Невдовзі Чухалка не витримала і потягнулася рукою до мого члену. І стала смикати. Теж досить непогано. Добре, що я його все-таки помив, подумав я. Ніколи не знаєш, коли може знадобитися. Ми закінчили чухати та смикати майже одночасно. Температура у нашій палатці виросла ще на два градуси. Працює.
Жовтень
Ось і закінчився вересень, розпочався жовтень і небо вже цілий тиждень нагадує мені холодними дощами, що вже зовсім скоро задоволений фашист із Теплоенерго гляне на календар, підійде до Головного Краника і пустить у наші батареї свою гарячу воду. І замиготять числа в будинковому лічильнику тепла, і полетять рахунки в рейхсканцелярію Теплоенерго, і на початку наступного місяця з'являться у наших почтових скриньках платіжки з новими цифрами. Цифрами гігантами, цифрами — вбивцями сімейного бюджету. Що ж, треба бути з собою чесним, усі мої спроби залучити на свій бік жителів будинку закінчилися повним провалом. Ці ідіоти (Чухалку та її матір котів не рахуємо) вперто збираються просидіти ще одну довгу зиму в трусах і ліфчиках біля гарячих батарей, аби віддати за це сумнівне задоволення тепловикам усі свої гроші. Ну або не віддати, а залізти в ще більші борги і покірно чекати на наказ про виселення. Чесно кажучи, я з самого початку підозрював, що саме цим все і закінчиться, і мені доведеться вирішувати усе самому. Тепер за останні до включення батарей дні мені залишилося тільки визначитися, як саме відрізати наш будинок від теплотраси. Підрив? Тоді я маю дістати тротил чи якусь іншу вибухову речовину. Як там в АТБ зараз справи з акціями на прострочені динаміти? Це я вже сам над собою так кепкую. Але щось потрібно придумати.
16 жовтня
Схоже, хтось там зверху все ж таки мене чує. Годину тому у наш двір заїхала помаранчева аварійка тепловиків, потім прибув екскаватор і фашисти швидко розкопали свої труби якраз навпроти мого під'їзду. Схоже, будуть міняти на нові. Що ж, тепер тільки залишилося зробити так, щоб вони цю яму не закопали, або щоб закопали її, але вже без труб. Але все це вже лише окремі деталі загального плану. Справа, нарешті, зрушила з мертвої точки і я знову у грі. Дякую тобі, японський холодолюбний Боже.
17 жовтня
Помізкувавши як слід, я вирішив, що динаміт, звичайно, річ ефектна, але краще все-таки довірити викрасти труби тим, хто вміє це робити краще за інших. А саме крадіям "залізячникам". Так ми прозвали наших місцевих збирачів металолому, які вже не перший рік крали на нашому масивчику усе залізне, до чого тільки могли дотягнутися. Я знав, що вечорами вони паркували свої важкі вантажні візки біля Еко маркету, на брудній автостоянці для продуктових вантажівок, і вже потім на цих самих візках розпивали алкоголь, теревенили і, можливо, що і спали, я не перевіряв. Тому, як тільки тепловики поміняли у дворі свої старі труби на нові, залізли у свою аварійку і поїхали, я вийшов на пошуки залізячників. Уже був вечір і я розраховував, що в запасі у мене є вся ніч і, скоріш за все, ще й завтрашній день. Бо зазвичай тепловики не надто поспішали закопувати свої ями у нас у дворі. І все ж гаяти час було не варто. Звичайно, був іще варіант, що залізячники, не зважаючи на всю свою любов до дармового заліза, просто пошлють мене подалі, але й до нього я теж постарався підготуватися. По-перше, придбав у АТБ помаранчевий світловідбивний жилет, по-друге, позичив у Григорівни жовту будівельну каску, яка зберігалася у тої на шафі у пам'ять про чоловіка-будівельника (до речі, коли чоловікові Григорівни на будівництві впала на голову банка з фарбою, каска теж була на шафі). По-третє, захопив із собою картонний планшет із пришпиленим до нього якимсь старим графіком. Усе це мало перетворити мене в очах залізячників на персону, яка користується беззаперечним авторитетом у цієї братії. Ім'я такої персони — виконроб. Підійшовши до автостоянки я з радістю переконався, що обидва залізячники, і старший і молодший, знаходилися на своєму звичайному місці і якраз вечеряли. На одному з їхніх візків стояло кілька пляшок пива та була розкладена копчена риба на рекламній газетці. Я підійшов ближче і, поправивши каску на голові, кашлянув. Залізячники підвели на мене свої ще достатньо тверезі, на моє щастя, очі.
— Труби треба? — спитав я у них найбільш змовницьким тоном на який тільки був здатний. — Здоровезні, — апетитно уточнив я.
Старший залізячник перезирнувся зі своїм напарником і видихнув.
— Де?
— У теплотрасі, — відповів я.
— Ти чьо, дядя, савсєм куку? Ета ж падсуднає дєла, — відразу втратив до мене інтерес молодший залізячник, повертаючись до свого пива.
— Все законно, я — виконроб, — спокійно відповів на це я. — Прараб! — уточнив я ще для молодшого і повертівся перед ними у різні боки, щоб вони як слід роздивилися мій жилет, каску і планшет із пришпиленим до нього графіком. — Окреслю нашу пропозицію, — продовжив я, постукавши кульковою ручкою по планшету. — Ви вирізаєте наші старі труби, ми ставимо на їхнє місце нові, у підсумку і ми економимо свою робочу силу і вам вигідно. Ну то як, по руках?
