав Жорка, страждаючи за друга, бачачи, як велосипед, мовби норовистий кінь, шарпнувшись, різко зупинився, упав у один бік, а в протилежний, якось через руль, сторчма покотився їздець, аж хмаринка куряви під ним знялася.
Дивно, але в цю мить ніхто навіть не засміявся. Всі троє, наполохані катастрофою, кинулися бігти до потерпілого, і попереду всіх — Онисим.
Сміявся лише сам Юрко, увесь вимазаний у пилюку. Звівся на коліна, потім сів. І в ту ж мить обличчя його перекосилося. Не від того, що побачив кров на коліні, і, либонь, не тому, що в колесі погойдувалося кілька вибитих погнутих спиць. Сагайдак помітив на вулиці, біля доріжки, що вела в лісництво, Росину та Сороканіжку. Ох, як хлопцеві в цю мить не хотілося, щоб свідками його ганьби стали й дівчата! Але вони, ясна річ, усе бачили, бо теж, мабуть, налякані, уже бігли йому на допомогу.
Ніхто не докоряв Юркові. Жорка з Романом обтрушували на ньому пил, Онисим, піднявши велосипед, виймав вибиті спиці. Дівчата помітили на коліні в Юрка кров, забідкались, заойкали. Треба було зеленку і бинта. Онисим, скочивши на велосипеда, подався в лісництво по медикаменти.
Коли повернувся, всі вже були на Романовому подвір'ї, біля знайд. Поранення в Юрка виявилося невеликим і обійшлося без бинта, тим паче, що зеленка була з клеєм, добре закривала подряпину. Поки дівчатка допомагали постраждалому, обговорювали, як бути далі їм з лосенятами. Вирішили, що доставлятимуть молоко по черзі. Але найчастіше, особливо зранку, доведеться їздити Романові. На це він згодився сам і тут же став лаштувати бідончика до руля.
Невдовзі годували вуханців: випоювали через соски із пляшок, наче немовлят.
— Та ви дивіться, який у них апетит,— захоплювався Юрко.— Вони й без козячого добре ростимуть...
При згадці про козяче молоко Росина сказала:
— Сьогодні я підрахувала, скільки загинуло висмикнутих Гемором дерев...
— Ну, й скільки? — похопився Онисим.
— Тридцять одне...
Лісівники посмутніли, кілька хвилин мовчали.
— Що ж,— озвався врешті Сагайдак,— три сотні йому таки доведеться заплатити... Олександр Юхимович від свого не відступиться...
— Йому це не страшне,— махнула рукою Росина.— Тітка Гемориха тільки те й робить, що возить на базар до міста то клунки, то корзини...
— А ми йому ще добавимо...— нахмурився Юрко, але, що саме, так і не сказав.
Однак того ж таки дня стало зрозумілим, що хлопець мав на увазі.
Після обіду, коли більшість лісівників розбрелася — хто в поле, хто по ярах,— поповнювали гербарії, шукали нових експонатів для колекції жуків та метеликів, Юрко з товаришами ходив у тому закутку лісницької території, що прилягала до Геморового дворища. Виявляється, Росина не все порахувала. Тих липок, дубків, берізок, що поопускали посохле листя, набралося тридцять п'ять штук. Решта, а висадили тоді перед дощем їх щось біля сотні, почували себе прекрасно: зеленіли, мовби їх ніхто й не чіпав цього року.
Школярі змовницьки шепталися про щось, переморгувалися, ходили й на вулицю, зазирали на подвір'я сусіди. Було схоже, що вони замишляють щось потаємне, вичікують.
Надвечір Гемор поїхав кудись бідкою. Скоро й Гемориха вийшла з двору, заклала за спину руки та, похитуючись, мов качка, пішла в село.
І в ту ж хвилину хлопців наче вітер дужий підхопив: скочили з місця, заметушились. За хвилину вже знову були на схилі біля Геморового хліва. До стовпа його, що провис у повітрі (після зливи, яка вимила землю та обрушила її в яр), причепили кінець троса, що ним усі ці дні витягували старі пні та кущі на дні байраку. За троса трималося десятків зо два школярських рук — Юркові, Романові, Онисимові, навіть Росинчині та Сороканіжчині.
Сагайдак притишено командував:
— Іще — раз! Іще — два! Іще — три!..
З усіх сил смикали учні в такт команді. Все більше й більше розколихувався стовп, розгойдувались стіни і крокви.
— За бе-різ-ку! — промовляв Юрко.— Ще за липку! За я-лин-ку!
Врешті стовп вивалився зовсім. Тріщить стіна. Сповзає трос із дерева, і школярі падають. Всі. Крім Жорки, який, здається, не особливо й натужився, бо був останнім. Діти регочуть.
А хлів ще тріщить.