Як я і розраховував, авторитетне слово "виконроб" подіяло на залізячників як заклинання. Радісно перезирнувшись, вони простягнули мені для рукостискання свої іржаві долоні.
Через сорок хвилин залізячники вже були в моєму дворі зі своїми візками та потужною болгаркою. Ми під'єднали інструмент до щитка у під'їзді і приступили до операції по видаленню фашистських труб. Але спершу нам довелося зсунути убік бетонну кришку з жолоба теплотраси. Сам би я всі зуби об цю кришку обламав, думав я, дивлячись у яму, але разом з жилавими залізячниками ми досить легко з нею впоралися. І от перед нашими очима з'явилися дві здоровенні труби, готові опалювати наші квартири і спустошувати наші гаманці. "Виглядають не дуже то й еротично", подумав я, згадавши свій недавній сон. Моїм компаньйонам труби сподобалися значно більше.
— Глянь, Калян, савсєм вєдь новиє мєняют, — здивувався менший залізячник.
— А ти ж як думав, їм аби бабло пиляти, через місяць і ті, що зараз отут поставлять, знову міняти приїдуть, — зі знанням справи пояснив йому старший залізячник.
— Ми просто встановлюємо труби нового зразка, — поважно повідомив я своїм співучасникам і ткнув ручкою в графік на планшеті. Але старший залізячник тільки саркастично хмикнув у відповідь. "Тертий калач, — подумав я. — Ех, узяв би я тебе у свою "армію короля Артура", але не можна мені розсекречуватися, зараз я виконроб".
Далі залізячники досить швидко вирізали своєю верескливою болгаркою обидві труби і, крекчучи, витягнули їх із ями. Ніхто нам під час цього процесу не заважав, і ніхто нашими діями не обурювався — жителям нашого будинку було не звикати до нічних робіт під вікнами. Коли мої співучасники затягнули труби на свої громохкі візки, я попрощався з ними з належною справжньому виконробу офіційністю.
— Дякую вам за допомогу від усього фашистського Теплоенерго.
— Шо-шо? — здивовано підняв брови старший залізячник.
— Кажу, дякую вам від усього нашенського Теплоенерго, — виправився я.
— Ага, і ви бувайте здорові, — відповів мені старший залізячник і вони погуркотіли своїми візками до виїзду із двору.
Задоволений я знову зазирнув у яму, у якій ще нещодавно лежали новенькі труби й тільки тут згадав, що забув попросити залізячників покласти на місце плиту над жолобом теплотраси. Кричати їм услід, звичайно, вже не було ніякого сенсу, залізячники вже отримали своє і всі подальші проблеми "виконроба" хвилювали їх якнайменше. "Чи впораюся я з цією кришкою сам, чи мені знову доведеться прикидатися виконробом і наймати місцевих алкоголіків?", чесав я потилицю, стоячи над розритою теплотрасою. Аж тут мої роздуми були перервані звуком потужного двигуна і невдовзі я побачив, як у наш двір заїжджає жовтий екскаватор тепловиків. Йому залишалося проїхати до моєї ями якихось сто метрів. Тут вже було не до роздумів. Я скочив униз і всім тілом навалився на бетонну кришку жолоба. Посунути то я її міг, а от сил, щоб хоч трохи її підняти і поставити на місце, у мене не вистачало. А екскаватор був все ближче. Ось зараз він під'їде до ями і екскаваторник побачить, що жолоб теплотраси відкритий, труб на місці не має, і почне дзвонити у свою фашистську диспетчерську. Дивно, що у цей вирішальний момент, я не запанікував, не злякався, а навпаки відчув прилив адреналіну та свіжих ідей. Швидко залізши під кришку, я вперся в неї спиною і головою, і на собі перетягнув її на жолоб. Як тільки кришка встала на своє місце, я почув як зверху на нас сиплеться земля із ковша екскаватора. Теплоенерго закопувало яму, в якій вже не було їхніх труб, але був один їхній клієнт.
17-19 жовтня
Коли екскаватор остаточно мене закопав та поїхав, я увімкнув ліхтарик своєї Нокії й роззирнувся навколо. Під кришкою для мене було достатньо місця та повітря, лежав я на м'якому піску і, оскільки зараз була ніч, то я вирішив, що найлогічніше в даній ситуації буде поспати, що я і зробив. Спав я довго і спокійно, але коли прокинувся, то трішки перелякався і, намагаючись підвестися, вдарився головою об бетон. Але оскільки я був у касці, це не завдало мені ніякої шкоди, зате я відразу ж остаточно прокинувся і все згадав. Тоді я ліг на бік, увімкнув ліхтарик телефону і переконався, що за ніч нічого навколо мене не змінилося. Я лежав у бетонному жолобі, спереду та позаду мене виднілися жерла обрізаних труб, частково засипані свіжим піском. Мені треба було якось вибиратися на поверхню, але поки що я ніяк не міг придумати яким саме способом мені це зробити. Правда, у мене був телефон, по якому я, теоретично, міг би подзвонити у поліцію чи рятівникам і повідомити, що фашисти із Теплоенерго поховали під землею живого квартировласника, але тоді б уся моя операція по видаленню труб пішла коту під хвіст. Мене б викопали, а труби знову закопали. Ні, краще вже зачекати, можливо знайдеться інший вихід, вирішив я. Потім я дістав із кишені і з'їв одного вафельного Джека і, порахувавши решту цукерок, дійшов висновку, що цілком зможу протягнути на них кілька днів і лише потім почну голодувати. А от пити мені захочеться раніше, та що там казати, мені вже страшенно хотілося випити свою ранкову чашку кави чи хоча б простої води.